Анатолій Шорохов ■ ІСТОРІЯ ■ №15, 2021-04-11

Магістр «російської історії» і радянський академік, «сепаратист» в Росії і «буржуазний націоналіст» в СРСР, «козацький батько» і «претензія на вченість», засновник одного з найкращих музеїв України і водночас «кубла контрреволюційної пропаганди». Дивні словосполучення. І всі вони про одну людину – Дмитра Яворницького, життя якого пройшло немовби в трьох різних світах.

Яворницький народився у 1855 році на Слобожанщині в сім’ї звичайного сільського дяка. Батько хотів, щоб син став священником, та мимоволі підштовхнув його на інший шлях. Вечорами «грамотій-самоучка» читав дітям «Тараса Бульбу» Гоголя. Затамувавши подих, вони слухали батька, а шестирічний Дмитрик, від природи дуже вразливий, невтішно ридав над долею козака Тараса. Ці емоційні переживання глибоко врізалися в пам’ять Яворницького і сприяли тому, що він став дослідником історії Запорізького козацтва. Тож, не довчившись в духовній семінарії, у 1877 році поступив на історико-філологічний факультет Харківського університету. Це був його власний вибір, в якому проявилася цілеспрямованість і справжня одержимість історією як наукою. Навчався Дмитро дуже добре і тому, по закінченні в 1881 році університету, був залишений «позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання». Та не судилося: світ, в який вступав молодий ідеаліст-історик, виявився зовсім іншим, ніж він уявляв.

Царська доба

На факультеті Яворницькому запропонували взяти тему для магістерської дисертації із загальної історії, однак він рішуче відмовився. Молодого історика притягувала маловивчена історія козацької України і він хотів «знати правду про запорожців і ту правду миру оголосити». Проте його «правда» нікого не цікавила. Більше того, в умовах царської Росії вона вважалася крамольною, небезпечною. Попечитель Харківського учбового округу генерал-лейтенант Максимович, дізнавшись про вибір Яворницького, сказав йому: «Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію». А коли історик не прислухався до порад сановника, його відразу ж позбавили стипендії і фактично можливості займатися науковою роботою. І почалися, як пише біографиня Яворницького Марія Шубравська, його «ходіння по муках», які розтягнулися на довгі роки.

Світ, в якому Дмитро Яворницький провів більшу частину свого життя (майже 62 роки), виявився некомфортним. Російська імперія, котра була «тюрмою народів», водночас представляла собою державу із вороже налаштованими одне до одного верствами суспільства і несправедливою системою. На вершині піраміди – імператор, його родичі і найвища, титулована знать, яка жила в розкошах, внизу – величезні маси знедоленого робітничого люду і селянства, а між ними – представники буржуазії і купецтва, а також люди розумової праці. Останні повинні були служити системі. Якби Яворницький, як більшість істориків того часу, почав прославляти «Московію» і «династію Романових», то відразу зайняв би почесне місце серед «професорів» будь якого університету. І посипалися б гроші, звання, ордени. Але, оскільки він пішов «проти течії», то його оголосили «затятим  українофілом і навіть сепаратистом, який вишукує засоби для того, щоб впроваджувати свої тенденції в юні серця молоді». Яворницького  не допускали до викладання в університетах і він був змушений, за власними словами, «підтримувати своє існування жалюгідними уроками» в училищах та школах. А ще – читати лекції, працювати в архівах, публікувати (якщо з’являлася така можливість) знайдені архівні матеріали і власні праці.

Вороже ставлення з боку влади, постійні матеріальні труднощі і заздрощі колег-науковців могли звести з розуму будь-кого. Але тільки не Яворницького. Впевнений у правильності обраного шляху і захоплений своєю роботою, він дистанціювався від жорстокого світу і знаходив втіху в простих речах. «Що почесті, що становище в світі, що сімейне життя?… Дніпро, степ, пісня, сопілка – ось що для мене вище всього на світі», – писав він в листі до свого доброго знайомого Якова Новицького 13 жовтня 1884 року. Дмитро Іванович з цим світом не поривав, але тим тяжчими були удари, котрі отримував від нього: в 1885 році залишився без засобів для існування, втратив батька і дружину Варвару Кокіну (яка покинула його, певно, через його надмірну «любов» до запорожців), сам ледве не загинув на археологічних розкопках (його засипали землею), захворів на запалення мозку і передчасно посивів. Але доля його оберігала, бо ще не виконане було головне завдання життя: в другій половині 80-90-х років ХІХ століття він продовжує працювати, бере участь в археологічних та етнографічних дослідженнях і видає три томи своєї славнозвісної праці «Історія запорізьких козаків». Видає під нав’язаним йому прізвищем «Еварницький» і зустрічає з боку колег по перу не тільки позитивні, але й часто негативні, несправедливі відгуки. Низка вчених, зокрема й українських (Олександр Лазаревський, Іван Джиджора, Мирон Кордуба тощо) стали звинувачувати Яворницького в «незнанні історії Січі, різних методологічних помилках». Однак його глибока зацікавленість подіями ХV-XVIII століття – це, за словами Марії Шубравської, не лише «втеча в минуле від суворої дійсності, романтизація козацької героїки, що нерідко межувала з ідеалізацією Запорізької Січі», а й «прагнення відродити героїку минулого, сприяти піднесенню української культури», що «свідчило про прогресивні тенденції в діяльності Яворницького». Пройде ще два десятиліття (після публікації «Історії запорізьких козаків») і ідеї «вільного козацтва» й «незалежності» стануть надзвичайно актуальними в Україні під час революційних подій 1917-1918 років. Але то буде в майбутньому, а поки що Яворницький – дуже вразливий від природи – болісно переживав критику «колег». «Покуштувавши такого солодкого гостинця, – писав він на початку 1898 року своєму другові, лікарю і поету Кесарю Білиловському, – я вже не рад і тому, що заніс одну ногу на професорську кафедру, я вже нехотя іду в аудиторію і вже сам на себе дивлюсь як на убожество… От коли я пізнав самого себе! Пізнав!.. та трохи пізно…». І дійсно, з того часу, вказує Шубравська, уже «нічого солідного з історії Запоріжжя» він не написав. Не став братися й за написання 4-го тому, присвяченого історії Нової Січі (1734-1775 роки). Продовжував вивчати архівні матеріали, проводити археологічні розкопки, збирати етнографічний та фольклорний матеріал. Яворницький був енциклопедично освіченою, різносторонньою людиною. Під впливом спілкування з літераторами (а він особисто знав найвідоміших діячів російської та української культури) писав навіть прозу та поезії. Але на початку ХХ століття другим, найважливішим для нього (після історії) заняттям стала музейна справа. В 1901 році він захистив дисертацію на вчене звання «магістра російської історії» (в 46 років), а в 1902 році його запросили до Катеринослава – працювати директором недавно організованого, історико-археологічного музею.

Здійснився давно омріяний задум Яворницького – повернутися із поневірянь по Росії в рідну Україну, а тим більше в степове Придніпров’я – місця діяльності Запорізького козацтва. Катеринослав приваблював його давно, але тільки в 1905 році він зміг повністю перебратися в це місто. Коли приймав музей, започаткований відомим підприємцем і меценатом Олександром Полем,  в ньому було близько 5000 експонатів, а залишив його, зібравши більше 85 тисяч. Для будівництва нового корпусу музею в 1910 році їздив за власні кошти до Єгипту, для того, щоб побачити, як облаштований Каїрський музей. Для нього музей, за спогадами Івана Шаповала, був справжнім храмом науки, яким він не просто керував, а священнодіяв. Часто проводив тут екскурсії, під час яких розповідав про минуле так, начебто сам був сучасником тих подій. В 1915 році, коли Катеринослав відвідав самодержець та імператор всеросійський Ніколай ІІ, він заслухався Яворницького, який несподівано перейшов на українську мову, чим шокував всю свиту царя. Монарх вислухав вченого до кінця і навіть залишив свій автограф в книзі почесних відвідувачів музею.

Радянські часи 

 Час йшов, відбулася революція, яка знищила монархію, з’явилася можливість для утворення власної української держави. Хвиля патріотичного піднесення захопила і Яворницького: 21-22 травня 1917 року він був обраний почесним головою Катеринославського губернського з’їзду Центральної Ради. Проте, на відміну від Михайла Грушевського, політика його не цікавила. Історик у 1918 році одружився на вчительці Серафимі Бураковій (на 24 роки молодшій від нього), але переймався не стільки сімейним життям, як тим, як зберегти безцінні скарби, зосереджені в залах та сховищах музею. В бурхливі 1918-1920 роки влада в місті мінялася часто і вчений пережив всі жахи, коли його допитували,  погрожували розстрілом, а він все-таки залишився оберігати свій музей. Так, восени 1919 року до музею увірвались озброєні махновці й стали вимагати видати їм оздоблену золотом шаблю кошового отамана Йосипа Гладкого. Яворницький вистояв. Більше того, показавши батькові Несторові Махну експозицію музею, отримав від нього «охоронну грамоту», гроші на потреби музею і дрова для опалення  приміщень.

Тоді вдалося вижити. Але світ, в якому Яворницький провів останні 23 роки  життя, був для нього ще важчим, ніж доба Романових. Все пізнається в порівнянні: якщо Російська імперія вважалася «тюрмою народів», то більшовицький «рай» став справжнім концентраційним табором для населення  СРСР. В минулому на Яворницького лише скоса дивилися поліцейські чини й недоброзичливо ставилася правляча еліта, тепер же – при новій владі – він опинився в світі жахів, де людське життя вже нічого не було варте. Катеринослав – за його словами, «багате, блискуче місто, свого роду славний український Манчестер» – виявився зовсім не українським. Керівників міста, як  і СРСР в цілому, історичні й духовні цінності України цікавили ще менше, ніж царських чиновників. Історик продовжував опікуватися музеєм (який з 1923 року став бюджетним), вибиваючи гроші на його утримання. В січні цього ж року Яворницького призначили ще й головою Катеринославського губернського архіву, але в серпні 1924 року він відмовився від посади, бо не міг спокійно спостерігати жалюгідне існування свого відомства, яке вело до загибелі архівів. В 1920 році почав викладати історію рідного краю в Катеринославському інституті народної освіти, але з середини 20-х розпочалися політичні процеси над представниками інтелігенції. Яворницький, якому восени 1929 року теж інкримінували участь у «підпільній контрреволюційній організації  “Спілка визволення України”», змушений був припинити свою викладацьку діяльність. Хоча в тому ж таки році був обраний членом Академії наук УРСР і в 1927-1932 роках ще керував роботою Дніпрогесівської археологічної експедиції, намагаючись врятувати якомога більше історичних цінностей в зоні затоплення. Але темні хмари вже згустилися над його сивою головою: в серпні 1933 року Дніпропетровський міськком Компартії України звинуватив Яворницького в «українському буржуазному націоналізмі», а в обласній газеті «Зоря» з’явилася стаття про музей під назвою «Кубло націоналістичної контрреволюційної пропаганди». Відразу ж він був звільнений від обов’язків директора, почалися допити й обшуки, стала вірогідною можливість арешту, заслання до таборів або й страти.

Внутрішній світ

Якби Яворницький виїхав за кордон, як його приятель Ілля Рєпін, то позбавився б всіх мук і страждань, котрі випали на його долю в останні роки життя. Але такий варіант він, напевно, не сприймав: дуже любив Україну і своє запорізьке Придніпров’я. Що робить людина, яка не може (чи не хоче) кудись тікати від страшної дійсності? Вона замикається в своєму світі: йде у внутрішню еміграцію. Таким світом для Дмитра Івановича були події далекого минулого, перш за все пов’язані із Запоріжжям. Він змушений відмовитися від тем з історії козацтва, але продовжує працювати над словником української мови, збирає краєзнавчі матеріали, друкує в 1937 році свою останню працю – «Історію міста Катеринослава» (російською мовою).

Останні роки життя Дмитро Яворницький провів у своєму будинку, неподалік від музею, біля парку, звідки, за його словами, було «видно все, і Дніпро, і степ, і Самару річку – усе як на долоні». Ці роки були нелегкими для нього. Дітей Яворницький не мав. Він дуже хворів, відчував матеріальну скруту, гості навідувалися рідко, бо всі знали про ставлення влади і репресивних органів до опального вченого. Тож він працював до останнього дня, а коли відпочивав, згадував дитинство, юність, блукання степами, далекі мандрівки і зустрічі з людьми. Вночі ж, коли не спалося, міг із тривогою прислухатися до мотору автомобіля, що випадково зупинявся біля парку. Час був надзвичайно тривожний: сталінські 30-ті. Чому ж Яворницького не заарештували? Найбільш вірогідною здається версія, що слідчі визнали його диваком, відірваним від навколишнього світу. Він не рвався до грошей, слави й почестей, жив минулим, яке ретельно вивчав. А в 1940 році один із останніх романтиків ХІХ століття залишив цей світ.

В чому ж феномен Дмитра Яворницького? Відійшли в минуле імперська і радянська доба, а світ Яворницького залишився. Він у його публікаціях (кількістю більше двохсот), в головній праці – «Історія запорізьких козаків». Про Яворницького нагадує музей в місті Дніпро, названий його іменем, кам’яні баби перед музеєм, будинок вченого і пам’ятник – де він стоїть із важким хрестом в руках, котрий проніс крізь все життя. А ще центральний проспект – імені Яворницького, по якому проносяться авто і йдуть заклопотані люди, не думаючи про того, хто колись був мешканцем їхнього міста. Але Яворницький з нами і в цьому справжня сила створеного ним світу.                                                                  

Поділитися: