Марко Постіл-Яруга ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ 2010-01-22
11 грудня 2009 рока до Центру культуры ім. Богдана-Iгоря Антонича в Горлицях зашов сам Антонич. Його слово вершом записане не вмерло, жыє новым жытьом, квитне прекрасном двоголосовом пісньом, богатом и глубоком выкладовом прозом професорів, нижным и чутливым голосом душы Гостя зо Словациі горіючом Антонича поезийом.
Гладышівскы школярі під диктандо пані д р Вікториі Гойсак, учытель кы украіньской мовы в Школі підставовій ім. Александры Вислоцкой в Гладышові, розповіли гостям домівкы про сьвіт Антонича и його лісных друзів. Антоничівка зароіла ся заяцями, мотеликами, пчолами и прекрасныма лемківскыма парібками и дівчатми. Жыют обік Новиці Антонича, декотры мают одтамале бабу и діда. До Горлиц выбрали ся през Краків, де попереднього дня словом, пісньом и танцьом творили новицко -антоничівскій настрій. Показали нам того, хто розумів нашых дідів и так красьні в своіх вершах потрафив тішыти ся разом з нима. Тужыме за такыма людми як Антонич. Діти го нашли, Богдан -Iгор пришов з нима, чули зме ліричну Антоничову сповід, віділи молоде кільканадцетлітнє хлопя.
Пак з чарівном Антонича поезийом зашли до нас горлицкы бурсакы и почали, разом зо своім шкільным професором Еміліяном Гойсаком, чарувати красом Антоничовой поезиі, зміцнили єй тым, што лемко высоко си цінит – двоголосовым сьпівом. Шырше отверали зме своі душы и імали слова и мельодию. Антоничовы слова и дівочы лемківскы нуты в полон взяли вшыткых зобраных на сали. Піддали ся єй, аджи госьціполякы сідили до кінця и пак заберали голос в дискусиі.
По школярях и бурсаках до голосу дішли академійны владикы. До горлицкого Центру культуры ім. Богдана-Iгоря Антонича приіхали самы тузы, сила сына новицкой землі єст превелика. Приіхали з Варшавы и Кракова, жебы з Горлиц, през Новицю, Сянік и Львів, забрати нас до прекрасной Антоничовой поезиі. Iхали зме з кєрівником Катедры філологіі украіньской Варшавского університету, д- р габ. Василийом Назаруком. Приємно нам было в тій нашій спільній подорожы, выгідні сідили зме си. В “автобусі”, в горлицкій антоничівці не было вільных місц, добрі, же то горлицкє Старе Двориско, а не горлицкій дворец пекаесу. Пекаес не лем мене нераз лышив, нераз оставав єм на горлицкім двірци. Товдышні некотры “панове” шоферы, най фрас іх возме, брали мєшканьцув Сяр, Сенковей і Ропіци Ґурней, а гладышовян, ждынян и конечнян лышали. Давали нам більше часу на познаня горлицкого двірця. Найбільша біда была товды, коли не іхав юж наступний автобус, бо авт, не лем нашы люде, товды ищы не мали. Панував ізм. Не знам як тото назвати, назвийте як хочете, можна повісти, же мали зме товды на голові: комунізм, соцялізм, егоізм, або и націоналізм. Но, што вам буду бесідував, не вшыткы любили іздити “на Русіни”, не раз чловек почув: Ту єст Польска! Мувцє по польску! Посмотте, як ся позміняло, сьвіт станув хыбаль на голові. Гнеска просиме нашы діты, жебы медже собом не цвенкали по польскы, а што дня ходят на украіньску и лемківску мову. Дорога з зеленой Новиці до осьвіченого Львова не была и не є легка, але не знати коли минула, мали зме доброго водія, вміло провадив нашы думкы по туземных и писменных сьлідах Антонича. Жаль было высідати, так то юж єст, же добре скоро ся кінчит.
Пізнійше выбрали зме ся до “кіна”, запросив нас там кєрівник Катедры украінознавства Ягейльоньского університету, проф. д- р габ. Володимир Мокрий. Почала ся цікава проєкция, наш новий ведучий словом почав вписувати посеред нас и в нас добро и гармонію, нашов іх добрі закоріненых в поезиі Антонича и в ділах засновника украіньского Студіону, Великого Митрополита Кир Андрея (Шептицкого). Люблю такы екскурсиі, розправ о добру и гармоніі мило ся слухало. Сковороду тіж люблю и шаную. Паны професоры правду бесідували, правда єст угольным каменьом будівлі, яка по вік стояти буде; як поезия Антонича, як добре діло и добре імя Кир Андрея. То было модерне кіно, можна было думку затримати и обертати навет єдным словом так, сяк, и взипак тіж. Ведучий позерав ци розумієме. Легко не было, треба было уважати, крачали зме за думками дубельтовых професорів, было іх штырьох, двох на сали и двох выкликаных з тамтой страны. Зоставліня Антонича з Шептицкым єст цікаве, лучыт іх не лем Львів, віра в Бога, круг сьвященичой родины, єрархія высоко підниманых загальнолюдскых ідей, але и шлях пережытой долі и стражданя підшыте незрозумліньом другых. Лемко Антонич пише украіньском літературном мовом, але думат по-лемківскы. Не дуже лемків го знає и розуміє, не чытают його вершів, бо пише іх по-украіньскы. На жаль не вшыткы лемкы хочут. Зрозуміли бы якбы прочытали, треба лем хотіти, але серед нас, лемків, сут такы, котры мают алерґію на вшытко, што украіньскє. Добрі стало ся, же и середовиско Стоваришиня лемків ушанувало річницю народин Антонича. Його вершы видано в ориґіналі, подумано и о алерґіках – обік подано польскій переклад. Шапку знимам, тот ґест доброй воли треба ушанувати, най лемко до лемків и по польскы рече, най познає Антонича и тот лемко, котрий украіньской літературной мови не розуміє.
На конец признам ся до єдного, може товды лекше стане мі на душы. Жалію над тым, же діяче Обєднаня лемків в Горлицях професорам обмежыли час, а и нас понагляли. Хтіли скорше скінчити? Думам, же такых промовців не лем я рад бым слухав ищы довше – знали што и як речи. Жалію и над самым собом, же не зміг єм ся и не поіхав до Кракова и Сянока. Такє жытя, не розпещат, обмежує ищы барже ниж володарі ОЛ.
“Наше слово” №4, 24 січня 2010 року {moscomment}
