«Донбас»: бутафорія, абсурд, реальність

КУЛЬТУРА ■ №45, 2018-11-11

З 19 жовтня в польських кінотеатрах вийшов у прокат фільм Сергія Лозниці «Донбас». За короткий час він став широковідомим й збирає повні кінозали. У чому ж феномен його популярності?

Кадр з кінофільму «Донбас». Фото з Інтернету

Прем’єра стрічки відбулася цього року на 71-му Каннському міжнародному кінофестивалі у Франції, де отримала приз за найкращу режисуру в програмі «Особливий погляд», а також стала фільмом-відкриттям фестивалю. І це був тільки початок у низці винагород і визнань. Зараз «Донбас» претендує на Оскар у категорії «Найкращий фільм іноземною мовою».

Сергій Лозниця вже відомий читачам «Нашого слова» своїм фільмом «Майдан», який розповідає про події Революції гідності. Ця стрічка також претендувала на Оскар в 2016 році, але того разу не отримала статуетки. Нагадаємо, що Сергій Лозниця – це український кінорежисер з білоруським корінням, який знімає не тільки фільми на українську тематику. Наприклад, події його передостаннього фільму «Лагідна», який розкриває тему російського тоталітаризму, відбуваються в Білорусі.

Фільм «Донбас» добре вписується в канву праці режисера Лозниці, стрічки якого йдуть за хронологією української
новітньої історії. Він складається з кількох сценок, які є прямим акторським відтворенням реальних відео, журналістських матеріалів та розповідей свідків, що мали місце на окупованих територіях сходу України. У фільмі «Донбас» камера наче безперервно, одним довгим кадром, веде нас з історії в історію, герої яких певним чином пов’язані між собою. Вони наче передають один одному увагу глядачів, як естафетну паличку. Таким чином режисер немов охоплює розповіддю весь окупований Донбас, створюючи цілісну картину «ЛНР» і «ДНР».

Задум Сергія Лозниці відтворювати реальні історії – зрозумілий і простий: засобами ігрового кіно зробити тему
російсько-української війни доступною. Він намагається це осягнути за допомогою бутафорії та гіперболізації,
щоб підсилити, висміяти й розкрити весь абсурд, банальність риторики так званих сепаратистських республік.

Отже, зрозуміло, що основним призначенням фільму «Донбас» було донести до Заходу, що ж насправді відбувається у фейкових республіках «ЛНР» та «ДНР», хоча б трохи пояснити їхню риторику, викрити російську машину пропаганди в цілому світі та розкрити тему війни в Україні.

Для українських глядачів або людей, які близько знайомі з історією війни на Донбасі, фільм і справді здається
геніальним відтворенням тої частини війни, яка велася за російською куртиною.

Стрічка показує все, що треба знати: кого й чому на Донбасі називають «фашистами», «бандерівцями», зеленими чоловічками; ким є так звані лідери сепаратистських республік, люди, які їх підтримують; як організовано «правлячу гілку» ДНР–ЛНР; продемонстровано рівень корумпованості та злочинності «сепаратистів». Показано також іншу сторону – звичайних людей, котрі стали заручниками й жертвами конфлікту: дітей, старих, хворих, які не бажають покидати свої домівки. С. Лозниця показав, як українські громадяни із Донбасу живуть по два боки розмежувальної лінії конфлікту і їздять через пропускні пункти, заміновані поля до своїх домівок, де, як правило, залишилися більшість їхніх речей, домашні тварини та родичі.

У фільмі також озвучено російську пропаганду, яка йде з уст «сепаратистів», їхніх прихильників і з екранів російських телеканалів. Актори вживають часто повторювані репліки: «помирають наші матері, сини», «„родінамать” кличе воювати за Новоросію», «наші діди воювали», «жінки з дітьми помирають», «це українці з того боку бомблять», «ти за кого? за них чи за нас?», «таку країну втратили» тощо.

Після перегляду «Донбасу» залишається питання: чи дійсно фільм був зрозумілий для глядача із Заходу? Чи він доніс та пояснив ту інформацію, яку мав на меті донести? Я смію висловитися, що не до кінця. Залишилося багато сцен, які без пояснення ширшого контексту (що зайняло б у фільмі надто багато часу) не можна зрозуміти, не знаючи української чи російської мов і не перебуваючи весь час у цьому двомовному медійному просторі двох воюючих країн.

У медіа як тільки не писали про цей фільм, що він є «вражаючим досягненням», «химерним калейдоскопом фейкових новин», ілюстрацією до сучасної епохи постправди тощо. Та, на мій смак, найвлучніше стрічку оцінив кінокритик «The Guardian» Пітер Бредшоу, який сказав, що цей «льодовий, байдужий і немузичний фільм Лозниці є протилежністю тим бурхливим емоціям, з якими сприймає війну і хаос в колишній Югославії Кустуріца. „Донбас” не є бездоганним, але він реалістичний і справляє сильне враження». Так, фільм дійсно недосконалий, але видатний.

Він з’явився вчасно. Адже зараз Росія намагається змінити візерунок «ЛНР-ДНР»: підмінює старих ватажків «республік», до яких неможливо було серйозно ставитися через їх ідіотичність, на так званих «ботаніків», як їх називають бойовики серед своїх. Так, ватажка ДНР Олександра Захарченка кілька місяців тому вбито, щоб поставити замість нього підковану Росією людину – Дениса Пушиліна. У такий спосіб Росія хоче піднести рівень так званих політиків «ЛНР–ДНР», щоб зробити їх більш репрезентабельними. І невідомо, чи не змінили вони тактику після перегляду фільму «Донбас».

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*