Михав ГрушкаЛЕМКІВСКА СТОРІНКА2010-01-05

Богуміль Грабаль мав написати, же середня Европа єст там, де мож найти цісарско-королівски залізниці. Не знам ци написав то, ци дашто инче, але для лосян іх Европа била всяди там, де заіжджали вози з мазьом. Од Балтику до Чорного моря и Адріатику, од Дорпату й Єкатеринослава по Орадею, Трієст, и хтозна де ищи.

Коли посмотрити як ся зміняли мазярски шляхи, хоц би лем од початку XX віка, то видно як вмерала ідея той части сьвіта. При чім, мазярство в Лоси розвинулося юж по знесіню панщини. (Вшиткого мазяре іздили по Европі, векшій й меншій, цірка – сто років). Але Лося то не лем мазярство. То тіж час коли власником й мешканцьом Лоси бив відомий руський (пишучий попільски) писменник и поета Вацлав Потоцкий, приятель опришка Ваня Баюся з Ліщин.
30 жовтня 2009 р. в Лоси Музей “Двори Ґладишів й Карваціанів” з Ґорлиц отворив скансен -загороду. Хоц кус дивно било оглядати знимки рідних, гнеска ищи жиючих лосян, підписани лем по-пільски. Дивно било слухати офіцієлів, яки не мали жадного однесіння до того села, ани нич до повіджиня. Стари лемки оповідают, як оно ся приклеїло до шифи й кричит: “плинеме”. Ласкаво не буду їх виміняв. Дивно било смотрити на меморіальний камін, перевязаний біло-червеном шарфом, до перетинаня якого в остатній хвилі дотягнули Василя Шлянту – “жеби лемки тіж дакого мали”. Дивно било, же єдиним виступом в мові абориґенів била молитва греко католицкого пароха. Тяжко повірити, же spiritus movens цілого заходу (хоц не орґанізатором, котрим бив музей й самоурядови власти) било Об’єднання лемків, а не Млодзєж вшехпольска.
Дивно било на виступах, де шитких привитала цитата з Юліяна Тувіма “Мнє та зємя од інних дрожша” та пісні на слова Шимборской, ци Ружевіча, про любов до рідного (sic!). А коли врешті пришло засьпівати пісьню по-лемківски, то половина (національно властива) діти не отверала ґамби… И кєд би не діти з ансамблю “Перстенец”, яких з за Маґури привезла Віка Гойсак, то мож би подумати, же жадних лемків ниґда не било.
То не тота Лося, з котрой в тридцет четвертим санацийни власти вигнали до Пацанова вчительку, бо учні на конкурсі не засьпівали ани єдной пісьні по-пільски (а дістали другу нагороду)… Але чого вимагати, коли гуни, котри зас управляют селом, сами не знают што сьвяткуют. На камени в центрі села, на парцелі, котра даколи била чиїсом, так як и парцеля під костелом, написали: “27.10.1359-27.10.2009, 650 років Лоси”.
В 1359 р. Казимир Великий оддав Лосю Гладишам. Село, котре било замешкане. Село, котре єденадцет років до того пережило епідемію холєри… Якє шісот п’ядесят років? До того Лося била ищи два раз льокувана на праві німецким (1480 р.) й пастирским (1524 р.). Не знати, ци повторена льокація виникла з того, же село вимерло, не знати ци за кождим разом било в тим самим місци (стари лосяне оповідали, же ніт).
И мам надію, же латиньский єґомосць інтонував Вєчне одпочиванє за давних лосян, бо виглядат на то, же “Лося” й “Лосє”, то два ріжни села. Коли гнешні мешканці не хцут таблиц по-русиньски (а піврока тому рішили, же не хцут: тот сам латинник перед голосуваньом про двомовни таблиці повідав на службі своїм вірним, жеби конче пішли на голосуваня “бо то важна справа”), то не знам, што хцут сьвяткувати (чесно повісти повинни п’ядесятлітя од коли держава декретом з 1949 рока скасувала Лосю). А в справі двомовних таблиц, то барз добрі написав Юзеф Шимечек в “Жечпосполітій” од 21 жовтня: “Поляки не хцут вертати до подій 1947 рока. Збудували свою власну історичну памят. Підкресляют: нич ся гтовди не стало. Границі допіро ся творили.
В шкалі держави односини меджи українцями а поляками сут добри. На Лемковині є дуже гірше, бо люде памятают кривди, котри їх даколи спіткали. Й тота нехіть переходит на молодих. Хто краде україньски таблиці в лемківскім селі, хто робит образливи дописи в интернеті? Стари не ходят на драбини, ани по интернеті.
По округлим столі україньска меншина ся зміцнила. Повстало гідні проектів до ньой спрямуваних. Вчит ся нашой історії, нашой культури, нашой спадщини. В тим часі жиюче довкола пільскє суспільство не ма о тім понятя, не знат одкаль українці ся на Лемковині взяли. Єст ищи єдна причина. За комуни українці жили в “ґеттах”. Свою національну сьвідоміст розвивали в родинах, сьвітлицях УСКТ, своїх школах. На зовні єднак, поза тима “україньскима ґеттами” бесідували по-пільски и не демонстрували свойой україньскости. Коли гнеска домагаются подвійних назв, поляки не можут того зрозуміти. Треба веце часу й терпіня”.
Ні! Так направду Юзеф Шимечек того не написав. Жеби знати што написав, треба заміст українці написати поляки, заміст поляки – чехи, Лемковина – Заользя і так дальше. Але не можу найти ліпшої цитати, бо в тій “Жечпосполітій” можу найти веце про проблеми мадярів з законом про державну мову в Словаках, як про закон про мови меншин в Польщи (в тім лем єден абзац про Білянку; кус веце о німцьох). Але, то й так нич супроти того, што мож прочитати про поляків в Литві, ци Чехії.
Ніт, не дочекам ся, жеби дахто потрактував проблему абстракцийно. Жеби дахто з поляків написав, же хце, жеби меншини в Польщи мали так, жеби міг повісти, же хце, жеби так само мали поляки за межом. Неє юж славной Лоси (хоч не мож нарікати, з сусідньой Климківки лишило ся лем пару камінних крестів, перенесених на новий цментір в Лоси, а з инчих сіл не остало ся и тото). Щасливі тоти, котри, як повідат проф. Мокрий, залишили спогади в очах. А решті зостає, як писав Грабаль про Дрогобич коричних крамниц Брунона Шульца в інтерв’ю зо самим собом в книзі “Домашні вправи з пильности”: “Я ся там перенюс й буду там жити попри шитко, хоц єм там ниґда не бив, але штож? Фікція єст часто гарща й бардже реалістична, як сам факт”.
Хоц, Лося то ищи не фікція, то веце як стари документи. То веце як красний цментір. То ищи кількох старих лосян, до котрих мож завсе зайти й бити певним, же господар вийме фляшку саморобки, або бончок крапки й зачне оповідати о славнім селі, котрому… нихто не зна кілько років.

“Наше слово” №2, 10 січня 2010 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Лемки

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*