Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №25, 2018-06-24

«Ви – мій народ, а я – Ваш голос і глузд!» – кричить леґітимно вибраний хтось. «Га? – перепитує народ, – це до мене взагалі?». «Я ж – батьківщина! – не вгамовується леґітимний і цитує Антонича: «це той, що віє з піль, пахучий теплий вітер, це на левадах скошена трава в покосах…». «Ааа, це воно!!!» – зі розумінням дослуховується народ і їде в аеропорт. Бо чув цю пісню не один раз від леґітимного, а інших світів іще не надивився.

11 червня Україна відзначила річницю безвізу з Європою.

Не так давно безвіз для України був чимось незрозумілим. Маґічним словом, котрим або лякали, або, навпаки, задобрювали мольфарів
з чугайстрами.

Перші, песимісти, котрих в українському мовленні прозвали «зрадофілами», кричали, що в українців немає грошей, щоб куди-небудь їздити, а ті, у кого є, відразу після безвізу виїдуть з України на заробітки. Другі, оптимісти, були переконані, що з безвізом громадяни України їздитимуть по вихідних на каву у Відень чи літатимуть лоукостами у Варшаву.
Рік показав, що не став дійсністю ані перший, ані другий сценарій. Безвіз просто є – і він уже належний, природний. Він – елемент повсякденної реальності, котрий, безперечно, змінює і Україну, і Польщу (що неочевидно), і вже у мові українських еміґрантів звичними стали словосполучення: «за безвізом» чи «шукаю роботи за біометрією».
І хоч президент України Петро Порошенко, погрожуючи «зрадофілам», не втомлюється галасувати, що безвіз є його ледь не особистим досягненням, однак безвіз є заслугою передусім українського народу і громадянського суспільства, а не офіційного Києва. Саме суспільство України користується ним, тим часом як українській владі безвіз не приніс значних змін, окрім того, що цією темою можна похизуватися задля власного піару. Українська влада всіма своїми фібрами і діями показує, що дух безвізу не є її духом: це видно в історіях з лоукостерами і Антикорупційним судом, а передусім ставленням до громадянина України як до свого заручника. Київ забагато говорить з власними громадянами словами: мусить, не повинен, має.
Тому безвіз, перш за все, українське суспільство, може навіть наперекір владі. Завдяки безвізу громадяни України, котрі ще три місяці тому навіть не збиралися їхати за кордон, сьогодні стоять у величезних чергах, щоб отримати біометричний паспорт, діляться лайфхаками, як дешевше подорожувати Європою і в якому банку відкрити рахунок, щоб вигідніше перераховував ціни з інших валют.
Старезні бабці у подвір’ях, що говорять: «Ну, ми ж тепер Європа», озвучують людською мовою те, про що не скажуть тисячі документів, а саме – безвіз став для суспільства символом, який реально показав різницю між сучасною Україною і Україною пострадянською. І вже не має значення, скільки відсотків українців скористалося ним (не більше кільканадцяти відсотків з-поміж усіх подорожуючих), важливо те, що він є, він діє і він змінює суспільство України.
А як безвіз змінив нашу громаду українців у Польщі (у широкому значенні, без поділу на меншину та імміґрантів)? Очевидні зміни – це полегшення у запрошенні громадян України на наші свята і заходи (той, хто хоч раз запрошував гостей, розповість, яку шалену частку праці при заході займає організація таких запрошень і оформлення віз), тобто ми стали більше спілкуватися з Україною, а вона – з нами.
Наступний, менш очевидний висновок з цього – українське суспільство починає все більше говорити з нами мовою наших реалій.

Україна зараз – це кількарічний малюк, що інтенсивно вчиться мови європейського існування, але з часом вона стане молодою і завзятою.

Зараз ключові роки, щоб почати говорити з нею про важливість закордонного українства, аби воно зайняло в українському просторі хоча б таке саме місце, як Полонія у Польщі.
Поки що між простором української публічної дискусії і світовим українством, хоч і є комунікація, панує візовий режим. Та й загалом немає слів, котрі опишуть українців поза номінальною юрисдикцією Києва. Адже як назвати спільним словом українця з Перемишля (ну, не діаспорою ж), уродженця Одеси, що репатріювався до Ізраїлю (не світовим же українством) чи етнічного українця Захарченка, мешканця окупованої території, котрий радісно прийняв російське громадянство? В українському медіапросторі на всі нужди вигадано слово «заробітчанин», котре не тільки вводить в оману, воно ще й стигматизує. Ця стигматизація родом з селянських міґрацій ХІХ століття, коли усі європейські народи, від ірландців до українців, шукали щастя в Америці, Арґентині чи у багатших сусідів по Європі. І найчастіше щастя не знаходили, а зароблені кошти інвестували в дрібне споживання вдома. Або в горілку. Це явище добре описує Ольга Кобилянська, змальовуючи заможну ґаздиню Докію Чоп’як, котру поважали, бо «не віддавалася пустим мріям і спокусам про золоті гори десь там у Молдавах», жила в добрій хаті і мала «інший вигляд, як інші сільські хати, особливо ж, як хати тих ґаздів і ґаздинь, що шукали зарібку й щастя в Молдаві», адже селяни звідти верталися, «потративши вибрані гроші вперед у марний спосіб, шукали і шукають вони зарібку в межах своєї землі».
У нинішньому світі еміґрація і присутність твого народу за кордоном – це не стигматизація. Це крокування в ногу з глобальним світом, проте, щоб іти разом, Києву варто опрацювати інструмент співпраці за межами України (але, власне кажучи, з ким – діаспорою, меншиною, уродженцями України чи етнічними українцями?), котрий виходив би за рамки популяризації культури чи самої України у світі. Інакше у нас й надалі буде безвіз. ■

Поділитися: