Як польська історична політика змінюється залежно від героїв

Я не розумію, яким нікчемством щодо історії треба бути, щоб заявляти: «Не прошу вибачення за Єдвабне», і водночас вимагати: «Перепросіть за Волинь». Тим часом саме так поводяться представники польської держави: затирають польську вину в погромі євреїв у 1941 році і вперто не добачають жестів українців.

Так сталося, що поряд із річницею «Кривавої неділі» 11 липня (що від певного часу стала Національним днем пам’яті жертв геноциду українських націоналістів проти громадян Республіки Польща) відзначається кілька інших кривавих дат історії. У цей самий день, 11 липня, вшановується пам’ять геноциду мусульманського населення під час боснійської війни в Сребрениці (1993 р.). А напередодні, 10 липня, вшановується погром євреїв польськими жителями Єдвабного на Підляшші.

Цього року я вирішив поїхати на вшанування, влаштовані єврейською громадою. Вони відбулися не тільки у Єдвабні, але також у сусідніх містечках і селах: Радзилуві, Вонсоші, Щучині та Бзурах. Пам’ятники трагедії в кожному з цих місць – різні. У Єдвабні, навпроти старого єврейського кладовища, на якому не залишилося й сліду від могил, стоїть монумент, що нагадує традиційну юдейську надмогильну плиту – мацеву. У Радзилуві пам’ятник побудований у формі єврейського підсвічника, у Щучині на околиці міста стоїть камінь із написом часів комунізму, що інформує про вбивць-«фашистів», а всередині в лісі, на реальному місці поховання, поблизу будівництва автостради, місцевий діяч спорудив на землі композицію із камінчиків та уламків старих мацев.

До жодного з цих місць не завітала місцева влада. Від польського МЗС та президента Дуди в Єдвабні були покладені без слів вінки, після чого представники державної влади зникли. Складалося враження, що цей обряд був вчинений для галочки перед очима ізраїльського посла, а водночас так, щоб ніхто зі ЗМІ цього факту не зауважив.

Організатори розпочали урочистість від слів: тут загинули одні поляки з рук інших поляків. Не розрізнюючи польських громадян на національності, вписуючи трагедію в загальнодержавний контекст, у Єдвабному прямо відкликалися до слів Григорія Купріяновича, промовлених рік тому в Сагрині. За подібну фразу протягом півроку українського діяча «маринувала» прокуратура і громадська думка Люблина на предмет «образи польського народу».

Подібно до Сагрині, у випадку Єдвабного Інститут національної пам’яті Польщі закрив слідство ще в 2003 році, обґрунтовуючи, що не знайдено достатніх доказів участі інших осіб, окрім уже осуджених після Другої світової війни. У своєму повідомленні 10 липня ІНП, згадуючи, що серед вбивць трьох сотень євреїв були 40 поляків, підкреслює німецьку інспірацію і відповідальність окупанта за злочин. «У той час Польща перебувала під німецькою окупацією, тому все, що відбувалося, мало мовчазну чи офіційну німецьку згоду. Мешканці Єдвабне скористалися цією згодою і вбили своїх сусідів», – відповів ІПН під час урочистості голова Єврейської релігійної громади Варшави Леслав Пішевський.

Однак мине день і в офіційних повідомленнях виявиться, що попри хронологічну подібність окупації, українці Волині і поляки Підляшшя жили в діаметрально різних умовах. У Волинській трагедії уже немає натяку на «німецьку» чи яку-небудь іншу «інспірацію» – якщо українці порівнюються з німцями, то тільки тому, що вони «були гірші і жорстокіші».

Про «польську Антигону», яка «перед закритим шлагбаумом» чекає на українському кордоні, говорить голова ІНП Кшиштоф Шваґжик. Голова Сенату Станіслав Карчевський вкорте повторює слова про те, Україна не вступить до Європейського Союзу із Бандерою. «Ми тут принципові і тверді, а історична правда – це основа», – наголошує він.

В ці дні я математично порахував найбільш згадувані в польській дискусії слова у зв’язку з трагедіями на Волині і в Єдвабному. Вийшло, що в першому випадку це – «історична правда», а в другому – «німецька інспірація». І спільні для них – ексгумації: їх блокують чи то євреї, чи то українці – бо не хочуть «правди».

Тим часом правда така, що польська влада вперто не добачає, що за Єдвабне перший раз від імені польської держави перепросив президент Александр Кваснєвський, а потім – Броніслав Коморовський, проте від того часу за цей злочин уже ніхто не вибачається. А Україна, хоч звідти прохання про вибачення плинуть щороку, досі залишається такою, що «не перепросила».

Вцілілий з варшавського ґетто Марек Едельман колись сказав, що жертва дуже легко втілюється в злочинця. Можливо, його спомини варто перечитати польським чиновникам – тим, котрі були 11 липня під пам’ятником Невідомому солдату та у Волинському сквері у Варшаві, і тим, кого не було напередодні у Єдвабному.

Фото – Ігоря Ісаєва для “Нашого слова”.

Поділитися: