Розмовляв Богдан Гук ■ РОЗМОВА ■ №8, 2014-02-23
Розмова з Ігорем Галагідою, істориком із Ґданська, автором публікації «Між Москвою, Варшавою та Ватиканом. Історія Греко-католицької церкви в Польщі 1944–1970»
Богдан Гук: Заголовок Твоєї книжки повідомляє про конфронтаційний характер ситуації УГКЦ у Польщі в 1944–1970 роках. Позиція Варшави та Москви щодо цієї церкви відома. Загроза існуванню УГКЦ також ішла з Ватикану?
Ігор Галагіда: Назви міст у заголовку – це символічний трикутник. Якщо взяти до уваги історію, тут мало б з’явитися більше міст. Значення цих символів, як видно з питання, багатозначне. Коли говоримо про Варшаву, то можна тут розуміти і комуністичний уряд, і римо-католицький єпископат чи примаса Польщі, і верховну ієрархію Польської автокефальної православної церкви.
У свою чергу Москва – це релігійна політика не тільки совєтів, але й Російської православної церкви, яка, як відомо, не раз була в ті роки знаряддям у руках Кремля, зокрема проти УГКЦ.
Ватикан не здійснював політики, спрямованої проти Української греко-католицької церкви у Польщі. І все ж, деякі рішення Апостольської столиці відігравали свою роль у її житті після війни. Тут зокрема йдеться про рішення, що після виселення владик Йосафата Коциловського та Григорія Лакоти греко-католики опинилися, як це гарно сформульовано, під «опікою» Римо-католицької церкви. У спеціальній інструкції Конґреґації східних церков говорилося про збереження людського фактору, захист вірян від арештів державою.
Удруге Ватикан з’являється як важливий чинник після ІІ Ватиканського собору (причому я відразу наголошую: цей собор та греко-католики в Польщі – важлива проблема, про яку я тільки сиґналізую і яку ще треба уважно дослідити з використанням джерел з римських архівів). Тоді у Ватикані митрополит Йосиф Сліпий піднімає питання про греко-католицький патріархат і звертає увагу на ту частину Львівської митрополії, яка опинилася в Польщі, пише листи до папи та Конґреґації східних церков з проханням взяти під оборону вірян УГКЦ у Польщі.
Серед згаданих у заголовку публікації міст нема Києва… А тимчасом ця церква там починалася й ніколи цього міста не втрачала з поля зору. Навіть у такі критичні для неї моменти, як повоєнний час у Польщі, перспектива Києва була важливою.
Митрополит Андрей Шептицький, як і митрополит Сліпий, ніколи не відсторонювався від Києва, проте в незавидній ситуації УГКЦ у Польщі в 40–50 рр. ХХ ст. Київ не фіґурує. Священство і віряни мали тоді дуже практичні проблеми на щодень, отже думати про перспективи було ніколи й нікому. Зрештою, їх символічна дорога до Києва практично вела тоді або через контакти з владикою Іваном Бучком, а пізніше митрополитом Сліпим, на Заході, або з підпільною Церквою у Львові.
А якщо під поняттям «Київ» розуміти axis mundi (центр світу – ред.), чи тобто стольний град тотожності греко-католиків після 1947 р.?
На такий Київ усе звертав увагу о. Мирослав Ріпецький. Він поширював серед мирян свої друковані отцями василіанами в Канаді книжечки чи зошити про історію християнства, згадував там про київських князів. Хоч і дивно, але комуністи не перервали його контактів з василіанами й не протидіяли поширенню цих видань у Польщі. А от о. Василь Гриник, який був здебільшого не ідеалістом, а практиком, звертав увагу насамперед на відновлення організаційної структури Церкви. Його «мінімальна УГКЦ» у Польщі не могла історично й символічно існувати без Києва, проте в його листах чи офіційних документах відповідна символіка не з’являється.
Твоє дослідження написане так, наче УГКЦ була насамперед українським національним або державним органом, а вже потім – церквою. Такий підхід підтверджує думку немалого гурту авторів, які звинувачують її в політизації.
Спрощуючи, можна сказати, що в комуністичній державі часто сприймали як політику навіть те, що не мало до неї жодного відношення. Сьогодні не всі це розуміють. А у повоєнний час до цього примушували обставини. Сам же знаєш, що після Акції «Вісла» східні богослужіння на понімецьких землях, навіть у римо-католицьких костелах, звичайно, були подією релігійного характеру, але мали і ширше значення. Вони допомагали зберігати свою національну самосвідомість і здержували асиміляційні процеси. Були символом та клаптиком, як написав колись влучно Володимир Мокрий, утраченої батьківщини. Те саме можна сказати й про українських виселенців православного віросповідання. Думаю, це природні процеси, які можна в якійсь мірі також прослідкувати в історії латинської церкви у Польщі.
А повертаючись до УГКЦ, скажу, що священство завжди було близьке до своїх віруючих, народу чи держави. Греко-католицьке духівництво у ХІХ ст.в Галичині внаслідок Йосифінських реформ стало політичним чинником: його зрівняли з римо-католицьким клиром Польщі та Угорщини. Це проявилося ще в період Весни народів 1848 р., а що казати про ХХ ст. Парох міг мати свої політичні погляди й майже завжди їх мав, проте і держави, наприклад, Польська Республіка у 1918–1939 рр. чи СРСР, приписували їм політичну роль, а деколи й примушували займати таку позицію. Однак важливо констатувати, що політичні погляди греко-католицьких священиків далеко не завжди були близькими до українського націоналізму, про що пишуть у літературі чи мас-медіа. Як переконують польські чи російські історики, вони сприяли ОУН, а коли прийшли німці, відразу почали з ними колаборувати. Але так не було. Значна частина священиків молодого покоління, наприклад о. Йосиф Кладочний, не приховувала своєї симпатії до УВО (Українська військова організація – ред.) чи ОУН. Інша частина, немала, сприяла УНДО (Українське національно-демократичне об’єднання – ред.). В сучасній Польщі історики й публіцисти про це часто забувають або не хочуть пам’ятати… Сама ж ієрархія намагалася будувати щось близьке до української хадеції (християнських демократів – ред.).
Тут хочу сказати щось на адресу колеґ-істориків в Україні. Жоден з них після 22 років незалежної державності не написав монографії про УГКЦ у Польщі міжвоєнного періоду (саме вони повинні до цього взятися, бо в них є доступ до головних архівів). Можна було б тоді показати не лише політичну активність Церкви, а й душпастирську, суспільну чи культурну діяльність. Половина українських часописів і журналів, які виходили в ІІ Речі Посполитій, мала християнський характер, отож не «Ідея і чин» (орган проводу ОУН на українських землях у 1942–1946 рр. – ред.) мала вирішальний характер у формуванні молодих українців у Галичині.
У Твоїй періодизації історії УГКЦ у Польщі після 1944 р. є поділ на сталінський період та роки правління секретаря ПОРП Владислава Ґомулки. Саме така періодизація не встановлює суб’єктності Церкви, а ставить її в залежність від нецерковних суб’єктів історії та неприязних до неї наративів.
Книжка мала охоплювати 1944–1989 рр. Та в ході написання з’явилося стільки нових сюжетів і проблем, зокрема з часу понтифікату Івана-Павла ІІ, і я зустрівся з такою кількістю документів цього часу, що вирішив поставити цезурою 1970 р.
У повоєнній Польщі майже все було пов’язане з рішеннями комуністичної партії. Це якоюсь мірою стосується і церкви, якій довелося позиціонувати себе в межах офіційної релігійної політики. Хоч може цього й не видно на перший погляд, але політичні події співграли з історією УГКЦ. Наприклад, 1947–1957 рр. – це період від Акції «Вісла» і знищення структур УГКЦ до часткового відродження 1957 р. внаслідок політичних перетворень. Якраз 1957 р., тобто у згоді з державними й політичними подіями, о. Василь Гриник, о. Мирослав Ріпецький, о. Микола Денько та о. Іван Балик почали прибувати з візитами до примаса Стефана Вишинського. Вони попали в час, який спершу грав не на їхню користь, але згодом це змінилося. У свою чергу за Ґомулки, який повернувся до антирелігійної (хоч не такої жорстокої, як у сталінські роки) політики, це, хоч і як парадоксально, час закладення основ, на яких пізніше працювало наступне покоління священиків, народжених уже після війни. Воно власне з’явилося на початку 70-х рр., тоді почалася свого роду нова епоха, про яку, надіюсь, мені вдасться написати наступну книжку.
Я усвідомлюю і прямо пишу у вступі до монографії, що я лише згадую внутрішнє життя Церкви. Причиною цього є невелика кількість джерел. Коли не було церковних структур, не було й бюрократії, документів, які збереглися в архівах. Не знаємо і, певно, вже не вдасться встановити, чи багато вірян в ті перші десятиліття приймало св. тайни, скільки їх було і наскільки часто вони ходили до церкви, чи святкували свята за юліанським календарем тощо. В документах з латинських архівів цього просто нема. Також ми мало знаємо про відносини між священиками, про дискусії, які велися між ними. Спадщина більшості з них – документи, листування – пропала. Винятком є о. Ріпецький, сама постать якого заслуговує на окрему монографію. Спогади духівництва можемо порахувати на пальцях рук. Мемуарів мирян є значно більше. Тож перед істориком, який у майбутньому досліджуватиме внутрішнє життя УГКЦ в Польщі в перший повоєнний період, стоятиме нелегке завдання…
Не все знаємо й про офіційне життя. Візьмімо 60-ті роки, коли видно і зв’язок політичного, у цей період комуністичного, елементу з церковним. Це час конфронтації між латинською церквою та владою відносно тисячоліття хрещення Польщі. Пік цього протистояння припав на 1966 р., коли примас тріумфував. Не знаємо, чи саме тому він дозволив собі призначити о. Гриника генеральним вікарієм греко-католиків у Польщі і чи не міг дати їм більше?
Поєднатися з німецькими єпископами в 60-ті роки він зумів…
Так, але виникає питання, чому тоді він не зміг уникнути конфлікту з кардиналом Йосифом Сліпим та призначити о. Гриника своїм єпископом-помічником? Це питання й надалі залишається відкритим, і поки-що я не знаю прямої відповіді на нього…
У вступі Ти зазначив, що УГКЦ мала «складні відносини з Православною та Римо-католицькою церквами». Чому саме Православна церква опинилася на першій позиції? Вона справді ускладнювала життя греко-католиків більше, ніж Римо-католицька?
Це просто алфавітний принцип. Я намагався показати історичне тло, і не міг уникнути інформації про те, що Російська православна церква виконувала тоді політичні вказівки Кремля. Це було видно у відношенні до УГКЦ в Україні 1946 р., у Чехословаччині 1950 р., в Румунії. Якоюсь мірою і в Польщі, де Москва ліквідувала передвоєнну автокефалію й надала власну, метою чого було впливати відповідним чином на греко-католиків за допомогою Польської автокефальної православної церкви.
Я не цілком погоджуюся з цим, тому що весь вступ до другого розділу про ситуацію УГКЦ у Центрально-Східній Європі – це стратегія зменшення відповідальності за стан УГКЦ Римо-католицької церкви за рахунок простого обвинувачення Російської православної церкви або Радянського Союзу в усьому поганому. Прикметно, що в першому розділі Ти не висловив поважнішої критики в бік польської держави та латинської церкви міжвоєнного періоду.
Це Твоє суб’єктивне відчуття. Я писав про Греко-католицьку церкву, але пробував також десь на фоні показати часто трагічну долю православних ієреїв та мирян. Чи це вдалося – не мені судити (маю право думати, що так, беручи до уваги реакцію на книжку в блозі Яна Турнау зі щоденника «Gazeta Wyborcza», якому такий підхід є близьким). Тому закиди, що книжка є антиправославною, не є слушними.
Отож це питання знову веде до міркувань про політику польського єпископату щодо УГКЦ. Кілька відомих документів показують політику єпископів у дуже яскравому світлі, наприклад, листи тарнівського владики Яна Степи. Але їх замало для узагальнень чи постановки твердих тез. Відомі також документи, які показують цілком протилежне ставлення. Важко висвітлити це питання однозначно, тому що немає доступу до документів єпископату Польщі чи повного тексту щоденника примаса. Усе ж думаю, що найбільше конфліктів було на найнижчому, парафіяльному, рівні. Я мав доступ до листів нижчого духівництва до примаса, бо все, що стосувалося греко-католиків, проходило через кардинальські руки о. Вишинського. Там такі справи виловити легше. Про неґативне ставлення латинського духівництва я, до речі, написав немало.
А якщо говорити про примаса Вишинського та деякі подробиці, то постає неймовірно багатозначне питання – зміна обряду з греко-католицького на римо-католицький у тих, хто залишився на території Акції «Вісла». У світлі католицького церковного права, вони могли молитися в костелах чи причащатися, але не могли стати римо-католиками. Тимчасом практично сталося навпаки, тому що латинське парафіяльне духівництво злегковажило закон. Я знайшов документ, з якого виходить, що це могло відбутися на основі відповідного документа примаса (на жаль, не знаємо його змісту), в якому він дав дозвіл на… зміну обряду з грецького на римський. Якщо так, то це грубе порушення закону церкви. Але з другого боку, ми й досі не знаємо, які точно права щодо греко-католиків мав о. Вишинський на зламі 40-х та 50-х рр. Досі відповідний документ історикам – невідомий.
Чи можна говорити про узурпацію цих повноважень або поставлення Ватикану перед фактом?
Цього я не знаю, тому не дозволю собі без джерельного підтвердження так гостро висловлюватися. Все ж таки важко припустити, що Ватикан дозволив греко-католикам так просто змінити обряд на латинський.
Чи існує обґрунтування погляду, що польській церкві було важливо, щоб УГКЦ існувала в Польщі?
Після 1956 р. примас погодився на греко-католицькі богослужіння в Польщі…
Він узяв до відома доконані факти…
Сумніваюся, що без його згоди можна було створити душпастирські станиці, які, хоч і не мали офіційного статусу парафії, дозволили греко-католикам зберегти свою релігійну ідентичність на поселеннях. Ураховуючи авторитарну вдачу примаса Вишинського та ситуацію польської церкви, неважко уявити ситуацію, коли він міг усе змінити одним листом або навіть усним наказом. Не можна забувати і про тодішні умови та антирелігійну політику держави. Важко звинувачувати Вишинського, що він передусім захищав власну церкву. Пам’ятаймо, що чимало підпорядкованих йому владик і священства не хотіли приймати існування УГКЦ не лише як структури, але навіть її молінь чи вірян, просто через побоювання, під тиском чиновників або службовців безпеки. Звичайно, були й такі, для кого це інколи було тільки приводом позбутися греко-католицької «проблеми».
Польські ієрархи стримувалися від того, щоб поставити крапку на братній католицькій церкві з огляду на Ватикан?..
Зробити це не дозволяли о. Гриник, о. Ріпецький, віряни. Зокрема прохання, листи о. Василя показували польським ієрархам, що УГКЦ не вдасться стерти з карти Польщі. Він виявився добрим партнером примаса Вишинського: був не менш упертим і завзятим. Однак конкретну відповідь у майбутньому зможуть дати нові документи.
Як єпископат Польщі та духівництво сприймали політику Польщі щодо греко-католиків та УГКЦ?
Польська церква часу примаса Гльонда, примаса Вишинського чи примаса Ґлемпа була іншою.
Ні один з примасів не протестував проти переслідування католиків східного обряду владою.
Важко собі уявити такі протести єпископів. Проте сам о. примас Вишинський обережно згадував про це в листуванні з владою від початку 70-х рр. За Ґлемпа, можливо, ці справи обговорювалися на зустрічах Спільної комісії уряду та єпископату, але це питання треба ретельно дослідити. Відомі також ситуації з часів правління Ґомулки, коли чиновник з Управління з питань віросповідань чи офіцер СБ зустрічалися з відмовою латинського пароха ліквідувати греко-католицькі Служби Божі в костелі.
А римо-католицькі священики доносили УБ або СБ на греко-католиків?
Кількох римо-католицьких священиків УБ завербувало до праці спеціально «під греко-католицьке духівництво», як це називали в документах безпеки. Аналогічних випадків серед греко-католицьких священиків я не знайшов у документах, хоч були серед них нечисленні випадки співпраці з комуністичною політичною поліцією.
Цього ніяк не можна назвати й порівнювати з наглядом. Навпаки: я маю враження, що латинські єпископи не виконували тоді деяких своїх обов’язків. Не проводили пастирських канонічних візитацій греко-католицьких станиць (я дотепер не знайшов жодних документів на підтвердження цього). Узагалі справа греко-католицького духівництва і мирян у листуванні з примасом з’являлася найчастіше там, де були конфлікти між священиками чи прихожанами двох церков. Тоді кожна зі сторін писала свої арґументи й обвинувачувала другу сторону. Така ж ситуація і зі статистикою. Отець Гриник чи о. Степан Дзюбина нерідко завищували кількість віруючих греко-католиків, а місцеві латинські єпископи здебільшого занижували.
У Ряшеві 29 жовтня 1945 р., коли існування УГКЦ в Польщі визнавала держава, хоч владика Йосафат Коциловський був ув’язнений, римо-католицька консисторія в Перемишлі видала розпорядження, щоб храми вважати парафіяльними костелами. Консисторія визначала такі церкви як «покинуті», що відповідало визначенню з одного з тодішніх державних розпоряджень. Я роблю на цій основі висновок, що польський перемиський єпископ мав інформацію про невтішні перспективи УГКЦ і співпрацював з державою задля остаточної ліквідації УГКЦ.
Політика латинських перемиських єпископів щодо УГКЦ – окрема проблема. До речі, якраз це і тарнівське єпископство, яке також розміщувалося на колишній греко-католицькій території, не дали мені дозволу працювати в їхніх архівах. Єпархіальні ольштинський, ґданський, кошалінський чи вроцлавський архіви, де опинилися депортовані греко-католики, були для мене відкриті. А от питання стратегії щодо церков… Розпорядження перемиської консисторії – автентичне й підтверджене доконаними фактами. Церкви могли ставати костелами просто за актом привласнення або з метою не допустити, щоб вони стали власністю комуністів.
З відомих мені документів виникає, що в 1946–1949 рр. комуністична влада без перешкод передавала латинській Церкві буквально всю власність УГКЦ: храми, літургійні атрибути, земельні ділянки.
Так, але після цього, здається, якраз 1949 р., влада дійшла до висновку, що держава передала забагато. Питання переходу храмів УГКЦ у власність польської церкви – дуже складне, неоднозначне. Чимало храмів завдяки цьому збереглося в ориґінальному вигляді та служило й служить християнам, але чимало з них цілеспрямовано змінили, причому настільки, що вони навіть не нагадують ориґіналу. Не знаю, чи це була політика місцевих єпископів. Думаю, що це просто глупота або антиукраїнські дії (а часто одне й друге) окремих латинських парохів.
Питання складне, і це видно у твоїй книжці, де ти помилково витлумачив погляд митрата Гриника на привласнення греко-католицьких святинь латинськими структурами. На мою думку, він не погоджувався на зміну власності, а лише просив польських єпископів про тимчасову опіку над храмами, оскільки не мав жодних повноважень.
Це надінтерпретація…
Дозволь навести цитату зі сторінок 245–246: «До березня 1947 р. латинська церква стала власником 23 святинь [на західній Лемківщині – Б.Г.]. Подібно ситуація формувалася у Краківській архиєпархії. В основному це погоджувалося з позицією греко-католицького священства…». Щоб підтвердити цю думку, Ти наводиш лист о. Гриника з липня 1947 р. до примаса Гльонда.
Ця цитата, наскільки я пам’ятаю, поміщена кілька сторінок далі. І свідчить про те, що о. Гриник хотів убезпечити майно від знищення. Так чи інакше надіявся, що святині колись повернуться до УГКЦ. Для мене цей лист є логічним продовженням прохання, яке клир склав примасові ще у квітні 1947 р. і яке я цитую десь на сто сторінок раніше.
На мій погляд, польська церква привласнювала храми насамперед з метою не допустити їх використання греко-католиками, якби ті повернулися. Інакше кажучи: щоб вони вже ніколи не стали власністю УГКЦ. Крім того, якраз зміна юридичного власника церков могла стримувати, не менше ніж УБ, процес повернення українців. Це була частина політики польської держави й Римо-католицької церкви щодо української греко-католицької меншини.
Без джерельних доказів ця гіпотеза про аж настільки далекозору політику латинських єпископів лишиться гіпотезою або публіцистикою, чого я не можу допустити в науковій роботі. Мені невідомі документи, які це підтверджують. Однак можу погодитися, що свідчення на користь цієї гіпотези з’являються в пізніші роки, яких монографія не стосується, у політиці перемиського єпископа Іґнаци Токарчука. Він, наприклад, на одному з засідань єпископату, де йшлося про те, що ще непривласнені церкви можна було б відкрити для культу, обстоював думку, що це має бути римо-католицький культ.
До речі, в цьому контексті важливе й те, що 1977 р. владика Токарчук пропонував примасові Вишинському змінити осідок генерального вікарія греко-католиків. Замість Перемишля, ним мала стати Варшава чи інше місто на півночі або заході Польщі.
Примас Вишинський, призначивши митрата Гриника генеральним вікарієм, не передбачав, що він переїде з півночі Польщі до Перемишля, чим по суті започаткує повернення УГКЦ у річище її традиції. Це виявилося аж 1989 р.
Так, о. Гриник відповідно пояснив собі цю номінацію, але якраз у цьому полягає його велич… Правда, о. Гриникові довелося без надії на успіх просити примаса про переїзд. Згода останнього була для о. Василя несподіванкою. Не знаю, з особистих чи якихось інших міркувань примас Вишинський пізніше не пожалів свого рішення. Це свідчить, що відносини між ним та о. Гриником не були схематичними, тому не можна змальовувати їх лише в біло-чорних кольорах.
Ти описав нищення літургійних атрибутів у церкві у Верхраті, а потім написав, що це був не єдиний такий випадок. Чому Ти відмовився від ширшого опису трагедії церковної архітектури і загалом візантійської культурної спадщини українців після депортацій?
Про такі події можна було б розповідати на багатьох сторінках. Я навів приклад дуже масштабного явища, але не вважав за потрібне описувати його в цій книжці, бо це насправді дуже широка проблема.
Повернімося до політики. Я погоджуюся з Твоїм поглядом, що Москва провадила свою політику щодо УГКЦ, проте і Варшава мала свою. Після смерті Сталіна, греко-католицька політика Варшави була гострішою, ніж московська. Думаю, що Москва була настільки задоволена позицією польського уряду і польської церкви, що не вважала за потрібне прямо втручатися в католицьке питання у Польщі після 1947 р.
Берут і його команда були гостріше налаштовані до католицизму та релігії загалом, і це Сталін, який більш витончено, хоч і цинічно, грав цією картою, мусив стримувати варшавських комуністів від більш радикальних дій, вважаючи, що в Польщі рішучий виступ проти церкви зашкодить комуністам. Коли Сталіна не стало, Берут мав розв’язані руки й загострив свою політику, результатом чого був арешт примаса Вишинського та, якоюсь мірою, арешт і судовий вирок о. Гриникові. Якесь полегшення в релігійних питаннях (також стосовно греко-католиків) після 1953 р. було пов’язане з боротьбою за владу після смерті «вождя народів». У Польщі цей процес проходив так само, але пізніше – після смерті Берута. І в цьому я вбачаю відмінності в тодішній ситуації в Польщі та СРСР.
Чи Москва була задоволена політикою Варшави? Не знаю. Здається, що після Акції «Вісла» Кремль дав Польщі волю в українському питанні й не хотів займатися цією проблемою. Знаємо, що 1951 р., коли стало ясно, що асиміляційні процеси серед українських виселенців не проходять так швидко, як хотіли у Варшаві, з’явилася думка, чи не виселити українців із західних земель у совєтську Україну. Совєтська сторона цю пропозицію відкинула.
Чи польська церква та ПОРП співпрацювали, щоб УГКЦ не стала феніксом історії?
Не знаю, чи можна так ставити питання. Без сумніву, влада грала на патріотичній нуті примаса Вишинського, й можна здогадатися, що він сам не мав би нічого проти того, щоб українська церква зникла зі сторінок історії Польщі. Але це тільки здогад. Знаємо, що керівництво польської церкви мало неґативну позицію щодо митрополита Шептицького, подібно як і комуністична партія, і уряд. Думаю, що це може бути доказом того, що інколи позиція щодо УГКЦ керівництва польської комуністичної держави відповідала позиції польської латинської церкви.
На мою думку, латинська церква в польській державі контролювала УГКЦ результативніше, ніж дивізії Радянського Союзу в радянській Україні. Польські примаси довели, що польська церква без танків і гармат перемагала українців у Польщі краще, ніж Військо польське: боролася не три, а кількадесят років, переможно нав’язавши свої рішення не 2–3, а 150 тисячам «ворогів».
Відносин між греко-католиками і римо-католиками в комуністичній Польщі я б усе ж таки не зводив до того, був контроль чи ні, і наскільки він був сильним. Це – вже згадувана політизація. Ця тема набагато складніша, а щоб її висвітлити, треба сотні годин посидіти в архівах у пошуках документів та уважно їх вивчати. Я не є прихильником методології, коли ставиться теза, а пізніше шукають її обґрунтування в джерелах. На основі документів та інших матеріалів ми повинні спробувати відтворити подробиці, які пізніше дозволять створити якнайбільш реальну картину минулого. Це стосується й історії УГКЦ у Польщі. Отож саме тому на Твоє питання я просто не зможу відповісти прямо.
Дуже дякую за розмову.
