Кася Комар-Мацинська ■ ПОДІЇ ■ №44, 2020-11-01

У Народному домі в Перемишлі вкотре пройшов Об’їзний фестиваль документальних фільмів «WATCH DOCS. Права людини в кіно». Організатором заходу незмінно є Гельсінський фонд з прав людини, а місцевим співорганізатором – Перемиський відділ Об’єднання українців у Польщі.

Фото Ігоря Горківа

Цьогорічний фестиваль був особливим – за два дні до його початку Перемишль потрапив до «червоної» карантинної зони, обмежувальні заходи посилили у зв’язку зі збільшенням захворюваності коронавірусом. У театральному залі Народного дому під час сеансів одночасно могло перебувати не більше 25 людей, тому на фільми пускали за попереднім записом. Гості фестивалю, які мали вести дискусії, не змогли приїхати до Перемишля, тому цю частину події перенесли в онлайн. Організатори до останнього дня думали, чи взагалі проводити захід, але зрештою вирішили, що можуть гарантувати глядачам безпеку. Учасники фестивалю при вході на сеанс отримували замість значка з собакою (емблемою фестивалю) маску для обличчя з логотипом.

Стрічки, які можна було побачити на перемиських показах, були зняті переважно у 2019 році, отже – порушували актуальні проблеми, з якими стикаються правозахисники в усьому світі. У фільмі «Проти громадянського суспільства» експертка Гельсінського фонду говорить про відсутність базового розуміння прав людини. Усі здобутки світових організацій та правозахисників можуть бути зруйновані в будь-який момент, як це зараз відбувається, наприклад, у Польщі. Тому активістам завжди треба стояти на захисті встановлених норм та реагувати, коли хтось починає ними нехтувати.

І дійсно, глядачі, які мали змогу подивитись більшість фільмів, справді могли вийти з фестивалю з відчуттям, що з нашим світом діється щось дуже погане. Проте це усвідомлення має свої позитивні сторони: щоби почати протидіяти, спершу треба побачити проблеми.

Більше, ніж «я»

Фестивалі «WATCH DOCS» в Перемишлі відомі блискучими дискусіями, які проводять відомі експерти, що займаються не лише правами людини, а й іншими проблемними темами сьогоднішнього соціуму. Перша із зустрічей стосувалася саме функціонування громадянського суспільства й акцентувала увагу на ситуації в Білорусі та феміністичному обличчі протестів. Участь у розмові взяли Ева Кулік-Бєлінська – директорка Фонду ім. Стефана Баторія, діячка «Солідарності» й опозиційного руху в часи Польської Народної Республіки, та Станіслава Гусакова – суспільна активістка з Білорусі, керівниця Асамблеї неурядових організацій. Модерувала розмову Анна Домбровська – голова товариства «Homo Faber» з Любліна, одного з партнерів фестивалю.

Активістки погодились, що у теперішніх протестах в Білорусі можна помітити чимало аналогій з акціями початку 80-х у Польщі: суспільний ентузіазм, позитивна енергетика, яка присутня постійно, особливо у двориках кам’яниць у Мінську, де зараз зосереджується міський активізм. Ще одна подібність – це жінки у перших рядах барикад. Як тоді в Польщі, так і сьогодні в Білорусі вони спершу підтримували активістів-чоловіків, а коли влада їх арештувала – вирішили стати на чолі політичних рухів. Утім, різниця між польською та білоруською ситуацією полягає у тому, що у Польщі жінки швидко повернулися до громадської діяльності, а чоловіки, які вийшли з-під арештів, зайнялися великою політикою. Як це виглядатиме в Білорусі – поки що важко прогнозувати. За словами Станіслави, життя у цій державі вчить не сподіватися нічого доброго – проте є надія, що жінки вже не зупиняться на ситуативному лідерстві, і, якщо буде така можливість, зі своїм феміністичним баченням приєднаються до зміни політичного життя в країні. Саме вони на 4-й день протестів, після переляку та суспільного паралічу, одягнули білий одяг та стали символом бунту проти диктатури Олександра Лукашенка.

Ева Кулік-Бєлінська пояснює активізм як вихід поза свої інтереси, залученість у справи, більші за власне «я». В умовах, коли публічний простір монополізувала влада, активістам надзвичайно важко діяти, вони не можуть розраховувати на державне фінансування. Тому сьогодні у Білорусі – але також у Польщі – важливою є ідея створення баз індивідуальних благодійників, які навіть малими пожертвами підтримують організації, що відстоюють права людини та демократичні цінності.

Фото Ігоря Горківа

Нерозпорошена відповідальність

Розмова Пйорта Скшипчака (товариство «Homo Faber») з Маргарет Амакою Огією-Новак – мовознавчинею та антидискримінаційною тренеркою – допомогла впорядкувати основну інформацію про порушення, що стосуються мови ненависті. Це – вербальні або невербальні повідомлення, негативно налаштовані щодо іншої людини або групи людей, вони стосуються незалежних від їхньої волі рис або особливостей. Здебільшого це національне чи етнічне походження, раса, віросповідання, але також (хоча цього немає у польському законодавстві) стан здоров’я, стать, вік, сексуальна орієнтація.

Стосунки між людьми будуються на мові, тому важливо, аби вона була відкрита та інклюзивна. Тут не йдеться про політичну коректність (пол. poprawność polityczna; термін виник у 70-х роках у США саме в контексті національних відмінностей), а про звичайну людську приязність. Коли ми не знаємо, чи є якась фраза образливою, – варто запитати думку того, кого вона безпосередньо стосується.

На прояви мови ненависті, безумовно, треба реагувати. Ось коротка інструкція, як це зробити:

1. Задокументувати (запис, фотографія – це докази).

2. Повідомити відповідним людям (якщо ідеться про інтернет чи соцмережі – це адміністратори сайтів, якщо про напис на стіні – власник будинку).

3. Якщо це не помагає – звернутися до поліції та прокуратури.

Відсутність реакції провокує подальшу ненависть та «розпорошує» сферу відповідальності. Навіть якщо вислів не стосується безпосередньо нас, реагувати варто в ім’я суспільної солідарності. Коли ворожий напис залишається на стіні роками, люди до нього звикають, а негативні висловлювання стають суспільним стандартом. Так зміцнюються стереотипи.

Реагування на мову ненависті – за словами Пйотра і Маргарет – дає багато задоволення. Це як банджі-джампінг (стрибок на линві з великої висоти) – треба перебороти самого себе, щоб відчути задоволення. Утім, для розуміння мови ненависті важливий також контекст. На жаль, у Польщі немає державних установ, які би моніторили такі порушення та реагували на них – отже, наразі все в руках небайдужих громадян.

Війна символів

Тема мови та способів зловживання нею була присутня також у фільмах, які розповідали про крайні праві середовища. Що цікаво – незалежно від того, чи це Польща, Німеччина або Росія – молоді лідери виглядають так само: білошкірі хлопці віком близько 25 років, поголені, у добре скроєних костюмах, харизматично промовляють до натовпу. З того багатослів’я можна виокремити специфічні фрази, які поза контекстом звучать зовсім нейтрально: «поляк у своїй державі повинен мати право голосу», «ми не нацисти, ми лише публічно висловлюємо свою позицію, адже живемо в державі зі свободою слова», «ми ніякі не націоналісти, просто хочемо, щоб усі росіяни були рівні».

Це – своєрідне мистецтво мовного лицемірства та зловживання поняттями для легітимізації своєї позиції серед слухачів та медіа. Згодом з’являються також висловлювання про американських агентів від Сороса («не дозволимо, щоб Сорос сміявся останній») чи інших ворогів («Проженемо євреїв, масонів та зрадників вітчизни з Варшави, але спершу захистимо християнську церкву») – але це вже має зачіпати інші почуття: бажання знищити ворогів батьківщини.

Як зазначають автори стрічки «Точка займання», що розповідає про підпалення художньої інсталяції – веселки на площі Спасителя у Варшаві, існує група людей, яка потребує конфлікту, боротьби, щоби проявити себе та стати суб’єктом політичної дискусії. Сама авторка інсталяції Юліта Вуйцік розповідає: це був позитивний проєкт, який не мав одного конкретного значення. Веселка для неї – це відкритий символ, який став однозначним лише тоді, коли гомофоби його підпалили. Із вигуків «єдиний колір, який може мати у Польщі гей-веселка, – це колір вогню» розпочалася своєрідна війна символів. З одного боку стали «захисники традиційних цінностей» з біло-червоними барвами та хрестом на штандартах, з іншого –   «зогнилий ліберальний Захід» з (палаючою) веселкою та (потоптаним) прапором ЄС. У цьому проявляється дискурс національної гідності та нігілістичне фокусування на боротьбі з ворогами, «чужими». Суспільство поляризується, а це у деяких регіонах світу завершується вже сценарієм громадянської війни.

Моральні принципи та їхня відсутність

Іншими стрічками на згадану тему були фільми «Патріот» (про нього згодом) та «Малі німці» – він дає слово людям, які з дитинства росли у націоналістичних та нацистських середовищах. Це кіно можна трактувати як дослідження психології крайнього консерватизму, у якому головна мета існування – це збереження етнічної гомогенності країни. Сім’ї, що живуть за цими правилами, часто є багатодітними (дітей ростять для національного руху і батьківщини), а виховання спирається на жорстокі правила та дисципліну. Там немає місця на близькість та емоційність. Головне – це непохитні моральні принципи та чітка ієрархія цінностей. Сприйняття світу у людей, які живуть у таких спільнотах, зводиться до дихотомії: свої (орли) та чужі (щури). Культура є генетичною, а роль обох статей порядкує суспільство. Той, кому вдається вийти з цього середовища, помічає, що був емоційно ув’язнений, став рабом такого підходу до виховання. Утім, є чимало й тих, хто не бачить у цьому нічого поганого та продовжує жити за правилами.

Фото авторки статті

Стрічка «Патріот», зі свого боку, через призму бачення наймолодшого депутата російської Держдуми Васілія Власова (особистого асистента парламентаря Владіміра Жиріновського) показує колоритну сценографію великої політики Кремля. Вона демонструє, що Росія – це не лише держава, а шизофренічний стан свідомості, де традиційні цінності зводяться до прямого сексизму та мізогонії, імперіалізм спирається на роздавання на вулицях виборчих пакетиків, а політики – стабільні й стримані… як сам Владімір Вольфович. І все це – в ім’я великої справи «русскава міра», кордони якого ще не до кінця встановлені. Отже – бережіться, люди, бо президент Росії – це, в принципі, президент Землі і всього всесвіту. Хоча б тут усе стабільно і нічого не змінюється – «і смішно, і страшно водночас», як у радянських фільмах.

Робити свій вибір – дивитись кіно

Про стрічки фестивалю можна було би написати ще багато. Вони стосувалися і міграційної кризи, і теми ЛГБТ та її ставлення до християнської віри на прикладі релігійних родин. У зв’язку з пандемією деякі з них, можливо, ще можна буде подивитися онлайн – слідкуйте за повідомленнями на сторінці Народного дому у фейсбуці.

Як наголошує одна з героїнь фільму «Бо не знають, що чинять», головна зміна, що виникла вже за останніх поколінь, – це вибір жити у свій власний спосіб. А гарний вибір спирається завжди на широкі та багатопланові знання, розуміння контекстів, відчуття нюансів та різноманітності світу. Знайомство з документальним кіно збагачує глядача та відкриває йому очі на різні точки зору. Особливо зараз – коли все знову зводиться до ізоляції у чотирьох стінах – фільми допомагають не втрачати контакту зі світом та спостерігати за різними його процесами виважено.

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii, Події, Статті

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*