Павло Лоза ■ РОЗМОВА ■ №6, 2023-02-12

З нагоди ювілею «Наше слово» поговорило з Олександром Стецeм, головою громадської організації Спілка українців – «Пам’ять і спадщина».

– Минуло 30 років вашої роботи. Але якось не було гучного ювілею?

– Ювілейні заходи дійсно були скромні, оскільки не час гучно святкувати. Проте в ході ювілейної зустрічі, яка відбулася восени минулого року, ми прийняли кілька рішень. Фундаментальною стала зміна назви. Коли я прийшов на пост голови організації три роки тому, одразу запропонував обрати нову назву, що досі звучала як Спілка українців політв’язнів і репресованих у Польщі. Вона вже, напевно, втратила свою адекватність.

– Тобто?

– Згідно зі статутом, членом Спілки може бути кожен, хто сидів у тюрмі або був депортований, а також їхні нащадки. Коли організація була засновна, до неї входили члени підпілля, які пройшли катівні в час Польської народної республіки, а також радянські тюрми. Спілку утворено саме для того, щоб згуртувати цих людей, повернути правду, справедливість, повернути їм гідність та добре ім’я. Такою була мета організації, засновницький з’їзд якої відбувся 1992 року в Білому Борі. Беручи до уваги вік, стан здоров’я значної кількості наших членів, було б неможливо, щоб усі з’їхалися на 30-ліття Спілки. Тому відбувся з’їзд делегатів від окремих ланок, які прийняли рішення про зміну назви. Зараз це Спілка українців – «Пам’ять і спадщина».

– Попередня форма й потреби її членів уже неактуальні?

– Однією з наших цілей була юридична допомога людям в отриманні фінансового відшкодування – насамперед моральних збитків. Зараз це дійсно відходить у минуле. За останні кілька років не пам’ятаю, щоб хтось звернувся до нас з проханням допомогти в цьому. Серед нас є ще ті, кого було репресовано, але з огляду на вік чи стан здоров’я зв’язок з ними обмежений. Проте хочу нагадати, що ми, як діти та онуки депортованиx, успадкували цю репресію.

– Я читав звіти з попередніх з’їздів. Там багато йшлося про встановлення пам’ятників, про компенсацію для репресованих. Розумію, що зараз зовсім інші виклики?

– Щодо пам’ятників нічого не змінилося. Наша організація намагається своїми скромними силами доглядати, зберігати та встановлювати нові місця пам’яті, дбати про те, щоб наша історична пам’ять не пропала. Маємо багато прикладів знищених сіл, кладовищ, де стоїть лише хрест. Чи це збереження нашої історичної пам’яті? Хтось може сказати – так. Але ж на хресті немає імен, прізвищ тих, хто спочив в брaтській могилі. Тут роботи вистачить ще на довгі десятиліття, бо такi справи нелегко зробити в Польщі. Наші старання часто розбиваються об стіну через нерозуміння, а передусім небажання піти назустріч. За останні роки було знищено кільканадцять місць пам’яті. Можна сказати, що дійсно історична пам’ять – це зброя.

– А як прокоментуєш встановлення нової таблиці на горі Монастир?

– Почну з того, що наша Спілка двічі на рік протестує проти знищення меморіальної дошки на Монастирі. Протест полягає в тому, що ми читаємо біля могили прізвища загиблих. Після заміни дошки поблизу було встановлено камеру спостереження. Маю надію: врешті-решт комусь стане соромно за те, що сталося, що людей позбавлено їхньої ідентичності. Заміна дошки відбулася три роки тому коштом організації Свобода й демократія (Wolność i Demokracja).

– Саме ця організація першою повідомила, що Польщі дозволили пошуково-ексгумаційні роботи на території України. Як, на твою думку, це рішення може вплинути на подібний дозвіл щодо українських місць пам’яті в Польщі?

– Треба уточнити, що йдеться про роботи лише в одному місці в Україні. Отже, це не загальний дозвіл. Залишається лише сподіватися, що будуть зрушення також в питанні пошукових робіт щодо українських поховань у Польщі. У серпні минулого року в Народному домі була зустріч з новопризначеним послом України. Я тоді запитав його, коли повернуться прізвища на таблицю на Монастирі. Посол відповів, що це відбудеться швидше, ніж ви можете собі уявити. Ну, то чекаємо. А щодо політики взаємності – то або ми такі самі громадяни Польщі, як інші, або ні. Якщо будемо заручниками того, що відбувається в Україні, або, навпаки, польська меншина в Україні буде заручником того, що відбувається в Польщі, то це, здається, суперечить нормам конституцій обох країн. Проте наша діяльність спрямована не лише на далеке минуле. Нашу працю скеровано теж на новітню історію.

– А саме?

– Ми ведемо перемовини з митрополитом УГКЦ у Польщі про розміщення на стіні греко-католицького собору в Перемишлі дошки, присвяченій пам’яті Небесної сотні. Через рік буде 10-ліття її розстрілу. З останніх ініціатив, про які можу сказати, – це наше залучення в допомогу одній зі шкіл на Харківщині, що була повністю знищена. Члени нашої Спілки знайшли для школи обладнання та техніку. Ми теж дуже активно працюємо у сфері допомоги ЗСУ. Проте, звичайно, найбільше часу, зусиль та грошей присвячуємо місцям пам’яті, що пов’язані з подіями, з часу яких минули десятиліття. Працюємо зі справою увічнення в селі Березка біля Бірчі, де 11 квітня 1945 року польське підпілля вбило понад 160 цивільних українців. Сьогодні там на братській могилі в лісі немає жодної згадки про жертви. Також у лісі є поодинокі могили. Ми там замінили дерев’яний хрест на металевий. Двічі теж зверталися до ґміни Бірча, щоб встановити хоча б кордони цього колишнього греко-католицького цвинтаря, поставити якусь огорожу. Але справа зупинилася. Побачимо, що буде далі.

– Ти є теж членом проєкту «Живі у нашій пам’яті – віртуальний український некрополь у Польщі». Діяльність Спілки та цього проєкту не перeтинаються?

– Ми, як Спілка, теж думали укласти архів місць увічнення пам’яті УНР у Польщі, але Український інститут національної пам’яті нас випередив. Що не говори, але кадрові, концептуальні, технічні та фінансові можливості набагато більші в УІНП, ніж у нашої громадської організації. Добре, що проєкт «Живі в нашій пам’яті» з’явився, бо була прогалина, коли йшлося про увічнення петлюрівців. Взагалі колись, коли я був слухачем Гельсінської школи прав людини, покійний уже голова Гельсінського фонду Марек Новіцький говорив, що пересічний норвежець входить до 20 громадських організацій. Наявність великої кількості організації, до яких може належати людина, створює ефект «сплетеного коріння трави». Коли травина одна, її легко вирвати. Зовсім по-іншому, коли трава сплетена. Саме таку роль виконують громадські організації. Тут наша робота щодо національної пам’яті має бути подібною. Люди можуть бути в різних організаціях та бути причетними до схожих ініціатив. З цього сплетіння завжди якась користь і виникне.

– Скільки на сьогодні гуртків та членів нараховує Спілка?

– Гуртки, можна сказати, існують майже в кожному воєводстві. Найпотужніші ланки – це Підкарпатське воєводство, потім Вармінсько-Мазурське, Поморське, Любуське й також Варшава. За списками це приблизно 140 людей. Ми два рази на рік висилаємо нашим учасникам святкові вітання, де повідомляємо про наші плани. На жаль, не було такого випадку, щоб якийсь лист не повернувся з позначкою, що отримувач помер або змінив місце проживання. Природнім шляхом кількість наших членів зменшується. Викликом є те, щоб залучити молодше покоління.

– Саме через історію сприймають меншину в Польщі молоді українці з України. Думаєш, що історична пам’ять їх привабить?

– Теж таке помічаю. Навіть люди середнього віку кажуть нам: «Якщо ви будете займатися тільки покладанням квітів до могил, не хочу до вас приєднуватися». Маємо концепції та пропозиції, щоб розширити сферу нашої діяльності. Також хочемо відкрити свій ютуб-канал, де в доступній науково-популярній формі покажемо місця пам’яті Польщі. Ми хочемо зробити це так, щоб привабити, зокрема, українців, які приїхали до Польщі за останній рік. Напевно серед них є особи, яким історія близька та цікава. А чому ми взагалі працюємо з питанням увічнень? Бо існують постійні чвари та міжусобиці між владою й, скажімо, українськими організаціями щодо гідного вшанування українців, які загинули зі зброєю в руках або стали жертвами комуністичного режиму чи польського підпілля. Колишній секретар Ради охорони пам’яті боротьби й мучеництва Анджей Кунерт сказав колись, що в Польщі кожен має право на своє ім’я, прізвище та хрест на місці вічного спочинку. А чи це нормально, що вже понад 30 років справу українських пам’ятників не врегульовано? Звісно, що ні! Сподіваюся: в ситуації сучасних українсько-польських відносин урешті процедури буде розроблено. Бо що з того, що ми хочемо розмовляти з самоврядуванням Бірчі про обгородження кладовища в Березці, а у відповідь чуємо: навіщо це робити, якщо цвинтар ніколи не мав огорожі. Такого рівня є зараз спілкування.

– Наскільки організація відома в Україні?

– Напевно візит голови УІНП у червні 2021 року до Перемишля був нашим успіхом. Приїзд до нас представника України на рівні міністра на три дні навіть для нас був несподіваним. Крім цього, співпрацюємо з Львівською обласною адміністрацією й Святославом Шереметою, який очолює Державну міжвідомчу комісію в справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій. Також з різними земляцтвами: Надсянням, Любачівщиною та іншими. Років п’ять тому на Полтавщині в рідному селі Миколи Савченка (псевдонім «Байда»), який протягом певного часу очолював курінь УПА на Перемищині, ми встановили йому пам’ятну дошку. Її розміщено в школі. Отже, там, у Гадяцькому районі, теж про нас знають. Але фактом є теж, що ми майже не існуємо в інформаційному просторі, бо просто є нішевою організацією.

– Перед тобою три роки головування організацією. Які плани на цю каденцію?

– Ми напевно не відмовимося від прибирання кладовищ. Місця пам’яті, такі як Пикуличі, Малковичі, Пискоровичі й інші, вистачить відвідати раз на рік, покосити. Там уже стоять пам’ятники. Однак на місцях масових поховань, що розташовані десь у лісах, немає жодної інформації як для туристів, так і для тих, хто приходить до лісу просто по гриби. Можливо, справу таких безіменних могил урешті-решт буде розв’язано й завершено. І не треба буде чекати на кінець війни в Україні.

– Чи вважаєш, що зараз відбудеться перезавантаження в українсько-польських відносинах, зокрема, у питанні історичної пам’яті?

– Ставлюся до цього зі скепсисом. Крім влади центральної, є влада на місцях. В Україні процес децентралізації не так налагоджено, як у Польщі. Усе ще буває, що хтось «згори» телефонує та говорить людям на місцях, що потрібно робити. З іншого боку, маємо приклад Старокoстянтинова на Хмельниччині, де хотіли встановити дошку для десантників Армії Крайової (Cichociemni Spadochroniarze Armii Krajowej). Місцевий чиновник сказав, що немає проблеми, не питаючи в УІНП (так, як у Польщі). В ідеалі закони в цій сфері мали би бути настільки чіткі та зрозумілі, що вигляд і напис на місці увічнення погоджували б муніципальна влада та зацікавлені організації або приватні особи, а ІНП формально би це затверджував.  

Вертаючись до питання нашої Спілки. Я переглянув велику кількість протоколів із засідань. Мушу віддати велику шану батькам-засновникам організації на чолі з Йосипом Мицою, бо вони зробили велику роботу щодо увічнень. І насамкінець – з нагоди 30-літнього ювілею у нас тепер новий прапор, на якому, крім нової, є стара назва Спілки та зображення Архангела Михаїла з іконостасу в церкві с. Дальова на Лемківщині.

– Попередній голова організації, який був теж з Перемишля, мав проблеми через те, в якій організації головує. Зокрема, було пошкоджено його машину. Хтось її просто подряпав. У тебе були такі інциденти?

– Мене це не торкнулося, може, крім словесних образ. Але то було давно, до мого головування. Це «маргінес». І маю надію, що так і лишиться.

Поділитися:

Категорії : Розмова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*