У січні виповнюється 20 років існування у Польщі закону про нацменшини. З цієї нагоди у Білостоці відбулася IV Наукова конференція «Національні, етнічні та мовні меншини в Польщі на європейському тлі». В її рамах обговорено такі питання, як генезис та наслідки прийняття закону, його принципи та виконання.
Своїми спостереженнями поділилися, зокрема, співголови Спільної комісії уряду та нацменшин, що представляють меншинні громади. Саме скликання цього органу визнано одним з найбільших успіхів двадцятирічного правового акту. Слід нагадати, що теперішнім співголовою цієї комісії є представник української громади Григорій Купріянович, який офіційно відкрив білостоцьку конференцію.
Під час дискусії співголів представник кашубської спільноти Артур Яблонський зауважив, що закон містить дуже вдалі врегулювання з погляду тих, хто його прийняв – посадових осіб.
– З нинішньої моєї перспективи у цьому законі надто мало простору для розв’язання своїх справ самими меншинами, – підкреслив він.
Брак суб’єктності впливає й на те, як державна сторона ставиться до меншинної. У перший період правління «Права і справедливості» (2005-2007 роки) траплялися моменти, що міністр, коли з чимось не погоджувався, просто залишав засідання. Інша наявна від початку проблема – це «фінансовий торт». Держава запрошує його ділити, але розмір такий, що не відомо, як за це братися.
– Я не знаю, як правильно розв’язати це питання, але напевно це є одна з найголовніших проблем, яка з’явилася одразу після прийняття цього закону, – зауважив Артур Яблонський.
Які ще існують недоліки? Це, звісно, нульовий вплив на питання про меншинні передачі у державних ЗМІ, які вирішують, чи профінансують таку програму, чи ні. Можуть ще ласкаво випустити в ефір матеріали зовнішніх фірм, про які подбали меншинні середовища. Усе це виникає з неточних формулювань у законі. Так доповнював «мішок недоліків» представник німців Рафал Бартек. За його словами, меншини за весь цей час навіть встигли звикнути до того, що їхні проблеми не належать до найважливіших у державі.
За роки роботи в комісії, зокрема як співголова, йому доводилося працювати з шістьма міністрами. А це означає: навіть якщо чиновник пізнав громади й проблеми, з часом він залишав посаду, а з новим доводилося починати все з нуля. Окремою проблемою стало й те, що МВСіА дуже часто втікало від відповідальності. Наприклад, якщо меншини хотіли розв’язати якусь проблему щодо освіти, їх скеровували до профільного міністерства, однак, на думку Рафала Бартека, так не повинно відбуватися. Очевидно, що меншини не хотіли чути, що певного питання не можна розв’язати, бо воно не належить до повноважень МВСіА. Серед розчарувань вказано й те, що за всі роки діяльності комісії не вдалося провести зустрічі з прем’єр-міністром, тобто найвищою владою, для якої комісія становить дорадницький орган.
– Є і позитиви. Для мене величезним із них є те, що комісія, однак, існує і стала майданчиком для обміну думками, дискусій та виходу поза межі тільки своєї громади, – зазначив Рафал Бартек. За його словами, меншинна сторона завдяки цьому органу об’єдналася, а це дозволило спільно відстоювати й захищати свої права.
Нинішній співголова комісії Григорій Купріянович підкреслив своєю чергою, що загалом закон призвів до змін у свідомості, адже більшість суспільства і держава взагалі помітили, що меншинні спільноти існують.
– Цей закон – мала конституція меншин у Польщі, й це абсолютно не перебільшення, – зауважив Григорій Купріянович. Закон створив також стабільні рамки функціонування меншин, яких нині не заперечують навіть його противники. Проте, як відзначив співголова комісії, нині відомо, що багато врегулювань стало недостатніми або мертвими, й тому потрібне коригування.
– Багатьма новими можливостями, котрі ввів закон про меншини, вони, що розпорошені територіально, просто не могли скористатися, – відзначив Григорій Купріянович, вказуючи за приклад вимоги щодо введення меншинної мови як допоміжної на рівні самоврядування чи встановлення двомовних назв місцевостей. Серед необхідних майбутніх врегулювань він назвав, зокрема, ті, які дозволять створення меншинних установ культури. Без цього така ключова діяльність може просто обірватися. Наступний виклик – це розробка норм, котрі гарантуватимуть стабільність меншинної освіти в Польщі. Григорій Купріянович звернув увагу й не те, що нечіткі формулювання в законі щодо фінансування дозволяють залежно від настанов влади та інтерпретацій або дбати про інтерес держави, або дійсно пробувати підтримувати меншини.
– Здається, ми дозріли до того, щоб на державному рівні було створене окреме управління у справах нацменшин, – підсумував Григорій Купріянович. У цій частині дискусії було порушене й згадуване роками питання про призначення грошей, які передають на нацменшинне навчання. Зараз самоврядування, яке отримує ці кошти, забезпечивши основні потреби, решту може використати на власний розсуд.
У обговоренні науковців виступила Ева Міхна, яка багато років як зовнішня експертка оцінювала меншинні заявки на дотації. Вона підкреслила, що закон врегулював права меншин і нині ніхто їх не заперечує. Це успіх, якщо взяти до уваги той факт, що сама робота над законом зайняла кільканадцять років. Водночас експертка підкреслила, що десь по дорозі добре написаний закон загубив свій дух. Легко довести це, заглядаючи у звіти, які при першій зустрічі з кожною новою владою готує меншинна сторона. Чимало проблемних питань просто скопійовані від першого до останнього такого документа, а це означає, що за роки ніхто не хотів їх розв’язати. Ще одна проблема – це щораз менша готовність влади до діалогу з меншинною стороною, що помітно з кількості засідань спільної комісії, що відбуваються на рік. Ева Міхна вказала також на своєрідну креативну бухгалтерію. Ідеться про те, що закон уможливив нагляд за меншинними справами з боку спільних європейських структур. Можна б це зарахувати до позитивів, але коли державна сторона мусить підготувати звіт, то розсилає запитання до науковців про їхні дослідження, щоб потім записати це у статистиці про роботу уряду для добра меншин. Відповідно до цієї бухгалтерії у тих же звітах пишуть про сотні мільйонів на освіту, хоч, як відомо, насправді з такою метою використовують тільки частину коштів. До того ж багато врегулювань щодо роз’язання своїх проблем меншини мусять виборювати у тривалих баталіях.
– Держава просто усувається з політики щодо меншин, а первісні ідеї десь загубилися. У системі дотацій виростає бюрократія та вимоги, а інформацію та пояснення надають щораз пізніше, – відзначила Ева Міхна. Крім того, вона згадала, що держава на підтримку культурної діяльності меншин у Польщі виділяє стільки коштів, скільки у Варшаві отримує з бюджету лише один театр.
Інші експерти підкреслювали, що потрібна також робота з польським населенням, яке мало б розуміти, що меншини становлять натуральну й невідокремну частину суспільства. Необхідно протидіяти політизації питання щодо присутності меншин та посиленню стереотипів, інакше окреслення «меншина» може легко замінитися на «жертва».
– Меншини мають у законі записані певні права, але дуже часто бракує інструментарію, щоб вони могли ними користуватися, – підсумував цю частину Григорій Купріянович. І знов ілюстрація проблеми: надаючи меншинній стороні комісії правові акти для оцінки, держава забула забезпечити цій стороні послуги юриста чи іншого експерта. Очевидно, що без таких знарядь право на участь у законотворчому процесі не може бути виконаним.
Чергові проблеми вказано в частині конференції, присвяченій освіті. Тут голова Обʼєднання українців у Польщі Мирослав Скірка говорив, серед іншого, про брак можливості спільного навчання громадян України та представників української нацменшини. Важливо, що Міністерство освіти категорично забороняє таке навчання навіть тоді, коли в Польщі з’явилася значна хвиля українських біженців. На сьогодні в польській системі освіти офіційно перебуває 246 тисяч дітей з України, які правдоподібно залишаться тут на довше. Брак згаданих врегулювань свідчить про те, що польська держава не передбачила іншого сценарію для тих учнів, як асиміляція.
– Це показує, що механізм від самого початку був помилково сконструйований, – зауважив голова ОУП. Він нагадав також, що українська громада багато років вказує на те, що стало предметом дискусії у цій конференції, а саме: погано організована система фінансування освіти.
У рамах конференції відбулася також сесія за участю голів меншинних організацій. Тут Григорій Купріянович наголосив, що, попри встановлення правових рамок, закон у багатьох випадках залишається мертвим. Крім того, якщо меншини не мають своїх представників або друзів на рівні самоврядування, нерозв’язані проблеми стають досить тривалим елементом меншинної дійсності. Для українців це особливо актуальна проблема, оскільки внаслідок розпорошення їм складно й дуже рідко вдається збудувати силу на рівні місцевої влади. З погляду Григорія Купріяновича, закон дав меншинам не лише суб’єктність, але й право вживати свою мову в публічному просторі. Через це вчитель у школі не міг уже заборонити дитині говорити своєю мовою або не можна було закидати війтові, що в уряді говорить з кимось іншою, ніж офіційна державна мова. Григорій Купріянович підсумовуючи зауважив, що фундаментальною проблемою залишається брак врегулювань щодо утворення меншинних установ культури. Для української громади лише теорією є право на вживання двомовних назв місцевостей та використання своєї мови як допоміжної на рівні самоврядних установ. Немає також врегулювань, які б гарантували присутність меншин у державних медіа. Бракує й правового захисту історичної пам’яті меншин, зокрема від нищення пам’ятників, через що страждає особливо українська громада. Те, що у путівниках чи музеях південно-східних регіонів немає інформації українською мовою, також не найкраще свідчить про правовий захист культурної спадщини цієї меншини. На жаль, переліку не закриває й відсутність норм, які б дозволили меншинам на власне політичне представництво. Оцінку закону з боку української громади продовжив Мирослав Скірка. За його словами, функціонування меншин переважно спирається на відносини з Міністерством внутрішніх справ і адміністрації через дотаційну систему.
– Як ґрантоодержувач сприймаю те, що дає нам відомство, як деструктивну систему. Не гарантує вона можливості будувати потужну неурядову організацію, забезпечувати розвиток і природне пристосування до нових можливостей. Тут ми на краплях, які дозволяють бути, але не розвиватися, – оцінив ситуацію голова ОУП. Він згадав, що постійно треба боротися з відомством за низку адміністративно-формальних питань, і, на жаль, дуже часто рядовому службовцю здається, що він краще знає, чого потребує окрема меншина. Для прикладу, такий службовець не погодився на зміну в дофінансуванні театральних спектаклів, запропоновану українською меншиною. Початково українці хотіли здобути підтримку для вистави про акцію «Вісла», але зі спалахом війни визнали, що більш доцільною буде та, що показуватиме присутність жінок на фронті. У МВСіА з такою концепцією не погодилися.
– Сьогоднішній механізм призводить до того, що нами фактично в ручному режимі управляє згадане міністерство, – зауважив голова ОУП. Цими словами він влучно підсумував загальну оцінку конференції щодо закону – розумно написаний, але далеко не досконалий у виконанні.