Олена Олефір ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №17, 2021-04-25

Як українка допомагає польським дитячим будинкам

Антоніна Куркула народилася і виросла в Запоріжжі. Впродовж тривалого часу вона працювала в офісі, поки не зрозуміла, що не вистачає на це сил і хочеться чогось нового, хочеться займатися власною справою!  Саме через це дівчина покинула роботу «офісного планктону» і почала відвідувати курси з депіляції, які згодом повністю змінили її життя. Як це перетворилося у велику акцію допомоги дітям з дитячих будинків – читайте в нашій розмові.

Розкажіть, як ви вирішили переїхати до Польщі?

Спочатку я не планувала їхати сюди взагалі. Думала про інше місто в Україні. Довго шукала, бо Київ чомусь мені не дуже подобається, до інших міст теж особливо не тягнуло. Але я маю доброго знайомого, який пожартував про те, аби поїхати до Польщі. В 2017-му році це було популярно серед українців. Якийсь час я була негативно налаштована, в голові крутилися стереотипи щодо роботи в тій країні.

Але для мене поїздка до Польщі стала своєрідним експериментом. Було цікаво, чому туди всі їдуть, що там  роблять. Єдине, що я чула про Польщу, – те, що українці їдуть тяжко працювати на заводі. І чомусь іншої інформації я, на жаль, не мала.

То як відбувся переїзд?

Я собі «намалювала повітряні замки» про те, як поїду, зароблю за пів року дуже багато грошей, накуплю собі всього, що тільки забажаю. Прийшла  в агентство, яке працевлаштовувало в Польщі, хвилюючись, щоб не потрапити на завод. Мій друг, що працював в посередницькій компанії, допоміг знайти більш-менш нормальну роботу. Мені запропонували працювати на складі одягу. Я запитала, який робочий день. Виявилося – восьмигодинний. І найважливіше – це не буде важка фізична праця. Я погодилась.

А ще в мене був закордонний паспорт, який був дійсний ще два роки, а там не стояло жодної печатки з візами. Мене дуже бентежило, що я за 10 років так нікуди й не поїхала. Тож, мабуть, це була ще одна причина моєї згоди на цю пропозицію. Це взагалі була моя перша закордонна поїздка.

Чому саме Познань?

Я навіть не здогадувалась, у яке місто поїду. Цю інформацію отримала вже буквально за тиждень до виїзду. Їхала автобусом. В агентстві мені дали листок з фразами польською мовою, які були відповідями на найчастіші запитання прикордонників. Дорогою я їх вчила, читала «Dzień dobry, Cześć» і вважала, що цього буде достатньо.

Якими були перші враження від нової роботи, житла?

Перші пів року я жила в хостелі, було жахливо. Я почувалась маленькою дівчинкою. Мені було 26 років, але коли ти приїжджаєш з комфорту в гуртожиток з не найкращими умовами – це лякає. У мене було місця в холодильнику стільки, що я там могла покласти тільки пачку масла.

Було надскладно морально, але  було соромно повертатися додому. А через 2 місяці, як і для більшості приїжджих, мені хотілося все кинути. Але я сама собі казала, що зараз не можу повернутися. 

Я приїхала з 500 злотими в кишені, почала витрачати на кафе, нові речі. Коли гроші почали  закінчуватись, я зрозуміла, що потрібно зупинитись. Чудово пам’ятаю, як першу заробітну плату затримали на півтора тижні. В цей час у мене був вимушений експеримент «як прожити тиждень за 30 злотих».

У Польщі завжди мені всі допомагали. Не було жодної ситуації, щоб мене хтось «кинув» чи обікрав. Може, тому я і залишилась.

Потім ви змінювали роботу. Чим зараз займаєтеся?

Зараз я  спеціалізуюсь на навчанні в косметичній галузі. Я – представниця італійської компанії і від її імені проводжу заняття і семінари в Польщі на тему депіляції. Це компанія італійських восків і в них ще не було тренера в Польщі. У нас в Україні це вже давно є, школа воску, а в Польщі це щось нове.

Які переваги працювати в такій сфері в Європі?

Переваги – досить великі перспективи. Наприклад, багато продуктів і послуг є в Україні, але їх ще немає в Польщі. Спочатку я орієнтувалася лише на українок, бо думала, що полькам це не буде цікаво. Але «сарафанне радіо» досить добре спрацювало: і польки, і білоруски теж дуже зацікавилися, бо шукають українських майстрів у сфері послуг, оскільки у нас найкращий сервіс.

Я спостерігаю за іншими салонами в різних містах. Наші люди, які працюють косметичних салонах, дуже добре виростають у професійному плані. Якщо я поїду в Україну, то я там вже не унікальна. Там я просто дівчинка, яка приїхала з Польщі. А тут я – перша представниця італійської компанії, яка може видавати сертифікати про навчання в цій галузі.

Чи не думали про відкриття власної справи?

Це крик душі. У мене немає права, щоб відкрити тут свою фірму і для мене це великий мінус, на жаль. Тільки товариство, але для його створення потрібно кілька осіб і більші витрати. Тож я «прив’язана» до свого роботодавця, поки не отримаю хоч би карту резидента ЄС. Але мені до цього ще дуже далеко.

Як ви почали займатися благодійною діяльністю?

Взагалі я  хотіла це зробити дуже давно, але щороку відкладала. Років п’ять тому в мене виникла ідея, щоб подарувати в дитячий будинок подарунки на Новий рік. Але щороку цей час приходив, а я відкладала ідею. І думала: окей, на наступний рік все зроблю. І минулого року в листопаді дивлюсь, що буде новорічне свято, а я знову нічого не зробила. І вирішила, що повинна цього разу зробити.

Почалося з того, що я знайшла офіційний сайт дитячих будинків в Познані. Написала до двох маленьких дитбудинків. З одного мене попросили купити на Миколая дітям солодощі, а з іншого написали, що діти самі в листах до Миколая пишуть про свої мрії. Це було тільки 15 дітей. Почався перший карантин, якраз коли зачиняли косметичні салони і все інше. Вирішила поділитися цим у своєму робочому інстаграмі з дівчатами. Написала, що якщо хтось хоче, може зі мною привітати 15 дітей  з Різдвяними святами. Приєдналося дуже багато людей. Більше сотні тих, хто допоміг.

Діти отримали те, що замовляли.

А що замовляли діти?

Різні подарунки. Наприклад, один хлопчик написав, що йому подобається футбол – стояти на воротах – і він би хотів форму воротаря. Кожна з моїх знайомих дівчат написала, який подарунок може купити від себе. В мене відразу забрали перші шість малюнків з дитячими бажаннями. Потім мені почали зносити дуже багато солодощів, постійно питали, чи можу я дати ще якісь малюнки, бо люди хочуть купити щось гарне для дітей. І моя квартира почала поступово перетворюватися у склад різноманітних речей для дітей, бо люди почали публікувати в себе в інстаграмі, що я збираю ці подарунки до дитячих будинків.

В певний момент я зрозуміла що в мене вже не на 15 дітей подарунків, а значно більше, і що треба шукати інші дитячі будинки. Тому я почала залучати своїх друзів, щоб вони мені допомагали. Ми задзвонили до одного великого дитячого будинку і запитали, що їм можна подарувати. Потім я зрозуміла, що навіть цього мало, бо подарунків вистачить на більше.

Скільки дітей вдалося привітати?

Були маленькі і великі дитячі будинки. Іграшок і солодощів, що ми назбирали, було настільки багато, що загалом ми змогли потішити 80 дітей. Частину цих подарунків ми вручили  на Миколая, а частину – перед Різдвом. Це було якось так спонтанно, але мені дуже багато людей писало. Виявляється, всі хотіли зробити щось подібне, тільки не знали, як. Я теж спочатку не знала. Мені дзвонили, питали, як це все робити, куди відправляти. А мені було просто нічого відповісти.

Допомагали українці чи поляки?

Дуже здивувало саме те, що наші українці тут разом тримаються. Хтось прийшов на роботу – розказав про це, і там, на роботі, вже збирали якісь подарунки, передавали до мене. Тобто багатьох людей  я не знала, ніколи їх не бачила, але вони допомагали.

Оскільки це було дуже спонтанно для мене, то виходить, що я випадково стала організаторкою цієї акції. А з самого початку я ж планувала від себе піти привітати діток.

Хто ще допомагає?

Ніхто. Я все сама. Жодні фонди не допомагають. В принципі, я не робила нічого такого особливого. Робила з того, що в мене було. Розраховувала лише на свої сили, а потім люди підключались, все набирало обертів, і я зрозуміла, що можу зробити ще більше.

В той час, коли я почала організовувати цю акцію, мій тато захворів на коронавірус. На жаль, в тата стан погіршувався з кожним днем. Він потрапив у реанімацію. Я сама собі вигадала, що зроблю щось хороше, і татові стане краще.

Але був переломний момент, коли на свято Миколая ми всім дітям даруємо цукерки, а в мене помирає в Україні тато.

В той момент я розумію, що це тільки Миколая, а я ще запланувала багато дитячих будинків на Різдво, люди приносять далі мені подарунки, це все треба організовувати. Близькі мої друзі приходили до мене, допомагали все запаковувати.

Як під час карантину відбувалося вручення подарунків?

Більшість подарунків ми відправляли кур’єром, відносили на пошту. Робили це для того, щоб не контактуватися з дітьми – для дотримання безпеки. Раніше я не мала жодного досвіду в такій справі.  

Багато людей питало, чи якісь подарунки будуть відправлені в українські дитячі будинки. Тоді я не знала, як організувати цю передачу в Україну.

У цьому році в мене є бажання зробити те саме, але вже для українських дітей.

Я б хотіла почати з Запоріжжя, бо там є люди, яким я довіряю і знаю, що вони можуть мені в цьому допомагати.

Який план?

Ідея така: я хочу, щоб діти самі намалювали малюнки зі своїми очікуваннями, ми зберемо їх, а потім хтось на місці передасть ці подарунки. Я побачила, що в нас люди дуже добре згуртовуються. Вони бажають допомагати іншим, і я впевнена, що все вдасться.

Ще одна перевага моєї роботи – це те, що я працюю з людьми (в основному це жінки). Всі клієнтки, які до мене приходили – вони знали про мою акцію – і жодна не прийшла з пустими руками. Кожна дівчина приходила з подарунком.  І в нашій сфері це дуже класно спрацювало. До мене ще дзвонили салони краси і пропонували теж підключитися до акції. Вони теж у своїх закладах виставляли оголошення, що якщо є охочі, можуть принести мені подарунки для дітей.

Дуже цікава історія.

Я попросила друзів в один дитячий будинок відвезти подарунки (він – за годину їзди від Познані). Вони це зробили. Діти дивились на них з великою цікавістю. Друзі спочатку навіть не розуміли, що не так.

А потім їм пояснили вихователі, що діти перший раз чують акцент в рідній мові. Це дуже цікаво було, вони не розуміють, хто ці люди такі. Наче польською, а наче й ні. Вихованці дитбудинку вперше почули, що є люди з іншої країни, які розмовляють з акцентом.

А були ще смішні історії?

Так. Коли ми вперше купували цукерки, їх було дуже багато І вся стрічка на касі в магазині була ними забита. Жінка, що працювала за касою, сказала: «Видно, що українці їдуть додому». А коли ми сказали, що це для дітей з дитбудинків, вона здивувалася і дуже нас хвалила.

Згадала ще, що якось ми з друзями прийшли на пошту з трьома великими коробками. Я ще не встигла нічого сказати, як на мене вже накричали, що я неправильно оформила коробки, не туди приклеїла наліпку, в Україну зовсім інакше треба оформлювати. Хоча працівниця пошти навіть не запитала, куди ми плануємо посилати коробки. Але потім ми ж вписали, що вони мають бути відправлені в дитячі будинки. Коли ми віддали ці бланки, і вона прочитала, то була дуже здивована.

Фото надані авторкою статті

Поділитися: