Мирослав Скірка ■ 30-ЛІТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ ■ №34, 2021-08-22

Слава Україні! У понад тисячолітній історії українського народу тридцять останніх років – це надзвичайний час. Це Незалежна Вільна Українська Держава.

Фото з сайту ua.news

Ця держава була мрією багатьох поколінь. За неї вмирали і для неї працювали найкращі наші предки. Пригадую собі розмови з моїм батьком про діда, якого вбили «совєти» в 1941 році. За Україну! А ми, малі, слухали і думали, що воно таке, за що мій батько виростав без тата? За що вигнали дідів та батьків «з дому» та депортували над Балтійське море, наказали встидатися всього, що українське, та не признаватися, хто ми? І чому ці депортовані прості люди були непослушні владі? Якась це омріяна, казкова країна, за яку гинули і для якої так багато страждало? Десь там, далеко, і тут, зовсім близько, в наших хатах. Я переконаний, що в багатьох українських родинах велися саме такі розмови і появлялися саме такі запитання і такі очікування. Про «чудову країну та геройських її синів».

Без контексту боротьби за вільну державу, за незалежну Україну неможливо зрозуміти нашу сучасну історію, також історію українців у Польщі: як на загальносуспільному, так і на індивідуальному рівнях. Тому річниця незалежності – важлива для нас всіх! Запалімо сьогодні свічку пам’яті за всіх, хто для цього жив та помирав, і за їхні мрії.

Ерозія «під-радянської Європи» була багатогранним, але природним явищем. Система, яку побудували на поневоленні особистостей, запереченні свободи та на керівній ролі однієї партії – це був болісний невдалий експеримент історії. Не було також таємницею те, що за спиною цієї системи стояли імперські амбіції Росії, бо саме лояльність до неї та до «російськості» була головним критерієм партійної та класової правильності.

Ерозія вказувала тріщини системи вже з половини 50-тих років ХХ століття. Але смертельне для неї прискорення отримала у Польщі у 80-х роках. Ми точно знаємо імена осіб, які були фронтменами цих процесів. Цю історію писали люди своїми особистими виборами та долями. Серед них були і українці. Були наші інтелектуали, які діяли разом з Церквою та доказували, що 1000-ліття хрещення Київської Русі – це тисячоліття хрещення України – священники, історики, мовознавці, але також лікарі, юристи, малярі, музиканти. І буди десятки тисяч людей, які заявляли, що вони  –  українці.

Неможливо сьогодні не згадати професора Володимира Мокрого, першого українця-депутата нового Сейму, який посів як українець та представник українців у парламенті 1989 року в рядах Громадського комітету при Лехові Валенсі.Але для того, щоб так сталося, працювали сотні інших людей. Тоді в Польщі народжувалося переконання, що поява незалежної України – неминуча. Для тих, хто під час українського фестивалю в Сопоті 1989 року співав «Ще не вмерла Україна», це було як перші проміння сонця, яке встає за небосхилом – незаперечне передчуття того, що здійсниться. Ми відчували тоді дуже сильно, як віяв вітер історії, і знали, що кордони його не спинять. І цей вітер пронісся Україною і змінив обличчя нашого світу.

Кінець 80-х років ХХ століття став для України ключовим. Різні експерти вказують на процеси та явища, які довели до проголошення незалежності. Видно з них, що це були процеси глибинні та багатогранні. Але я вважаю, що історію творять люди, особи, громадяни, ті, кому не байдуже. Першою перемогою незалежності України стала легалізація Української греко-католицької церкви у 1989 році. В контексті «Перестройки» та відкриття на Захід відважні та сміливі люди – члени підпільної УГКЦ –  добилися успіху громадянського суспільства ще поневоленої нації. Влада СРСР мусіла визнати їхні права.

24 серпня 1991 року (проголошення незалежності), а пізніше 1 грудня (референдум) були результатом довгих процесів, але також великою несподіванкою. Україна стала незалежною державою. Але кожний вкладав інший зміст у це поняття. Ми, ті, для кого незалежна Україна була елементом мало не казкової розповіді батьків, побачили появу держави, але не такої, як сподівалися.

З’явилася держава  – Україна  – зрусифікована, з державним апаратом, який у поспіху спилював серпи і молоти там де вважав, що їх необхідно спиляти (але так, щоб, якщо часи поміняються, їх наново, по-геройськи повернути) та чіпляв тризуби і піднімав синьо-жовті прапори. Появилася держава, переконана у тому, що вона багата та сильна і тому не мусить реформуватися. А якщо мусить, то так, щоб «своїм» заможно та успішно жилося – багата країна для вибраних. Вона хотіла багатовекторно рухатися невідомо куди, тобто стояти на місці. Почався складний та дуже болісний процес – дозрівання до самостійності та будування свого місця на політичній карті світу.

Для нашої української громади у Польщі важливим є те, що незалежна Польща була першою державою, яка після референдуму 1 грудня 1991 року визнала незалежну Україну. Багато з нас за різної нагоди повторювали слова маршалка Пілсудського  –  що «немає вільної Польщі без вільної України». Тоді ми відчули, що можемо бути одні для одних партнерами та союзниками. За рішенням польського уряду у 1991 році стояли ряди польських політиків та діячів. Голос та аргументи нашої нацменшини та світової української діаспори переконував, що або будемо разом партнерами або станемо разом рабами нашого сусіда-ведмедя. Бо хоча йому зняли зірку з лоба, але його «ведмежа натура» не помінялася. Авторами такої політики були представники нашої громади: Юрій Рейт, Петро Тима, Мирослав Чех, Мирон Кертичак, Олег Гнатюк, Степан Козак, Степан Заброварний, Михайло Лесів, Мирон Сич та багато інших, яких в одній статті перерахувати неможливо.

Без відважної, відкритої позиції Єжи Ґедройця та середовища паризької «Культури», без Яцека Куроня, Богуміли Бердиховської, Адама Міхніка, Броніслава Геремка, Генрика Вуйца та багатьох інших людей з різних середовищ польської опозиції не появилася б думка про те, що незалежна Україна – це історичний шанс, щоб зняти прокляття геополітики та створити новий європейський порядок в нашій частині світу. І, щоб бути справедливим, дуже багато інших наших побратимів-поляків вважало, що незалежна Україна – це ніщо інше, як прояв бандерівщини, тобто буржуазного українського націоналізму, який є причиною всіх нещасть у нашому регіоні, а Росія – це все ж така велика держава, і її інтереси слід завжди брати до уваги. По суті, так думає і активно діє у Польщі і сьогодні дуже багато політиків та організацій.

30 років української незалежності – це великий успіх! У багатьох з нас живе така віра, що коли сказати магічну формулу, – світ та люди раптово поміняються. Коли скажемо:  «незалежна Україна», – люди стануть кращими, чиновники перестануть брати хабарі та красти, російськомовні почнуть говорити українською, ті, хто усе життя утискав усі прояви українства, – стануть ідейними патріотами, ті, хто давав псевдонаукові оправдання для поточної політики,– раптово навернуться і будуть чесними, ті, хто служив Росії, – покаються і з радістю почнуть працювати для України. Магія, на жаль, існує лише в казках. Незалежність почала сприяти будуванню нового народу та держави, яка має діяти за іншими стандартами. Почався процес творення української державної еліти, прагматичних, професійних та відданих громадян. Українські революції: на Граніті 1990 року, Помаранчева 2004 року та Революція гідності, боротьба з російською агресією на Донбасі показали: таких людей дедалі більше і більше. І це вже незворотній процес. Ми вже пройшли межу «багатовекторності». Я сам бачив у Полтаві ситуацію, як батьки між собою сперечаються російською, але з дитиною говорять українською. Це гігантський успіх 30-ліття України.

Незалежній Україні – 30 років! Вона ще недосконала, вона вимагає праці та мудрого реформування. Вона вимагає оборони перед ворогами. Вона вимагає закріплення свого європейського вибору у головах та серцях її громадян. Бо незалежна Україна – це Європа!

Найбільшим ворогом України є кволе мислення її еліти та громадян, нерозуміння історії та відсутність висновків з неї, хибні розв’язання реальних проблем. Все залежить від нас. Україна у Європі – це наш вибір заради майбутнього. Для цього пора відсікти пуповину «руского міру». Що б там не писав Путін, ми – не єдиний народ з росіянами (дай їм Боже щастя, але без нас)! Ми, українські матері та батьки, хочемо вільної європейської України для наших дітей. Бо європейська Україна – це майбутність наших дітей та внуків.

За останні 30 років незалежна Україна довела, що вона – надійний партнер, який хоче і стане рівноправним членом європейських та світових організацій, що керуються принципами верховенства права та пошани до міжнародних договорів. Вона стала гарантом безпеки регіону і цього очікує від своїх сусідів. Вона стримує навалу варварства та потребує підтримки та лояльності від сусідів.

Від імені Об’єднання українців у Польщі вітаємо всю світову українську громаду, чинну владу, Збройні Сили та очільників усіх релігійних спільнот, які діють на благо України, Світовий та Європейський конгрес Українців та всі організації, які входять до їхнього складу.

Бажаємо Україні відданих, хоробрих та сміливих дітей, які завжди відстоюватимуть свою Матір перед агресорами та ворогами.

Бажаємо їй мудрих, працьовитих та винахідливих дітей, які своїми умами та серцями збудують вільну, багату та щасливу країну, якою всі будуть пишатися.

Бажаємо їй талановитих та сповнених високих мрій дітей, які українську культуру, науку та інтелект возвеличать серед вільних народів.

Нашим героям: тим, хто стояв та стоїть на передових всіх наших фронтів, – військових, суспільних, політичних та громадянських, там, де виборюється Воля і Cлава України, хочемо сказати – Героям слава!

Мирослав Скірка, Голова Об’єднання українців у Польщі

Поділитися:

Категорії : Україна

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*