Кася Комар-Мацинська ■ ПОГЛЯД ■ №14, 2022-04-03

Сідаю писати цей текст у 27-й день війни. Спершу роблю обхід Народного дому, а точніше новооблаштованих приміщень позаду театральної зали, де знаходяться душові та склади речей для біженців. Під шум пральних машин, які працюють безперервно, усвідомлюю із задоволенням, що ми вже потрохи облаштувались у новій реальності. І миттєво стає від цього усвідомлення неймовірно сумно.

Вокзал у Перемишлі зустрічав біженців уже ввечері першого дня війни. Кожної наступної години людей, що тікають від агресії, ставало більше. Дуже скоро, протягом двох, трьох днів настав пік, який, по суті, важко назвати піком, оскільки тривав понад два тижні. Щодня лише через перемиський вокзал «проходило» біля 15 тисяч людей. Ми відправляли туди щоразу більше волонтерів-перекладачів та отримували зворотну інформацію, що їх все ж таки не вистачає. Сама вирішила ходити сюди щодня о 8-й ранку, перевіряти, як все «вкладається» і чи взагалі «вкладається». Після кількох днів зрозуміла, що емоційно неспроможна цього робити. Відчувала повну безсилість. Важко було порозумітись зі потрібними службами, відшукати координаторів місця, а перш за все, дивитися в обличчя вкрай виснажених людей і розуміти, що не того вони очікували. Наче б так: головне, що немає сирени. Немає повітряної тривоги, рашист не бомбить. Але це ще не безпека, ще не повний мир. Це лише кордон миру і війни.

Після днів, коли не було видно результатів нашої роботи, важко було до чого-небудь сідати і що-небудь робити. Бувало теж вкрай важко відправляти туди волонтерів.  Розумієш, наскільки самому не вистачає сил, а продовжуєш знову і знову направляти людей на наступне важке чергування. І вони потім пишуть або розказують про ту ніч, коли не були спроможні зробити що-небудь, бо потягів далі від Перемишля не було, не було місця ні в будинку вокзалу, ні в притулках. І жінки з дітьми не те, що спали у підземних переходах, але скрізь, просто неба, навіть на пероні. Тоді ти заздриш усім тим, хто мав хоч трохи більше часу, щоб підготуватися на цей прийом. Усім, хто хоч трохи далі від кордону, хто не бачить тих вкрай виснажених тисяч малих і великих людей, в одній збитій колоні, які мерзнуть і чекають безвольні на українському пероні номер п’ять, куди їх закинули. Бо для них тут місця немає.

Вчора

Перемиські перони номер чотири і п’ять побачила вперше, коли ми зустрічали в травні 2019 року Оксану Забужко. Наступного дня у театральній залі Народного дому відбувалася авторська подія з українською письменницею та з польською письменницею Ольгою Токарчук під назвою «Польсько-український палімпсест». Це був сонячний день, несподівано сонячний і теплий. Ми з Ігорем, другом, сиділи собі на бордюрі, балакали і чекали на київський потяг європейського стандарту, швидкий експрес. Його єдиним обмеженням для в’їзду на територію ЄС були широкі радянські рейки. Рейки, які закінчуються на перонах чотири і п’ять в Перемишлі. Ще тоді паспортний контроль відбувався протягом подорожі, отже ті, хто виходив з потягу, виходили в Перемишлі до міста без жодних обмежень. Це був приємний, безтурботний день, залишився від нього гарний спогад. Зараз він яскраво контрастує з новими спогадами. З тією ж колоною людей біля потягу, морозним повітрям, втомленими матерями,  обгорнутими в що-небудь дітьми, голодними і переляканими собаками, котами і хом’яками, новими огорожами, маршрутами, парканами, військовими, паспортними і ветеринарними контролями, столиками з гарячим супом, горою памперсів, автомобільних крісел і дитячих візків.

Завтра

Кожен із нас, волонтерів, мав свої історії, які зачепили його емоційні струни. Кадри, розмови, зустрічі, яких не забудеш. Я відчуваю, що не маю навіть права на те, щоб їх озвучувати. Хоч ми їх  розповідаємо. Вдома, серед родичів, друзів, знайомих. Всі говоримо лише про одне. Коли повертаємось з чергування, коли перенаправляємо осіб, коли сідаємо ввечері за столом, коли намагаємось про це все не думати. 

Дивлячись в обличчя жінок, які відпочивають у затемненому світлі театральної зали Народного дому, спостерігаючи за їхніми сповільненими реакціями і невпевненим поглядом, автоматично уявляю як я би поводила себе на їхньому місці. Кожна з них у своєму житті ще вчора не була біженкою. Кожна з них могла бути активісткою, журналісткою, проєкт-менеджеркою, тренеркою. 

І в неї міг бути аматорський театр або шухляда з прихованими віршами. Вона дивиться на мене спокійно, на мої швидкі рухи, швидкі рішення, те, що бігаю довкола неї, весь час щось ношу, вона, мабуть, щось про це думає. Щось, чого, звісно, не знаю. Від того мовчазного співіснування на одному просторі я переконана, що вже завтра я можу бути нею. Серед закордонних українців або зовсім серед не-українців, німців, чехів, австрійців, активістів, мови яких не знаю. Які швидко рухаються, швидко бігають, кудись поспішають, весь час координують щось найважливіше у світі. Я навіть завтра можу бути нею, тобою. Ти сидиш втомлена на польовому ліжку, в притемненій залі і автоматично гладиш своїх синів по давно не вимитому волоссі. Та думаєш про щось, чого інші не знають.

Зараз

Зараз стало краще. Тобто краще чи не краще, але спокійніше. Спершу тому, що врешті-решт вибудувалась система. Добилися щоденних зустрічей – ранніх відправ на вокзалі. Отримали інформацію, самі вирішили, як має виглядати графік роботи. Дзвінки втихомирилися, вдалося навести лад в Народному притулку. Це також правда, що біженців стало менше, принаймні на 27 день війни. Ми іноді трохи іронізуємо, що українці з Перемишля, нащадки переселенців з акції «Вісла», є природними спеціалістами від вагонів. Тому дуже оперативно відправляють чергових українців залізничним шляхом, до речі часто тим, який додали колись їхні предки.

Утім, реальний і символічний потяг – це не єдине, що нас об’єднує. Нам дуже близьке відчуття втрати. Знаємо або уявляємо, що значить  втратити дім. Знаємо, що відчувають люди, чиї батьки колись втратили дім і все життя намагалися його якимось чином і відбудувати. Мабуть, це теж тому не можемо зараз не бути поруч. Не можемо не співвідчувати, співбути. На кордоні, на вокзалі, на складі, в машині, де хто може. Банально: не вміємо не допомагати. 

Поділитися: