Мирослав Скірка ■ АКЦІЯ “ВІСЛА” ■ №18, 2022-05-01

На цей рік випадає 75-та річниця насильної депортації українців з рідних земель на західні та північні території Польщі. Тодішня влада постановила «остаточно вирішити українське питання». Мета задуму була сформована у відповідності до «остаточного розв’язання» єврейського питання.

У вересні 1945 року влада новоствореної Польської народної республіки приєдналася до Лондонського договору та визнала статут Міжнародного військового трибуналу, у якому «мордування, винищування, перетворення людей на рабів, депортації та інші нелюдські вчинки» названо злочином проти людства. На підставі цього статуту Нюрнберзький трибунал засудив нацистів. І ніхто не має до нього за це претензій по сьогоднішній день. А 24 квітня 1947 року та ж сама влада ПНР ухвалила рішення про насильну депортацію українців, їхнє розпорошення та денаціоналізацію. По дорозі був табір у Явожні, в’язниці, розстріли. Плач та жах в очах 153 тисяч людей.

Комуністична влада вирішила втілити в життя політику мононаціональної держави, у якій не було місця одвічним мешканцям цих земель лише з тієї причини, що вони народилися українцями.  

Тих, кого тоді депортували, сьогодні залишилося вже небагато. Час невблаганно забирає людей по той бік. Зостаються їхні нащадки – діти, онуки та правнуки. Для кожного наступного покоління досвід попередніх має інше значення. Наші предки тужили за домівкою, розповідали: «а вдома було так…». А для народжених в розпорошенні домом ставали зовсім інші краєвиди. Комуністична влада засудила нас до зникнення, асиміляції. Знищувала сліди нашої одвічної присутності на рідних землях. 

Коли у Польщі змінилася система, та опісля, коли Україна стала незалежною і самостійною державою, нам здавалося, що розповідь про українську недолю буде зрозумілою і для поляків. Але виявилося, що лише для декого. Інші вважали, що наша оповідь про історію, про злочини проти наших предків – це паплюження польської гідності. Всі ми пам’ятаємо, як важко було засудити табори у Явожні, складно назвати насильницьку депортацію злочином проти людства, цим самим виправдовуючи те, що зробила держава у 1947 році; пам’ятаємо картини зруйнованого собору у Перемишлі, наших понівечених цвинтарів та могил, безпорадність влади, яка не змогла знайти та засудити відомих усім зловмисників. Попри це все, наша громада жила, зберігала свою ідентичність, будувала церкви та школи, плекала культуру. Кожне покоління за рахунок асиміляції втрачало багато своїх членів. Тих, які боялися, стидалися, не хотіли, не любили, яким було байдуже – вони, може, і знали про недолю предків, але з нею та з ними не хотіли і не хочуть себе асоціювати. А ми з вами живемо в іншому світі, ми вже залишили перони депортації, працюємо та розвиваємо своє українство в інших обставинах. Віддавна побіч нас є Україна. І польське суспільство доростало до неї – і як до держави, і як до суспільно-історичного явища. 

Нашим історикам та журналістам вдалося задокументувати різні аспекти депортації. Вони зібрали великий масив документів, свідчень: соціологи описали настрої та відчуття громади, медійники розповідали про те, що було раніше та що відбувається зараз. Усім їм потрібно за цю працю подякувати – представникам обох національностей. Адже це не виглядає так, що з одного боку барикад стоять українці, а з іншого – поляки; є ті, хто хотів почути, ретельно описати та зрозуміти, й інші – хто прагне постійно виправдовувати дії влади та засуджувати українців за всі можливі й неможливі злочини, вважаючи, що, чим гірше для нас, тим краще для поляків. 

Неодноразово ми питали: за що нас спіткала ця доля? Бо історія була такою! Бо всі так робили, бо ми на це заслужили! Але відповідь проста: за те, що ми – українці, і за те що ми хотіли бути та залишатися собою. Говорити українською мовою, молитися у церквах, розповідати історії про наших героїв, читати наших Шевченка, Франка та Антонича. За те, що ми хотіли жити як вільна нація у своїй державі, і за цю державу боролися.

Настав 2022 рік. Ми готувалися до чергового вшанування річниці акції «Вісла». Планували наукові конференції та спільні заходи, хотіли донести до загального відома, що депортація 1947 року – це, безсумнівно, злочин проти людства. Але прийшло 24 лютого – ще одна кривава дата в історії усього світу та, зокрема, українській. Агресія путінської росії, відкрита війна на нашій Батьківщині, багатомільйонна хвиля біженців та нечувана, безпрецедентна підтримка у цій боротьбі з боку Польщі – президента, уряду, всіх політичних партій та передусім суспільства – спонукають нас подивитися на першоджерело всього нашого лиха. А воно там – у росії, у російській душі та шовінізмі, для якого Україна та українці – це смертельні вороги. Бо вони вважають нас «недонародом» та «недодержавою», і тому, на їхню думку, у нас немає жодних прав, нас можна розстрілювати, морити голодом, вивозити та денаціоналізовувати. Можна поводитися з нами як орки, навіть не як звірі, бо звірі так себе не ведуть. Можна випускати по нас ракети, тіла убитих розчавлювати танками, ґвалтувати, грабувати все, чого люди досягли власною працею. Корінь нашого лиха там – у головах московських каїнів. І зараз ця істина відкривається перед очима усього світу. Це не змінить історії, але допоможе зрозуміти, що українофобія може запросто використовуватися кремлівською пропагандою та ідеологією – незалежно від того, сидить у кремлі цар, генсек чи путлер! 

Саме тому у 75-ту річницю депортації хочемо закликати всіх: будьмо разом! Сьогодні важко не помітити, що ідеологеми з 1947 року повністю співпадають із путінськими з року 2022. І ми маємо зрозуміти: усе, що сіє ненависть та ворожнечу поміж українцями та поляками, береться з ідеології, ноги якої ростуть із кремля, у головах чергових путлерів з гібридом більшовицької «красної» зірки та російського двоголового орла на лобі. 

Пом’янімо тих, хто відійшов, подякуймо тим, хто з нами, і будуймо майбутнє нової України та братньої Польщі у спільній відважній, солідарній боротьбі за волю. Україна – це Європа. З Польщею – ми сильні, а рускій ваєнний карабль разом пошлемо нах*й! Слава Україні та Слава Польщі!

Поділитися: