Кася Комар-Мацинська ■ ПОГЛЯДИ ■ №20, 2021-05-16

Я маю від своєї мами вишивану сорочку і запаску. Вони належали ще її матері – моїй бабці Катерині. Цей комплект зробила у школі одна з бабиних сестер їй на подарунок: вишивка густою низинкою та насиченим темними кольорами на тяжкому, домотканому полотні. Бабця народилася і виросла у Дубинях, присілку Нового Люблинця, який належав до парафії Жуків – це на Любачівщині. Свою сорочку, запаску, вишиті рушники та альбом з фотографіями везла з собою на північ, сховані у маминій колисці.

На цій фотографії – молода Катерина Біла. Тут чітко видно згадані узори, вбрання бабці виглядає парадно й оригінально. Проте якщо переглянути інші світлини цього періоду (наприклад, з фестин у Чесанові чи прощ на Кальварію-Пацлавську, таких фото безліч на сервісі ebay), можна помітити, що такий стрій був популярним серед молодих дівчат у цьому регіоні. Це, мабуть, був у ті часи модний хіт, новизна, яка витіснила давніші візерунки та фасони, їх із того часу (як я собі уявляю) можна було знайти лише у шафах старших жінок. Зате молоді дівчата з Любачівщини, зустрічаючись вечорами, вдивлялися у каталоги та вишивали візерунки, натхненні – як у цьому випадку –гуцульськими зразками.

На півночі, у селі Буди, куди переселили Катерину (Бабляк у заміжжі), почали жити також українці з інших регіонів, зокрема й одна жінка з Надсяння, із села Торки. Вона одружилася з польським поселенцем, маючи вже дочку. Коли прийшов час відвести дівчинку на перше причастя, жінка потребувала грошей на біле плаття. Вона прийшла тоді до бабці Катерини і продала їй свій торківський стрій: вишивану «пацьорками» спідницю, сердак та вишиту багряною ниткою сорочку, з багатим і дрібним узором на рукавах. Спідниця і сердак були пошиті з тяжкого, чорного оксамиту і прикрашені дрібними, кольоровими квітами: це були традиційні місцеві узори, зразки яких можна побачити, наприклад, на світлинах зі збірки спогадів Олекси Костика «Торки».

І моя бабця, і мама у разі потреби перешивали роздобутий вишиваний одяг. З одного жіночого рукава торківської сорочки зробили дві чоловічі кошелі для маминих братів-близнюків. З іншого рукава вона пошила собі більш сучасну блузку. Згодом із торківської спідниці чи сердака зробили килимчик на стіну і по черзі – зо три різні фасони маминих костюмів, спідниць чи сукні на Маланку. Один із вирізаних клаптиків лишився і мені, я докупила чорного оксамиту і зробила з нього коротке вечірнє плаття з широким поясом кольорової бісерної вишивки спереду.

Сьогодні я думаю: дуже шкода, що бабця почала різати на частини і перешивати регіональне автентичне вбрання. Зрозуміло, що тоді цінним було те, що використовувалося: маю тут на увазі всі ті часи, коли не те що не можна було купити новий вишиваний одяг – навіть важко було роздобути якісні нитки чи полотно. На першому місці стояла практичність. Згодом, коли українки на виселенні почали замовляти нитки з Канади (завдяки новій хвилі еміграції) і знову вишивати, передусім робили речі для нововстановлених церков: хоругви усіх святих, рушники, обруси, фелони для панотців, рушники на ікони, вишивані ікони та зрештою – сорочки дітям і внукам. Для себе щось робили вже зовсім наостанок, а вдягали таке вбрання лише на особливі свята.

Уже кілька років у Народному домі відбуваються різні події, присвячені народній вишивці. Пройшла виставка, показ мод і фотосесія. Для багатьох перемишлян це була нагода «провітрити» старі бабусині скрині і валізи. І в декого знайшлися справжні скарби. Утім, багато з цих речей – це вже теж нові колекції, зібрані любительками вишиванок під час поїздок в Україну за часів незалежності. Туди, де на ярмарках у Косові, фестивалях в Пирогові чи навіть на львівському вернісажі ще донедавна можна було купити майже столітній вишиваний одяг за смішні гроші. Зараз у Перемишлі серед барвистих, дивовижної краси ниток плутаються регіони, часи та стилі. Усе сплітається в щось сокровенне, українське, щось, що зростало роками, підживлюване нестатками та тугою за будь-чим рідним.

Я не вишиваю, хоча це робили моя бабця і мама. Вмію ставити хрестики, але для чогось більшого не вистачає часу і терпцю. Утім, і серед мого покоління є дівчата, які вишивали сорочки своїм хлопцям, та хлопці, які таке вбрання колекціонували. Моя нитка – це  чорні букви на моніторі комп’ютера, які часто і густо пронизують червоні правки Олі, стилістичної редакторки з Києва. Слова, ніби узори, віднаходять свій власний простір між особливістю мого регіонального любачівсько-валецького коріння, сьогоднішнього перебування на перемиському пограниччі та вимог, які ставлять непохитні правила української літературної мови. І так, призабуваючи регіональну говірку, якою говорила моя бабця, я почуваюся трохи як ті дівчата, що, розглядаючи просвітянські каталоги, вишивали собі нові парадні строї за уніфікованими зразками. Колорит різноманітності автентичних говірок кожного виселеного регіону, місцевості, села блякне як нитки на вишиваних рушниках, привезених ще з дому.

На фотографії Катерина, окрім сорочки та запаски, має на собі ще сердак. Він не поїхав із нею на північ. Бабця сварилася через нього з військовим, який остаточно прорізав його багнетом. Те, що продерте, – лишила. Утім, я недавно дізналася від нашої родички з батькового боку, Олі, що у скрині зберігся, серед іншого, старий сердак із Люблинця. Він – із чорного оксамиту, вишиваний «пацьорками» та блискітками. Є там також сорочка і запаска, схожа на бабину, але інша, ймовірно, старша – з комірцем, безперечно, у давнішому стилі. Знайшовся там ще й чорний корсет та рожевий костюмчик з оливковими вишивками.

Те, що ховається на дні наших родинних шаф, лежатиме там, доки його не погризуть миші та моль. Спогади про говірки наших дідусів і бабусь, своєю чергою, мали би ховатися на споді нашої підсвідомості. З кожним новим поколінням клаптики пам’яті втрачаються, лишаються відокремлені уривки, частинки. Із них – у поєднанні з фрагментами нової матерії – ми шиємо нові оповідання. І нові сукні на Маланки.

Поділитися: