Ігор Горків ■ ПОДІЇ ■ №36, 2024-09-08

Дім – це особливе слово. Воно викликає різні почуття чи спогади. Це може бути щось близьке, тепле, затишне, безпечне. Може нагадувати дитинство, давні часи, зв’язки. Дім – це люди. Люди, які є і яких уже нема. Безтурботність, хвилювання, радість, сльози. Втрата, віднайдення або те, чого не вдається віднайти. Повернення. Асоціацій – безліч. І вони правдиві – кожна окремо й усі разом. Бо з домом пов’язані різні етапи нашого життя. У кожного вони свої: періоди, асоціації й дім, чи навіть доми, бо їх може бути більше, ніж один, – як у житті вийде. А як у вас? Що відчуваєте, коли думаєте, чуєте, промовляєте слово «дім»?

Серед різних домів, є один винятковий – «Дім для всіх». Дім, у якому сходяться чи не всі згадані почуття, асоціації, етапи. Його історію можна переказати в черговий раз: збудували, забрали, повернули, ремонтують. Але це брутальне спрощення, бо історія Українського народного дому в Перемишлі – це насамперед розповідь про людей. Вони захотіли мати свій Дім – не просто культурний осередок, а «Храм воскресення Руси-України». Здається, думали: «Ми його збудуємо, і на карті Європи з’явиться Україна». Це «великого бажайте» – у версії максимальній. І, мабуть, доктор Теофіл Кормош сказав: «Треба на наш дім багато грошей, але я їх знайшов – вони у ваших кишенях». І сказали люди – добре. Так, ніби вже тоді починали тренуватися до всіх збірок на тактичну медицину, машини чи дрони для ЗСУ. І великий будинок із куполом, синьо-жовтим орнаментом на фасаді фінансували самі. Бо «Дім для всіх» можуть створити тільки всі – і тоді, і сьогодні. Інакше він би не вистояв, не було б у ньому життя.

Народний дім – не тільки мрія про незалежну Україну. Це також розповідь, якою вона має бути. У театральному залі ми бачимо орнаменти з різних регіонів України – Гуцульщини й Слобожанщини, можна сказати, «від Сяну до Дону». В одній із кімнат на стелі є квіти, про які одні кримські татари сказали: «Це наші квіти». І це логічно, бо будівничі Народного дому мріяли про Україну, у кордонах котрої є Крим. Цей дім – також про ставлення до євреїв: до його серця, тобто театрального залу, проходимо через двері, де можна побачити зірки Давида. Тут люди дивляться кіно, театральні вистави, відбуваються концерти, зустрічі. Був ринг і бокс. Мабуть, простіше сказати, чого не було. Коли ходимо залами Народного дому, йдемо по плитці й паркету, якими ходили Крушельницька, Франко, Курбас, Менцинський, Кормош і багато інших – як люди з перших шпальт газет, так і «прості смертні». Цей дім пам’ятає багато: «великі протестні збори» проти Голодомору, радянську й німецьку окупації. Пам’ятає, як у місті майже не залишилося українців, як українське життя завмерло. І як українці почали повертатися з північної та західної Польщі. Пам’ятає розмови нечисленних, котрі залишилися з тими, хто повертався. Пам’ятає перші українські заходи, маланки, заборонені тости, зустрічі, спроби повернення його громаді. Пам’ятає незламність – коли громада вирішила: якщо дім не хочуть українцям повернути, то треба орендувати. Бо «Храм воскресення Руси-України» так просто не можна віддати. Навіть коли його забрали. Пам’ятає виставу «Коза-дереза», «Журавлів», і як на «Реве та стогне Дніпр широкий» люди виструнчувались. Пам’ятає шевченківські концерти – і той велелюдний, який відбувся одразу після повернення будівлі до громади. Пам’ятає початок ремонтів, збори, зустрічі, виступи дітей, весілля, «вісімнадцятки» і «стоднівки». Як «Крайка» ставала дорослою, як в «Аркані» змінювалися обличчя. Пам’ятає, як під орнаментами з усіх регіонів України безпечне місце знайшли тисячі українських біженців. Пам’ятає дівчину з Херсона, яка між ліжками втікачів від війни стрибала піруети. І жінку з Рубіжного, місто якої знищили росіяни. Пам’ятає всі обличчя, голоси: і волонтерів з Південної Кореї, і журналіста з Австралії. Сміх і спів дітей та їхні писанки. Пам’ятає жертводавців і ґрант від Посольства Японії. І як йому розібрали дах, і першу зиму, коли не було так холодно, і як виступали Пасічник, Северин, Забужко, Токарчук. І «Синю ленточку», і «ТНМК» також пам’ятає. Пам’ятає і те, що довше був не нашою власністю, ніж нашою. Як у ньому збудували ліфт і знайшли поліхромії. Пам’ятає всіх тих, хто не дочекався його повернення і не бачить усіх змін. Але він знає, що, якби не їхня стійкість, їхнє «будемо орендувати своє», цих змін не було б. Пам’ятає ще більше. Усе пам’ятає і, безсумнівно, усім вдячний. І радо всіх зустріне…

Цього року наш спільний дім у Перемишлі святкує 120 років. Це виняткове місце, а найкраще це відчуєш, коли пройдеш у його двері, побачиш сходи, поліхромії, соняхи й лілії. Тоді помітно, яким він був і яким є. Помітно, як живе, які зміни в ньому відбулися і які ще будуть.

Від імені Перемиського відділу Об’єднання українців у Польщі та фонду Український народний дім запрошуємо Вас, дорогі Читачі, до нашого спільного Дому. 27-29 вересня зустріньмося в колі друзів, доброчинців і прихильників Народного дому. Згадаймо тих, хто його збудував, беріг. І заспіваймо йому «Многая літа!» До зустрічі в Перемишлі!

Поділитися: