Дмитро Десятерик ■ КУЛЬТУРА ■ №48, 2022-11-27

Письменниця та історикиня Інна Ковалишена народилася  2 листопада 1996 року в селі Маньківці Вінницької області. Здобула ступінь магістра за спеціальністю «Вчителька історії та права» і два роки викладала історію для учнів середньої школи. Має вроджену інвалідність ІІ групи, ДЦП. Нині мешкає в Бучанському районі Київської області, працює сценаристкою ігор, також друкувалася у збірках фентезі.

«Крута історія України від динозаврів до сьогодні» – її перша книга, що вийшла друком за два місяці до повномасштабного вторгнення росії в Україну, а епілог дописувався вже у розпал війни в перервах між повітряними тривогами. Видання увійшло у довгий список конкурсу Книга року ВВС, фінал якого відбудеться у грудні 2022 року.

«Крута історія» – це книга для дітей. І, що важливо, вона користується успіхом в цільової аудиторії. Авторка описує, як компанія друзів віком 9-10 років (дівчата й хлопчики представлені нарівно, одна з дівчат – кримська татарка) обговорює різні періоди історії світу та України. Змальований також побут дітей та їхні сімейні обставини. Окремо слід відзначити винахідливість ілюстраторів. Одним словом, вийшла небанальна і ненудна книжка, яку цікаво читати і дорослим у тому числі.

Ми поговорили з Інною Ковалишеною про те, як вона писала свою «Круту історію», про нелегке становище історії як науки в Україні і про нашу місію в руйнуванні колоніального світу.

– Отже, скажіть, як люди стають істориками?

– Коли я була зовсім маленька, мені подобалося придумувати продовження мультиків. 

– Яким чином?

– У нас у селі бракувало електрики, не тягнув телеканал, і ось іде мультсеріал, а я раптом серію пропустила – то чи не додумати мені пропущене? Коли підросла, почала вигадувати власні історії. А в 4 класі сталося знайомство з історією як наукою. Власне, через деякий час я зрозуміла, що оповіді і цю цікаву науку можна успішно компонувати. Це добре виглядало у фентезійних книжках, тож я вирішила, що в майбутньому теж писатиму книжки. Звісно, в університет вступила на історичний факультет. Хоча було й інше прагнення – працювати у сценаристиці. Навіть  і попрацювала, але через COVID більшість проєктів закрили. В результаті почала займатися репетиторством. Батьки моїх учнів часто питали рекомендації щодо якоїсь книжки, аби зацікавити п’ятикласників історією України.  Виявилося, що такої книжки нема. Мені запропонували: «Давай ти її напишеш». Я все відмовлялася, але торік до мене прийшло видавництво «Моя книжкова полиця» з аналогічною пропозицією. Так і з’явилася «Крута історія України». Ще до публікації замовили тисячу примірників, що для України чимало як на ілюстровану книжку. 

– В чому причина такого попиту?

– Тому що ця книжка багатьом потрібна. В нас критично мало дитячих книжок з історії. Ще зіграла роль досить успішна реклама. Моє коло у фейсбуці теж підхопило тему. 

– А як самі діти реагують? 

– По-перше, поки я писала, то скидала готові розділи подрузі, яка давала їх читати 9-річному синові. Він хвалив. Писала я, до речі, дуже панічно. 

– Чому?

– Мені поставили ліміти тексту, а я – з тих, хто, пишучи повість, перетворює її на трилогію романів. Боялася не влізти у формат, написати недостатньо зрозуміло. Але синові подруги все подобалося, що мене вкрай дивувало. Потім уже приходили відгуки батьків. Діти сварилися, хто перший з них читатиме, старші читали молодшим. Особливо розчулило повідомлення цієї весни: фото дитячого рюкзака з «Крутою історією»: «Моя дитина взяла вашу книжку з собою в евакуацію». 

– То що так подобається дітям?

– Насправді я хотіла спростити собі життя. В результаті – спрощення стало родзинкою. Будь-яка книжка повинна мати центральний стрижень у вигляді сюжету, за яким хочеться стежити. Вибудувати сюжет у науково-популярній книжці з історії – це вищий пілотаж. І це тим складніше, чим більше епох ти зачіпаєш. Панораму всього історичного процесу зробити вкрай важко. Тож із бажання полегшити завдання вийшла історія, яка поєднується зовнішнім сюжетом оповідачів. Це діти, які вивчають історію. І ці студії розбавляються оповідками з їхнього життя, теж пов’язаними з великою історією. Такий собі підкуп авдиторії. Адже шкільна історія сприймається як щось нудне, і вчителі дуже часто підтримують це реноме. Вимагають зубрити дати та якісь окремі події, взаємозв’язки між якими не показують.

А тут діти вивчають усе самі, та ще й озвучені їхні особисті історії та знахідки. Ще я намагалася показати, як давні значущі події пов’язані з тим чи іншим регіоном, щоби діти, прочитавши, раділи: «Ух ти, це в нас таке було?» Це виглядає як запрошення дослідити щось разом. Діти таке цінують, оскільки це розмова на рівних, яку з ними нечасто ведуть. Ну і плюс я намагалася жартувати, а деякі жарти в цій книзі – це жарти моїх учнів. Там є жарт про скіфа, який має в крамниці пред’явити скальп свого ворога, аби купити спиртне. Це був дотеп моєї учениці, яка дізналася про скіфські ритуали повноліття. 

– Мені особисто сподобалася характеристика Хмельниччини як повноцінної революції у цілком європейському дусі.

– Насправді цій ідеї років 10. Я побачила її ще в 11 класі й просто прозріла. Але це тому, що я цікавилась історією прицільно, читала всі книжки, до яких могла дотягнутись. До шкільної програми ця тема не дійшла. Це, до речі, ще одна проблема нашої шкільної історії: її вчать у відриві від загальноєвропейських процесів. Тож і нашу революцію під проводом Хмельницького не вивчають у контексті ранньомодерних війн у Європі, котрі мали релігійні приводи, але більшою мірою це був бунт середнього класу. 

– Колись я розмовляв з нашою видатною історикинею Наталією Яковенко, і вона між іншим сказала, що в кожного своя історія залежно від життєвого досвіду, соціального стану, політичних переконань. Тоді, виходить, об’єктивність неможлива?

– Це дуже складне питання. Об’єктивності не існує, на моє глибоке переконання. Ми все спостерігаємо через власний досвід. І, як не дивно, визнаючи нашу суб’єктивність, ми стаємо об’єктивнішими. Коли я пишу з українського погляду, моя історія суперечитиме іншій історії. З Наталією Яковенко я ніколи не сперечатимуся, а ось із моєю колегою Наталією Старченко в нас принципово різні погляди на період Речі Посполитої. Причому обидва мають право на існування. Але погодитись одна з одною ми не можемо. 

Ми відштовхуємося від того, що для нас важливо. І справжня історія складається з суб’єктивних історій і політиків, і домогосподарок, і контрабандистів, які возили в Київській Русі товари по Дніпру, і мігрантів з інших країн. Вже сусідні села мають різні спогади. Весь цей калейдоскоп і створює історію. Справжня історія – це дуже-дуже багато суб’єктивних досліджень. І те, що в нас про такий підхід досі тривають суперечки, на моє глибоке переконання, свідчить лише про те, що подібних досліджень в Україні ще надто мало.

– Що ж це за постать така – український історик? Наскільки вона упосліджена?

– В нас історія та загалом гуманітаристика не має якісної наукової бази через радянську спадщину. Та й підхід часто такий: точні або природничі науки – нащо, воно мені не пригодиться, а соціальні – ой, та це й так усі знають, теж не вчитиму. 

– Чортзна-що.

– Так. І проблема історії в тому, що багато людей, котрі її не сприймають належно, не дуже знають, як працювати з джерелами, цілком серйозно вважають, що можуть бути хорошими істориками, навіть пишуть книги. Ось був скандал – Сергій Притула відправив Ілону Маску книгу з історії, повну фейків і написану професором математики. Та що там говорити – в мій університет приходили з думкою, що історія – то казочки з минулого. На щастя, в нас було достатньо адекватне викладання джерелознавства, аби ці неофіти переосмислили свій підхід, але не всі, на жаль. 

Тож історія не те щоб упосліджена, а сприймається часто як казка, в якої немає доказів, і тому свідчення, які вона дає, не надто вартісні. А з другого боку, історія у нас сприймається як щось важливе й сакральне – бо постколоніальні народи страждають на вимушене безпам’ятство, оскільки вони надто довго слухали про себе від імперії. Тому в нас так багато конфліктів і пересмикувань навколо історії. Багато міфів, які в нас і розвінчують неправильно.

– Ось один із міфів: нам страшенно не щастило в модерний час, ми постійно програвали.

– А я би сказала, що нам дуже щастило. Багато народів, які починали свою визвольну боротьбу тоді ж, коли й ми, давно вже зникли. Оксітанська мова наразі мертва. Бретань – лише провінція Франції. А кілька країн, які здобули незалежність водночас із нами, перебувають у набагато більш плачевному стані. 

Історія – це процес. Ми часто сприймаємо її як мандрівку від точки до точки, в якій процес неважливий. Отам не вийшло, отам провал. А все, що між тими точками, маркованими як невдалі, ми не сприймаємо, бо воно ні до чого не призвело. Але ж можна подивитися так: поразки – частина шляху і ведуть вони до перемог. А якщо говорити про нещастя останніх 200-300 років, то справа в тому, що це період великих колоніальних імперій. Вони ділили світ на зони свого впливу. І поки Україна була зоною впливу росії, нам не могло багато щастити. Аби це змінилося, довелося зруйнувати цей колоніальний світ. Він почав тріщати навесні 2014-го, і він помирає зараз. Європа, судячи з риторики тамтешніх політиків, почала це усвідомлювати. Знищувати світ, який не пускає Україну, – процес досить тривалий, він у нас зайняв кількадесят років. 

– Які плани у вас зараз?

– Робимо з колегами онлайн-ігри. Нещодавно почалася рекламна кампанія гри «Ще один день» (знайти її можна на сайті – onemoreday.tsebrogames.com). Там іноземці зможуть зіграти в звичайну людину в умовному українському місті в лютому цього року. Тобто потрібно допомогти друзям-військовим, поклеїти скоч на вікна, привезти їжу, допомогти тваринам у зоопарку, яких там покинули. Ми робили це доволі м’яко, аби не спекулювати трагедією, щоб люди могли дізнатися, що відбулося в нас, а 30%  прибутків відправлятимемо на ЗСУ. 

Плюс пишу ще одну книжку для «Полиці». Поштовхом стала поява слова Ukrained в Оксфордському словнику сленґу, що означає дати тягла комусь сильнішому. Я подумала, що в нашій історії безліч таких випадків, вибрала 15. Включно з Херсоном.

Поділитися: