ПОГЛЯДИ ■ №48, 2018-12-02

Кася Комар-Мацинська, культурознавчиня, Перемишль
Кася Комар-Мацинська, культурознавчиня, Перемишль

Вибігла вона на перон в останній момент. На щастя, її вагон зупинився одразу біля сходів. Шукала поспішно своє місце, втиснулася під вікно, кинула рюкзак на поличку. Побазікала ще трохи через відчинене вікно з говіркими подружками, які лишилися на пероні. Потяг рушив, вона закрила вікно й сіла, мимохідь затримуючи погляд на своїх попутниках.

Подивившись на молодого чоловіка, який сидів ліворуч від неї, зразу помітила, що він українець. Світле, коротко стрижене волосся, вузька голова, низький лицьовий індекс – за всіма візуальними ознаками – поліський тип українця (з певністю на 95%). У нього був гарний одяг: елегантна блакитна сорочка з комірцем, сірі джинси, шкіряні черевики… ще й айпад, айфон і айвотч (планшетний комп’ютер, смартфон та електронний наручний годинник із функціями телефона – усе престижної американської компанії Apple – прим. ред.). «Сусід» більшість часу працював за комп’ютером, наскільки їй було зрозуміло – програмував. Айтішник, експат, українець – все ясно, подумала – 1:0.

Напроти сиділа жінка, якій було приблизно п’ятдесят дев’ять (помилитися могла років на п’ять, не більше). На ній був коричневий гольф, чорні штани, старомодна хустина на плечах. На перший погляд, жінка суха як верболіз, сумна або зажурена – хоч бийте, на 200% українка! Як доказ – і в неї був айфон, та коли подзвонив – усе підтвердилося. «Ну да, канєшна – всьо нармальна. В Перемишлі штирнядцята штири. Да, пака, бувай». Черговий пункт для неї – українців у купе вже двоє.

У Кракові-Плашові підсіли ще троє пацанів – їм було не більше дев’ятнадцяти років. Їхні риси та стрижки виявилися візуально не такими однозначними… Проте спортивний одяг дорогих марок зачепив її увагу, тим прискіпливіше прислуховувалася вона до їхньої мови. Як на злість, хлопці не говорили надто багато – переглядали американські серіали на своїх планшетах, трохи з чогось сміялися й кепкували. Наприкінці… почали вголос пліткувати про якусь Ганю чи Віку прекрасною солов’їною українською мовою. 3:0 для неї! А радше відразу 5:0. Стільки виграти нараз!

Вона поглядала на них, ніби дочитуючи винничукового «Аптекаря», й роздумувала: а вона… ким є? Ще на вокзалі, перед від’їздом потяга прощалася через вікно польською мовою з такими самими, як вона, нібито українськими дівчатами… так вийшло, як виходило не раз. Коли подзвонив її мобільний – відізвалася захриплим голосом по-українськи, але якось інакше. Так міг би подумати і айтішник, і жінка в коричневому гольфі, а також хлопці – друзі Гані чи Віки. Вона не говорила українського «л», ставила «ся» попереду дієслова, будувала речення як кальку з польської мови, губила м’якість кінцівок «ть», її українська мова була твердою і пластиковою.

Коли її сусід-айтішник пчихнув, автоматично відказала «на здоров’я». Він подякував, нашіптуючи на вухо «дякую». Це було остаточне підтвердження антропометричної теорії – остаточно 5:0. Тільки весь час – вона: це плюс один до п’яти… чи, може, один замість нуля?

Роздумувала про те, що коли їде в Україну або спілкується з українцями – нагострює свій мовний апарат і говорить чітко: і «ть», і «л», навіть «ся» знаходиться по-божому, в кінці дієслова. Аналізує кожен наголос. Тільки завжди, після цілого дня такої коректності болить їй весь рот, начебто після марафону. Скільки років треба, щоб губи, зуби, м’язи, піднебіння звикли до української вимови й не втомлювалися після годинної балачки? Щоб язик не розгублювався в половині речення, створюючи дивакуваті слова з подвійними наголосами? Не ліз у горло, як під час невдалого французького поцілунку?

Їй навіть хотілося їх якось зачепити, запитати: коли востаннє читали Кобзаря? Скільки знають народних пісень? Скільки в них вишиванок? Що, на їхню думку, впливає на те, що вони почувають себе українцями? Можливо, для них ці запитання – на кшталт, якби її запитали, як вона почувається з русявим кольором волосся.

Або поставили під сумнів те, що вона українка, якщо у неї є польський паспорт. Або спитали, чи використовує його, коли обирає для себе порожню стежку до паспортного контролю з написом «EU only»? Коли переходить повз вицвілі обличчя «мурашок» у зіпрілих курточках, з чорними пакетиками в руках. Бо, напевно, минає повз них швидко, щоб не чути солодкавого запаху контрабанди, не роздумувати про їхній порядок дня, їхні родини, потреби або відсутність потреб. Чи додумалися б, що до Львова вона їздить за ароматною кавою, книжками, на театральну виставу або випити «П’яну вишню»? Тоді як вони їдуть туди додому.

Чи могли б вони її запитати – навіщо їй намагатися бути українкою? Якщо не живе в Україні, не платить там податків, не купує ковбаси, гречки, черевиків і планшетів, не є волонтером у громадській організації, не служить в армії… Чому махає «Винничуком» і хоче довести, що вона така сама, як вони? Якщо її карта закордонного українця виглядає як велосипедні права, на які півроку тому скінчився строк дії? Може, повинна заспокоїтися, сховати українську книгу та спокійно сказати голосно – 5:1?

Проте це нормально, що вони різні, жодною мірою неоднакові. Виросли на інших казках, в голові мають інакші історії, сміються з різних приколів. Вдягаються в різному стилі, їхні голови не думають про те саме. У них усіх зовсім інакша врода, величина голови, колір очей і розмір чобота. Проте так співпало, що всі вони їдуть одним потягом, в одному купе. І всі вони з великою достовірністю знають, що є українцями. Самосвідомість – це тоненька нитка, її важко помітити, доки шов не порветься.

6:0, – подумала врешті. Соромно бити м’яч у власні ворота.

Поділитися:

Категорії : Погляди

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*