Ярослав Присташ ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2009-11-05
{mosimage}
Jarosław Syrnyk. Ukraińskie Towarzystwo Społeczno-Kulturalne (1956-1990), Oddział Instytutu Pamięci Narodowej – Komisji Ścigania Zbrodni Przeciwko Narodowi Polskiemu we Wrocławiu, Wrocław 2008, s. 515.
Працівник вроцлавського відділу Інституту національної пам’яті Ярослав Сирник на основі архівних документів відтворив історію Українського суспільно-культурного товариства від початку до кінця його функціонування. Це – перша монографія про УСКТ, що, мабуть, надовго залишиться єдиною. Автор на початку ставить тезу, що саме заснування товариства – це ефективний метод авторитарної влади впливу на українську громаду.
Завданням УСКТ було затримати українців на місцях виселення і, відповідно, їх асимілювати, а також стати посередником між українською спільнотою та Польською об’єднаною робітничою партією (ПОРП) для пояснення її політики та боротьби з українським націоналізмом. Хоча, звичайно, не можна відкидати надбань УСКТ, особливо у сфері культури та освіти. У двобої з державою за реалізацію своїх постулатів (передовсім, права до повернення й відновлення всіх культурних структур) від самого початку українська громада приречена була на програш. На щастя, українці як етнос не зникли.
Вроцлавський історик показує різні генези виникнення УСКТ (с. 39-40). Отож, Степан Заброварний вважає, що активність українського студентства спричинила утворення організації. Я. Сирник констатує, що це лише збіг у часі молодіжної активності й вимог українців реалізації культурних, освітніх та політичних потреб. Інша теза – Миколи Сивицького та Миколи Щирби, що організація потрібна була для видавання “Нашого слова” (с. 30). Історик вважає, що це було б нелогічне з фінансових причин. Однак, щоб видавати тижневик, не конче була потрібна організація: вистачило б заснувати редакцію при державному підприємстві, що, по суті, і сталося – ГУ УСКТ формально видавала “НС” до грудня 1959 р., пізніше це робило видавництво “Prasa Krajowa”, а насамкінець державний концерн “Робітничий видавничий кооператив “Prasa-Książka-Ruch”. С. Заброварний вказує також на роль М. Щирби та Степана Макуха і Василя Бунди. Перший написав листа до І секретаря ПОРП Едварда Охаба і навіть зустрічався з ним 1956 р. Ще раніше, 1955 р., з Охабом говорили М. Щирба та В. Бунда (с. 30). На безсумнівну роль М. Щирби в заснуванні товариства вказує лист з 5 травня 1956 р. до Е. Охаба, у якому домагається приспішити вирішення українських справ, найкраще на найближчому пленумі партії, зокрема заснувати організацію та часопис, (рукопис листа я знайшов у архіві ОУП у Варшаві). Існує ще одна згадка про початки УСКТ, не досліджена, на жаль, у цій публікації. В архівах ОУП у Варшаві є теж доповідь з нагоди 20-ліття УСКТ, авторства тодішнього голови М. Королька, де Г. Боярський, який редаґував текст, викреслив такі слова: “…ініціатори звернулися з письмом до МВС про дозвіл на організацію УСКТ. Звернення це підписало 50 осіб, крім вже вище згаданих осіб (оргкомітет: М. Щирба, С. Макух, А. Гошовський, М. Сивицький, В. Бунда, Б. Цеханович, О. Лапський, С. Мислинський – ред.), свої підписи склали: Люба Кобеляк, Богдан Боберський, Ярослав Вербовий, Єва Оленич, Захарко Марія, Тарнопільська Геновефа, Олещук Клементина і ін.”
Якими б не були причини, то і так перемогла державна концепція обмеженої економічної, культурної та освітньої підтримки, але виключно на місцях нового поселення. Держава не давала згоди на скасування декрету з 1949 р. про займання залишеного майна, відновлення Греко-католицької церкви, хоч у ранніх урядових документах 1955-56 рр. з’являлися такі пропозиції, проте вони швидко зникли. Роль самих українців влада звела до підстрибування, танцювання, музикування. Вже 1956 р. Л. Ґаль під час І З’їзду закидав це польській владі (c. 36).
Предтечею УСКТ були культурно -освітні комісії при президіях народних рад. Комісії мали за завдання допомагати українцям і стабілізувати їх на виселенні з метою повної асиміляції. Продовженням дій влади мало бути власне створення УСКТ. Президії повітових і воєвідських народних рад висували кандидатів на засновницький І З’їзд. Отож, дії українських активістів від самого початку були під пильним наглядом і повним контролем. Один із членів Організаційного комітету І З’їзду М. Сивицький стверджує, що справжнім організатором з’їзду було МВС (c. 29). Централізована форма правління досконало пасувала для обмежування свободи меншин та їхніх ініціатив. Головним бичем став ярлик націоналізму, який можна було повісити абсолютно на все, що не подобалося владі. Спроби ліквідувати товариство були вже на початку 60-х і вдруге в сер. 70-х рр. (сс. 172, 257). Лише несистематичність дій влади врятувала товариства меншин. Державні органи 1961 р. неефективно намагалися надати нову роль УСКТ – борця з “reakcyjnymi poczynaniami kleru grekokatolickiego” (с. 182). Структуру УСКТ, а також Православну церкву органи старалися використати до ліквідації Греко-католицької церкви (с. 306).
Коли читаєш суху інформацію про уескатівські з’їзди, наради, пленуми, вражає показовість поведінки, яка мала задемонструвати вірність ідеалам соціалістичної Польщі, повну лояльність, ревну боротьбу з українським націоналізмом та радість життя в “демократичній” Польщі. Найжахливіше те, що самі члени управи перейняли механізм мислення партії, зокрема рабський менталітет ГУ показує випадок з 1979 р., коли Є. Кохан попросив відповідні служби втрутитися в діяльність ольштинського гуртка УСКТ (с. 201). Дивуєшся також, коли читаєш інформацію про юридичні маніпуляції. (с. 47). Навіть ще 1988 р. МВС старалося накинути статутні обмеження й заборонити зовнішні зв’язки.
Ідеологізація життя української меншини, дієва неспроможність у питанні повернення стала причиною відходу українського населення від структур УСКТ. Така була ціна за леґалізацію та визнання українства в Польщі. Сама організація знаходилася під подвійним тиском – влади та української спільноти. Коли товариство починало піддаватися державному впливові, втрачало підтримку українського населення і зіткнулося з непоборними проблемами: порожніми дискусіями, відходом інтеліґенції, штучного підтримування найменших структур лише для звітів, браком ідеї, як затримати людей в організації, пасивністю, страхом, байдужістю… Хоч УСКТ було повністю “каналізоване” та співпрацювало з владою для контролю українців, воно все- таки давало можливість для леґальної діяльності. Ідеологічна риторика – це своєрідна дань режимові, яку платили, щоб мати можливість праці для добра громади. Не всі ж члени були кар’єристами, слугами системи, багато рядових членів ревно працювали задля збереження українства.
Автор монографії широко розробив лемківську тематику, як одну з головних проблем діяльності УСКТ. Саме на прикладі лемківських діячів із Вроцлавщини та Зеленогірщини яскраво видно механізм впливу державних установ на політику єдиної української організації. Влада і не погоджувалася на окрему лемківську організацію, а разом з тим не давала можливості УСКТ знайти зручну форму реалізації лемківських потреб та обмежувала їх до етнографізму в лемківській секції та лемківській тематичній сторінці в “НС”.
Не буду тут переказувати викладених у дослідженні подробиць про спроби ГУ визволитися з під державного нагляду, як і реґіональних управ від централізму УСКТ. Тут представлений настільки багатий матеріал, що неможливо все повністю обговорити. Велика кількість фактографії цінна тому, що дає нам уявлення, чим було УСКТ. Автор стисло тримається джерел, що важливе для наступних наукових розробок. Особливо цінними є статистичні дані про освіту, культурні заходи, видавничу справу, фінансовий стан та економічну діяльність.
Обговорювана праця побудована в основному на архівах ІНП, тобто на документах колишніх державних та партійних органів. У публікації замало зачерпнуто інформації з розсіяного по Польщі архіву УСКТ. Немає спогадів чи розмов з колишніми діячами першого ряду (Є. Кохан, О. Гнатюк, М. Вербовий, А. Середницький, Ф. Ґоч, П. Стефановський та ін.), повітовими чи ґмінними діячами. Була б нагода зіставити документи з їхніми свідченнями. Хоч текстове джерело є цінним, однак усна історія не менш важлива. Щоб ретельніше оцінити тодішніх активістів, варто проаналізувати добу також у культурологічно -суспільному ключі, що дозволило б відтворити атмосферу культурного життя українців і мотивацію праці діячів у селах. Використання опублікованих спогадів С. Заброварного та М. Трухана – це замало, щоб показати, як самі діячі сприймали свою організацію. Ще живуть творці, учасники, свідки цієї історії, бо за 10-20 років не матимемо можливості зачерпнути такі знання безпосередньо.
Складається також враження, що події з 1980-х рр. замало опрацьовані, порівнюючи з минулими роками. І знову відчувається брак голосів активних учасників феномену 80-х: М. Бендзи, Ю. Рейта, С. Козака, А. Заброварного, В. Козубеля, Г. Леськів, Є. Місила, В. Наконечного, Р. Крика, М. Сича, М. Чеха, І. Щерби… Існують дуже лаконічні вислови, які не пояснюють суті справи. Приміром, автор цитує фраґмент документа С. Єрмака (с. 70): “Na tle tych wystąpień wyróżniała się jedynie postawa P. Krzemińskiego z Gdańska”, однак не пояснює, яка ж була позиція П. Кремінського. На с. 256-257 знову ж таки говориться про П. Кремінського, що він підтримав петицію МУ УСКТ у Ґданську на захист Ф. Ґоча і П. Стефановського, зате про зміст документа немає нічого. На 71 с. довідуємося, що неґативно оцінено працівників Я. Полянського та Б. Сютрика на президії 18 січня 1972 р. Ці дві особи настільки вагомі в структурі УСКТ, що варто би дати більше інформації про цю ситуацію. На 72 с. подано, що покликано позастатутним рішенням воєвідських координаторів. Про їхні повноваження не дізнаємося нічого. Бракує куліс відставки першого, історичного голови С. Макуха (с. 75). Мінімалістською здається подана причина відставки В. Серкіза з поста секретаря Воєвідської управи в Кошаліні – “niewłaściwa… postawa polityczna” (с. 93). На с. 115-117 бракує причини занепаду структур УСКТ на Зеленогірщині. На чому полягав розкол управи УСКТ у Кракові (с. 128)?
При вартісній інвентаризації музичних ансамблів, хорів, колективів тощо є неточності, які можуть, звичайно, трапитися при так багатому матеріалі, але для порядку слід їх виправити. Я. Бакаляр, зокрема, звертає увагу в листі до “НС”, що членом хору “Калина” в Ґіжицьку була Марія Тимошук, не Тримощук (с. 352), а Микола Пекар, багатолітній заступник голови ґіжицького гуртка, не був членом ансамблю “Канни” (с. 365). Крім цього, поеткою є Ярослава Хруник, не Ярослав (с. 397). У таблиці гуртків польською мовою село Кешки пишеться Kierzki (с. 109).
Якщо у примітках автор посилається на копії документів, то обов’язково повинен подати, де зберігається ориґінал, дублікат якого знаходиться в Я. Сирника чи Р. Дрозда. Цінними в примітках є біограми діячів, проте вони не однакові. Чи, наприклад, В. Тима заслужив на біографічну примітку лише тому, що помер 2008 р. (с. 117)?.. Не розумію також, чому не подаються прізвища аґентів та донощиків з посеред громади (с. 213). Дивною здається непряма вказівка на Д. Богуша (с. 242), як ТС, тим часом він все таки зміг викрутитися від тиску спецслужб. Мистецтво науки має бути безпристрасне навіть у болісних справах.
Безсумнівно, ця монографія, попри неточності та недоробки, є важливим джерелом знань про нашу громаду в Польщі. Без цієї публікації неможливим здається осмислення історії українства в Польщі після 1947 р.
“Наше слово” №45, 8 листопада 2009 року {moscomment}
