Кася Комар-Мацинська ■ РОЗМОВА ■ №43, 2022-10-23

«Доброго вечора, пані Катерино! Ми, група журналістів, зустрічалися з Вами в Українському домі. Мене звуть Лідія Тараш. Я ще з двома дітьми була. Щойно подивилася Ваш профіль у фб. Дізналася, що Ви редакторка видання «Наше слово». Ви здивуєтеся, але я теж редакторка «Нашого слова»! Але іншого, у місті Волноваха на Донеччині…»

Так, ми зустрічалися тричі. У липні. Першого разу я показувала Народний дім групі українських воєнних та журналістів, які перебували у Перемишлі в межах терапевтично-відпочинкової програми. Лідія мені запам’яталася, адже єдина з усієї групи весь цей час тримала за руки двох маленьких дівчаток у рожевих капелюшках. 

Наступного разу Лідія завітала до нашого офісу вже сама, без інших журналістів. Це був дуже напружений робочий день. Вона просила вибачення, не хотіла заважати. Просто вирішила подарувати ручку з написом «Наше слово» – назвою її газети, яка дослівно співпадає з нашою. Це була одна з небагатьох речей, які вона взяла з собою з редакції після 24 лютого. У відповідь я подарувала Лідії один з примірників нашої газети. Ми нашвидкуруч сфотографувалися.

Втретє ми з Лідією домовились про розмову в кав’ярні. Так склалося, що, окрім дівчаток, з нами була ще Олена, Лідина подруга з Волновахи. Олені днем раніше вдалося дістатися до Польщі. Олена, як і Ліда до цього, разом з дітьми подолала 3400 кілометрів, щоб залишити окуповані території. 

Ми влаштувалися в садку на вулиці Костюшка, у тіні дерев, зовсім не здатних полегшити нестерпну спеку. Поміж нами стояв невеличкий кавовий столик, на ньому – сюрреалістично солодкий лимонад і мій давно забутий диктофон, на якому горіла червона лампочка. Він безпристрасно записував слова, натомість я сама – заклякла від почутого.

Того дня я записала понад три години спогадів двох мешканок окупованої (і до сьогодні) Волновахи, містечка на Донеччині, яке досвід життя в тіні війни мало ще задовго до 24 лютого 2022 року. 

***

Лідія Тараш, редакторка та голова приватного підприємства «Наше слово», місто Волноваха

25 лютого у нас мав вийти останній випуск газети. Числа 24-го ми здали його на пошту, але він уже до читачів не дійшов. На цьому робота в «Нашому слові» припинилася. Ми орендували приміщення в районній держадміністрації, і зрозуміло, що перші удари мали потрапити саме туди. Ми, разом з тим, були певні, що Волноваха – це не перший кордон, до Донецька 60 кілометрів. Якщо і піде наступ, думала я, то встигну забрати дітей і виїхати. Жоден не припускав думки, що буде так жорстко. У мене сестра досі живе в Донецьку, ще з 1999 року. Вона пережила цей момент, коли в травні 2014 року орки зайшли до міста тихо, пішою колоною, захопили всі адміністративні будівлі практично без бою. Поставили своїх очільників, прапори свої виставили, і на цьому все закінчилося.

А 24-го лютого о 5-й ранку шарахнуло біля мого будинку, на околиці Волновахи. росіяни обстрілювали прикордонні населені пункти, тобто Волноваський район – це ми, Миколаївка, Бугас. Ще 17 лютого вони перебили станцію на Сіверському Донці – ріці, з якої іде водопостачання до Донецька і Маріуполя. Не знаю, навіщо, адже вони і самі залишилися без води. 

Сама Волноваха – це головна вузлова станція колії, там локомотивне і вагонне депо. З Волновахи можна виїхати до Запорізької, Дніпропетровської області. З Маріуполя нема залізничного сполучення з Кримом, а з Волновахи є. Населення нашого міста на 2014 нараховувало 20 тисяч осіб, а станом на лютий цього року – навіть більше, бо Волноваха – це був перший вільний великий населений пункт від кордонів «ДНР». Тобто у нас опинялись переселенці. Увесь район нараховував до 100 тисяч осіб.

Я з дітьми сховалася у підвалі батьківського будинку. Чоловік залишився у квартирі, він у нас голова ОСББ (Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку – прим. ред.), то організовував у підвалі проживання мешканців. 26 лютого я ще змогла повернутися додому, взяти теплі речі у підвал і побачитися з ним на годину. Батьки мали туристичний прилад «Джміль» на бензині для готування їжі. Батько нам смажив «лепешки», варив суп. Цей суп нас врятував, бо ми були абсолютно не готові. Увесь час слухали: «бух», «бух». Гради летіли поруч, скло в будинку тріщало, танки стріляли, літаки бомбили… Та я навіть і не так боялася, як моя мама. Поки не подивилася по телевізору, що сталося з Маріуполем. Перші дні у підвалі, 24-25 лютого, ми просто сиділи. Потім переобладнали все так, щоб можна було лежати. Холодно було, мінусова температура. Ми весь час були тепло вдягнуті, прикривалися шубами.

Спочатку відключили воду, потім світло, потім зник зв’язок, вимкнули опалення, і останнім відключився газ. Зв’язку та інтернету не було, ми тільки сиділи і слухали: «бух», «бух»… Батько зняв акумулятор з машини і налагодив старе радіо, і ми слухали по ньому українські новини. Ще в нас був портативний телевізор, ми його вмикали, але там були тільки новини «ДНР». Тут ми слухаємо українські новини, там бачимо новини «ДНР» – все протилежне. За інформацією «ДНР», нас вже взяли 2 березня, а ми сидимо, 6 березня – все ще бабахає. По українському радіо постійно кажуть, де бахнуло: Вінниця, Львів, Тернопіль, Луцьк, Київ. Ми не розуміли: якщо виїжджати, то куди?

Коли ще був зв’язок, я прочитала у фейсбуці, що планується евакуаційний потяг з Маріуполя до Львова, приблизно назвали термін: за 15 годин. Причому він запізнювався, і було невідомо, чи взагалі доїде, бо стріляють. Ми побоялися виходити з підвалу. Невідомо, чи вліземо у потяг, можливо, він переповнений – у Маріуполі майже мільйон мешканців. Тому ми залишилися. 

Десь 7 березня ми почули, що у нашому дворі ходять. Задзвеніло скло, хтось наступив на банки. Я вже думала: все. Ми ж дивимося телебачення, а там розповідають, що Волноваху вже взяли. Батько мій вийшов, і виявилося, що це наші! Це був вечірній час, до нас спустилася їхня лікарка, вона дуже боялася обстрілів. Ми пропонували: «Давайте ви залишитесь». Але вона відмовилась, не хотіла лишати хлопців. Хтось ще раніше казав, що їхатимуть евакуаційні колони з сиреною. Я чекала і не дочекалась жодних звуків. Розповіла про це лікарці, а вона: ті 20 автобусів біля Валер’янівки накрило градами. Тобто росіяни не давали можливості ніякої евакуації. Військові вночі пішли від нас. Що з ними далі сталося, я не знаю. 

Коли трохи заспокоїлося, ми вирішили, що треба якомога швидше виїхати, бо тут вже «ДНР» по квартирах ходить і перевіряє, хто за Україну. А я – редакторка українського видання, єдиного в районі, ми з чоловіком брали участь в усіх проукраїнських заходах, чоловік теж працював у народного депутата в благодійному фонді, а потім в Карітасі (в росії Карітас визнаний терористичною організацією). 12 березня за нами приїхав чоловік моєї сестри і повіз нас у Донецьк, бо там на той момент спокійніше було. Хоч мені так не здавалося. Я постійно чула вильоти з їхніх установок. Чула, що звідти до нас, по Україні, стріляють. 

Я розуміла, що працювати у Донецьку не зможу. До журналістів там посилена увага, і мені треба сидіти і мовчати. Я за освітою юристка і до війни працювала вісім років у Донецьку, але зараз на роботу повернутися психологічно не могла. Тому я просто сиділа вдома з дітьми. Батьки мої оформили щось на кшталт пенсії 7 000 рублів, щоб з голоду не померти. І от на мене вийшла моя колега з іншої редакції – їй подзвонили з адміністрації «ДНР» з пропозицією випустити газету. Вона передала їм мій номер телефону. Я була спантеличена, м’яко кажучи. Адже зрозуміло, якого плану буде ця газета. Їм була потрібна не стільки я, як моє ім’я, щоб показати, хто перейшов на їхній бік. Я була постійно на зв’язку у Телеграмі з моїми колегами, після 24 лютого ми всі роз’їхалися. Окрім однієї жінки-операторки. Вона померла. Ми жили з нею в одному будинку, і мій чоловік її поховав у дворі, на клумбі, під час обстрілів. 

І тут на мене вийшли з адміністрації «ДНР». Один день дзвонили, я не відповідала, другий день – те саме. На третій день запитали: а чому ви з нами не хочете спілкуватися? Писали у Вайбері: «Вийдіть на зв’язок». Довелось телефонувати і повідомити, що в таких обставинах я не буду займатися газетою. Вони: «Ми хочемо її воскресити». Я: «Будь ласка, якщо вам треба, але без мене». Вони і досі її не воскресили.

Бо випустити газету – це процес: написати статтю, зверстати газету, відправити у типографію, роздрукувати – це лише початок. Бо далі йде пошта, яка розносить газету, а читачі попередньо мають її передплатити. Зараз весь цей ланцюг порушений. Що з того, що залишилася редакція з редактором? Далі що? Ну, роздрукую я цю газету, але я не знаю, скільки треба номерів, чи наші читачі живі? Чи вони залишились на цій території – чи виїхали? І працювати нам де? Якось по телевізору, у Донецьку ще, я побачила сюжет про те, що у Волновасі налагодили роботу Пенсійного фонду. Показують кабінет, де вони працюють, і я дивлюсь: щось знайоме. Раптом розумію, що це кабінет нашої редакції. Вони користуються нашою технікою, принтерами, комп’ютери наші стоять на столах. А біля них – мої особисті чашки.

У редакції я залишила купу блокнотів і ручки з логотипом. Щоб привернути увагу до нашої газети і зберегти тираж, ми організовували різні конкурси. Виданню цього року, у січні, виповнилось 90 років, якщо рахувати від часу заснування першої газети у Волноваському районі. Вона «народилася» 7 січня 1932 року, а в нас збереглися екземпляри з 46-го. Перший випуск газети був україномовний, і до 36-го року вона була виключно україномовною.

Коли мій син почав вчитися у Києві, я його попросила піти до бібліотеки Вернадського, щоб поцікавитись, чи зберігаються там наші архіви. Він знайшов, сфотографував, я їх розмістила на сторінці у Фейсбуці. На жаль, якщо подивитися ці газети, там мало приємного. Якщо вчитатися, просто стає страшно. Зрозуміло, 32-й рік: початок Голодомору. Від тої чистої пропаганди волосся дибки стає! Автори писали під псевдонімами про те, як боротися з куркулями. Тобто там стаття така: хтось пішов на поле, зірвав колоски, за це треба його розстріляти. І підписано «Колхозник». Або: на залізниці старорежимна група не хоче працювати, треба їх теж покарати. Підпис: «Залізничник». «За більшовицькі темпи» – це перша назва газети, вона, до речі, відповідала характеру видання. Україномовність, на жаль, була лише на хвилі інтернаціоналізації. У 40-50-х роках, під заголовком «Сталінський шлях», вийшли два випуски: російськомовний і українськомовний. Російськомовний за тиражами більший. В 60-х роках настав час відлиги, культ особистості Сталіна розвінчувався, і заголовок змінився на «Прапор комунізму», а потім на «Прапор праці». З 1991-го року, коли існує вільна, демократична Україна, газета називається «Наше слово».

Я прийшла працювати сюди у 2018 році, тираж газети був 2500 екземплярів. Вона виходила двічі на тиждень, у середу і суботу. У середу виходило 4 аркуші формату А4, а у суботу – 6 сторінок, а всередині ще телепрограма. В 2019-му році я запропонувала перейти на вихід один раз на тиждень у збільшеному форматі 10 сторінок, після цього тираж знизився. Перш за все, тому що людям, які читають газету, здебільшого за 50 років. Вони помирають, і після них вже ніхто газету не передплачує. Молоді люди переходять на інтернет-видання, взагалі культура читання газет занепадає. В нас ще зарплати були нижчі за мінімальну. Виживали якось завдяки батькам-пенсіонерам, вони та чоловік допомагали. Паралельно з тим коли російська влада захоплювала увесь інфопростір наша українська місцева не надавала значення інформаційній політиці. В тому числі у співпрацею з газетою. До 24.02 у Волновасі ловило російське телебачення, що правда Вконтакті, Однокласнити, інші російські сайти були Україною заблоковані. Проте як росіяни тільки окупували Волноваху, то відповідно відкрилися доступи до всіх тих ресурсів і додатково створили власні групи волноваські, щоб повністю охопити весь інфопростір. Натомість українські сайти заборонити, а також популярні в Україні Фейсбук та Інстаграм.

Доки була в Донецьку, весь час хотіла виїхати, але батьки, чоловік, родина вмовляли залишитися. Маю сина в Києві, а інших родичів ніде нема. І от я дочекалася, коли на мене вийшла адміністрація «ДНР» з тією пропозицією. Потім, за деякий час, я дізналася, що по мене приходили і вдома у Волновасі військові автоматчики. Мені чоловік зателефонував і сказав, що до мене прийдуть з МГБ (Министерство государственной безопасности «ДНР» – прим. ред.) розмовляти, начебто у них заведена якась справа на мене. Я прочекала 10 днів, бо такий термін для вирішення питання, і ніхто до мене не приходив. Якраз минуло 9 травня, потім 11 травня – день «Донецької республіки». Я прочекала всі ці дні, а потім зателефонувала у фірму, яка займається перевезеннями. Мені призначили дату 24 травня. І от тоді ми виїхали. Взагалі увесь Донецьк усіяний цими оголошеннями про перевезення. Це дуже масове явище. Там оголошення – Москва, Пітєр, Грузія, Естонія, Латвія, Литва, Польща. І попит збільшився, звісно, після 24 лютого. Кажуть, що фірми, які заробляють перевезеннями, всі під Пушиліним.

Першу фільтрацію я пройшла неочікувано 12 березня, коли ми переїжджали до Донецька. Щоб пройти фільтрацію, треба «бути чистим». А у мене з собою телефони, на яких різні контакти і фотографії. Родич наш працює на телеканалі «ДНР», по неполітичній темі. І от коли він за нами поїхав у Волноваху, він отримав дозвіл їхньої місцевої влади на те, щоб привезти до Донецька родичів. І на всіх блокпостах, які були влаштовані їхніми військовими, він показував цей дозвіл, і нас пропускали. Аж до Докучаєвська. Там далі не дозволили їхати. Треба було зареєструватися як переселенці, показати свої паспорти. І я вийшла з машини лише з документами своїми і дітей. Всі сумки і телефони залишились у машині. Але батьки взяли телефони, про всяк випадок. Коли ми туди зайшли, за нами двері зачинили, і виявилося, що спочатку буде допит у міліції, потім дактилоскопія, фотографування анфас і профіль та перевірка телефонів. Мене двічі допитували, один раз офіційно, другий – неофіційно, я назвала своє місце роботи і була готова там залишитись. Журналісти – це для них як червона ганчірка для бика. Але вони за це не зачепилися, гадаю, тому, що я назвала себе директоркою приватного підприємства «Наше слово», не редакторкою. Потім вони перевіряли телефони батьків. У нас у Телеграмі є родинна група. І сестра 26 лютого запитала, що з нами. Я вийшла тоді у місто, подивилася на українські прапори і написала: «Волноваха – це Україна, Слава Україні!». Воно і залишилося у групі. І тут я розумію, що зараз цю переписку можуть перевірити. Ну, вони там один одному щось показали, але що вони показували, я ж не знаю. Запитали, де мій телефон, а я кажу: нема. «Ну і гаразд, проходьте, нам менше роботи». Причому ми там були понад три години – на той час це було дуже добре. Потім добу люди могли просидіти.

Я замовила переїзд Донецьк-Київ, безпосередньо оплачувала проїзд до Києва. Латвію, Литву, Польщу ми переїхали тоді транзитом. Мене теж допитували на кордоні з росією. Був добрий і злий поліцейський. Мені щастило, аж поки не забула документи. Ми тоді проходили кордон між «ДНР» і росією. На боці «ДНР» наші паспорти взяли у автобусі. Було 50 пасажирів, і ми пройшли цей кордон десь за чотири години, це дуже швидко. Коли я підійшла до віконечка для перевірки в росії, моїх дітей вже пропустили, а мене запитали: «Де ви працюєте?». Я відповіла, і цього разу вони звернули увагу на редакцію газети. Мій паспорт відклали і сказали: «Діти туди, ви сюди». Мене завернули до кабінету ФСБ. Я ще пів години чекала, коли до мене прийдуть. Діти зовні сиділи, я час від часу їм махала, щоб не боялися. Я була з їхніми документами, коли мене завели, поклала їх на стіл, а потім забула взяти. Вже годину їхали по території росії, майже доїхали до Таганрога, я розплачувалась за переїзд, і тут згадала, що у мене нема документів. Довелося повертатися. 

У Києві живе мій син, він закінчив четвертий курс. З 30 червня він вже не вважається студентом, але мешкає в гуртожитку. А ми приїхали якраз у кінці травня, коли він ще був студентом, і нам дозволили заселитися до нього у гуртожиток. Коли почалася активна фаза війни, студентам дозволили заселяти до гуртожитку своїх родичів. 

Вчора мені координатор програми, за якою я потрапила до Польщі, запропонував податися на ґрант для відновлення «Нашого слова». Окрім газети в нас був сайт, і якраз у той період, коли почалася війна, закінчився термін хостингу. В нас не було можливості заплатити. Ми зараз не маємо доступу до банківських рахунків, бо банк, з яким ми працюємо, надав електронні ключі, які бухгалтер залишила у Волновасі. Тож тепер треба перереєструватись. Можна було б зробити це раніше, але я приїхала настільки пригнічена, що не могла одразу працювати.

Дійсно, я ще досі відчуваю себе, наче у тюрмі. Попри те, що ми зараз на вільній території, у Польщі, я ніби розумію, що мені тут нічого не загрожує, але маємо що маємо. У мене два телефони. Один з них був на перевірці у ФСБ на кордоні. Я не технік, я не знаю, що вони там робили: чи просто полистали, чи щось там запустили. 

Мій чоловік і батьки залишились там. Вони вже літні люди, подали документи у «ДНР» на отримання грошей, тобто на проживання у них є. Коли ми виїжджали, Волноваху вже так не обстрілювали, було майже спокійно. Тоді. 

Мені 45 років – це, я вважаю, ще молодість. Оскільки я працездатна, я розумію, що зможу працювати якщо не журналісткою чи юристкою, то у будь-якій робітничій професії. Але перш за все, в мене є діти. Вони не мають жити у цьому кошмарі, в цій тюрмі народів. Це я для них хочу волі.

***

«…Вітаю, пані Катерино. Мені дуже приємно, що Ви про нас пам’ятаєте. Ми в Києві. Винайняли квартиру, потроху обживаємося. Я оформила підприємство для участі в проєкті з допомоги журналістам. Зі своїми колегами створили групу у Телеграмі, потроху пишу новини. Взагалі ця поїздка до Перемишля мені багато чого дала, я дуже всім вам вдячна.

Ви знаєте вони вже почали випускати газету. Роблять її в Донецьку, редакція одна для всіх окупованих газет. При цьому вони крадуть всі назви, стиль, оформлення. Проте випускають кольорові, на відміну від наших чорно-білих.

Так, у них є назва «Наше слово».

Поділитися: