Богдан Гук ■ ІСТОРІЯ ■ 2008-09-06

{mosimage}

Шляхтівська Русь, або ж Шляхтівщина має скромну літературу як наукову, так науково-популярну (див. список вибраної літератури в “Історичній довідці”). Майже відсутні також спомини її мешканців-русинів. Нижчепрезентований спомин Олени Коновал, колишньої мешканки одного з чотирьох сіл Шляхтівщини – Білої Води – імовірно, становитиме матеріал потрібний для поглиблення знань про це село у 40-х рр. ХХ ст. Дана публікація – це результат редагування переписаного магнітофонного запису з 14 грудня 2007 р., здійсненого автором цієї публікації в домі родини Коновалів у Львові. Запис – це 3,5-годинна розмова з О. Коновал, у ході якої вона розповідала про село свого дитинства та долю його мешканців.

І С Т О Р И Ч Н А Д О В І Д К А

Біла Вода (пол. Biała Woda) – до 1950 р. ХХ ст. руське село, тепер знаходиться в повіті Новий Торг Малопольського воєвідства. Імовірно, засноване під кінець
XIV ст., точна дата заснування не відома. Назва утворена від потоку Біла Вода. Одне з 4 сіл т.зв. Шляхтівської Русі (назва запропонована в 30-х рр. ХХ ст. польським етнографом Р. Райнфусом і прийнята в польськомовній літературі на означення найдалі на захід розташованого лемківського острова на північному боці Карпат), до складу якої входили ще Чорна Вода, Шляхтова та Явірки. До Зубрика – найближчого північнокарпатського русинського села на сході, відстань 14 км. Шляхтівщина не була відокремлена від суцільної лемківської території – по другий бік Карпат знаходилися русинські села Спиша.
У XV-XVI ст.ст. Біла Вода перебувала у приватній власності й знаходилась у складі угідь шляхетського ключа з осідком у Навойовій; 1651 р. нараховувала 9 господарств. У 1790 р. стала власністю Р. Стадницького, спадкоємці якого частково зберегли свою земельну власність в околиці, зокрема ліси, аж до націоналізації 1945 р. Стадницькі традиційно були фундаторами церкви у Явірках. У 1900 р. Білу Воду населяло 670 осіб, що проживали у 122 хатах; у 1931 р. – 494 в 110 хатах. Того року село займало територію 11,11 км². Кількість мешканців у 1939 р.: 535 русинів українців та 5 поляків. За церковними даними: у 1785 р. проживало в селі 590 греко католиків; у 1879 р. – 698; 1890 р. – 698; 1894 р. – 692; у 1909 р. – 931; 1928 р. – 632.
Під час гітлерівської окупації Лемківщини Біла Вода разом з трьома іншими селами належала до створеної заходами УЦК найменшої волості в Генеральній губернії з центром у Шляхтовій. У місцевій школі велося навчання української мови, існувала кооператива. Після переходу фронту при не з’ясованих досі обставинах 11 березня 1945 р. староста села Кирило Коновал та Теодор Шишак підписали від імені його мешканців прохання русинів Шляхтівської Русі до М. Хрущова про переселення ” на родну землю України”.
Як єдина з 4 сіл Шляхтівщини, Біла Вода пережила аж три депортації, унаслідок яких перестала існувати: 1) до УРСР у період квітень-травень 1945 р.; 2) на Нижню Сілезію в акції “Вісла” 6-15 липня 1947 р. насильно вивезено 134 біловодчан; 3) у Щецинське воєвідство 14-22 квітня 1950 р. депортовано зі Шляхтівщини 34 родини (103 особи), проте не відомо, чи і скільки з них походило з Білої Води. Нині територія колишнього села охоплена природничим заповідником “Біла Вода”, створеним 1963 р. на площі 33 га. У 2004 р., 3 липня о. М. Михайлишин відслужив у церкві в Явірках першу від 1945 р. Службу Божу.

Вибрана бібліографія Шляхтівщини*:
Gajur J. Na Rusi Szlachtowskiej (rzecz o Szlachtowej, Jaworkach, Białej i Czarnej Wodzie) // Słońce zachodzi nad Łemkowszczyzną. Krosno-Targowiska, 2005. C. 149-155.
Kroh A. Sklep potrzeb kulturalnych. Warszawa, 1999. C. 183-219.
Kwaskowski K. Ruś Szlachtowska. Cerkwie w Jaworkach i Szlachtowej. Łódź, 2003.
Matras M. Prace górnicze w okolicy Szczawnicy. 1959.
Misiło E. Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraińców z Polski do USRR 1944-1946. T. I. Warszawa, 1996. C. 90-93, 122-124.
Nyczanka M. Ruś szlachtowska // “Magury”. Warszawa, 1986. C. 114-121.
Józef Nyka. Pieniny. Przewodnik. Wyd. IX. 2006.
Ostrowińska A. U Rusinów przed półwieczem // “Magury”. Warszawa, 1986. C. 123-136.
Reinfuss R. Próba charakterystyki etnograficznej Rusi Szlachtowskiej na podstawie niektórych elementów kultury materialnej // “Lud”. Kraków-Lublin, 1946. T. XXXVIII. C. 160-235.
Trajdos T. Na Rusi Szlachtowskiej // “Poznaj swój kraj”. 1985. Nr 10.
Węglarz B.A. Spacerkiem po Starej Szczawnicy i Rusi Szlachtowskiej. – Pruszków, 1999. – C. 73-92.
Гук Б. Вода з Руського потоку // “Наше cлово”. Ч. 33. 2004.
Двотижневик “Наш Лемко”. Вибрана публіцистика. Горлиці, 2004. С. 25, 198, 206, 212-213,
Дзюбина С. І стверди діло рук наших. Варшава, 1995. С. 57-65.
Кубійович В. Українці в Генеральній губернії 1949-1941. Чикаґо, 1975. С. 80, 128, 131, 368, 375-376.
Нечуй-Левицький І. Останнє русько-українське село Шляхтова // Зібрані твори в 10 томах.
Т. 4. Київ, 1966.
Трохановський П. По горах, по долинах // “Наше cлово” (номера не встановлено). 1971.
Шематизм греко-католицького духовенства Апостольської адміністрації Лемковщини. Львів, 1936. С. 112-114.
http://pl.wikipedia.org/wiki/Ru%C5%9B_Szlachtowska,
http://www.szczawnica.mnet.pl/pl/atrakcje/pieniny/biala_woda.htm

*З огляду на брак доступу до деяких видань не для всіх тут поданих указано відповідні “шляхтівські” сторінки.
Богдан Гук

Мова спомину – українська літературна мова з виразною часткою лемківського діалекту Шляхтівської Русі. Автор публікації вважав за потрібне залишити текст без зайвих правописних втручань і старався передати вірно як його змістовну, так і фонетичну сторону, застерігаючись заразом, що подеколи можливим є недокладне відтворення окремих діалектних слів, географічних назв чи прізвищ. З огляду на уривчастість спонтанної розповіді авторки текст поділено на частини з окремими заголовками. (бг)

Спогад Олени КОНОВАЛ (дівоче прізвище Шимчак), нар. 1930 р. у Білій Воді Новоторзького повіту

{mosimage}НАШЕ СЕЛО
Біла Вода, як постала, ми не знаємо, назва та є здавна і я не знаю, хто так завів. І хто завів Чорну Воду чи Явирки, Шляхтову, де мешкала шляхта. У Білій Воді було все поставлене хуторами. Де мешкало багато родин Коновалів, то цілий той хутір називали “Коновали”, де на 11 господарів мешкало 8 Коновалів, а по селі мешкали й інші Коновали, другий “Корнаї”, третій “Карп’яки”, далі “Федориґи” й інші, як “Приштан”, “Запусток”, “Лази”, “Бриштан”, “Рипова”, де паслася худоба. Село не було стягнене докупи, жило окремими громадами, які мали по 5-10 хат. Ці хутори були від себе 13 кілометри, деякі мали тільки 1-2 хати.

ХТО МИ?
Поляки називали нас “русинами”, “лемками” або “українцями”. Пам’таю, як співали “Tu pagórek, tu dolina, będzie w dupie Ukraina”. Ми самі себе мали за “русинів”, які їм співали “Jeszcze Polska nie zginęła, ale zginąć musi, jeszcze Polak Rusinowi buty czyścic musi”. Як приїхали ми на схід¹, то не скривали, як інші, що ми є лемками, ми ся не цурали, бо Шевченко який учений був і казав ся свого не цурати. Цигани ся не стидали, жиди ся не стидали, молдавани ся не стидали, то і ми ся мали не стидати. Ми були невчені, не мали “ударенія”, як би я не крутила й не лепетала, то не могла добре по-українськи говорити. Я мала дві класи польської мови, а за української корову пасла², і все.
Називали ми себе також “лемками”, ішла в наші села лемківська газета “Наш Лемко”, читав її Шишак, Микола Коновал, Іван Яловіца та інші. Як ми були вже в степах, родич з Америки виписував одному нашому якусь газету з Америки.
На ярмарку в Коростенку чи Щавницах по “клаченицах” пізнавали, що ми русини, бо ми мали клаченици складани, а вони мали вже “цалкови”.

УКРАЇНА
Україна йшла зі Шляхтової, потім від Явірок, а Чорна Вода і Біла Вода жили, як за заслоною. Однак ми в Білій Воді чи в грамотніших від нашого села Явірках вже перед війною чули про Шевченка, але більшість наших людей не хотіла нічого знати, наперед хотіли мати молоко і “жентицу”.
Однак коло церкви в Явірках в оден час за окупації була могила Коновальця: як виходять двери з церкви на цминтар. Висипали її за явірчанського вчителя Грегорчака, за німців.
У Явірках була вже трохи освіченіша молодь. За німців прийшли вчителі з України, почали говорити про Україну³. Напочатку було то непогано, але потім ми побачили, що жде нас лихо, що всіх нас за тих учителів, за то всьо поляки винищат. Але перед тим мали ми ще від ґестапо, яке тримало наших хлопів, а Василя Шуміляса навіть забило. Убили його за Україну, за пропаґанду. Убили його на Шумілясах, злапали вдома, вивели й на місці вбили⁴.
Ми чули також, ще перед війною, що ми українці, і почали Україну будувати. Найбільше Шляхтова. Головою був Кириян, лікар на наші чотири села. Синів своїх двох дав на науку до Кирниці. Він у 1944 р., ще перед фронтом, зібрався й поїхав, хіба на Україну. Вони мусили втікати, бо двох учених синів українців Киряна поляки би винищили за Україну. Вони їздили до Кирниці⁵, читали газети, і казали, що наших сіл не стане. Був також о. Дуркот6 (похоронений у Явірках), мав зо чотирьох синів, також українців.
Я пізнала Кирияна ще за Польщі, бо мого пізнішого мужа вуйко один і другий поламали в лісі ноги. Поїхали по Кирияна. Він поскладав, казав собі дати живокість, натер, змішав з салом, пообкладав ногу, казав собі дати малих дошечок, пообкладав ними ногу з тою мазею і забандажував, і все. “Не рушайте, хіба би боліло, тоді прийдіть до мене на Шляхтову” – сказав. Не треба було їхати, бо одному і другому вуйко ві ноги ся швидко загоїли.

ПОЛЯК ЯСЄК ЧІТАК
У Білій Воді на вишнім кінці, як до Бриштана, мешкав один поляк, Ясєк Чітак. Найшов собі в нас у селі дівку Теклю й оженився. То сталося тоді, як ми мали кілька літ. Ходив до церкви, як усі, навчився по-нашому говорити.
Як ся віддавали, то в жаднім з наших чотирьох сіл не брали поляків до шлюбу. Були винятки, на Явірках був Ґенсеніца, узяв тамтешню дівчину. Шляхтова була вже досить мішана ⁷.

ЖИДИ
Мешкали в нас два жиди. Один жид був “вишній”, а другий “нижній”. То значит жили з обох кінців села. Обидва мали склепи. Було нам з ними добре, от не малисте “пенязів”, а хотіли-сте взяти муки, бо підходили свята, то жид дав вам наборг. Кєд сте мали, то сте віддавали. А як сте не віддавали
і сума росла, то треба му било відписати кавалок поля, але в нас жид никому не одобрав поля, бо в нас люде того не робили. Від одного я цукерки їла, бо-м йому пец розпалила в суботу.

НА СЛОВАКАХ
У сторону словаків⁸ стояли в нас дві хати. Найближче мешкали Карп’яки – може з кілометр. У одній мешкав Ілько Карп’як, у другій Федор Карп’як та Тимко Карп’як. Ближче до села мешкав Обертан. До границі було від останніх Карп’яків який кілометр. Границя не була небезпечна, ми по ній ходили та пасли худобу, бавилися зі словацкими хлопцями. Хлопці з нашого села бавилися зі словацкими хлопцями. За границею люди не говорили чисто по-словеньски, але ми зговорювалися. Вони нас називали “люде з-за гір”, але вони знали, що за тими горами є чотири наші українські, но лемківські села. То були добрі люди, зговоритися з ними було нам легко. Не раз ховали нас по стодолах перед філянсами.⁹
На Словаках знаходилася Любовня, якби місто. Була Стара Любовня і Нова Любовня. Були там церкви, молилися в них лемки. Я зо три рази була в Старій Любовні, ішла через Попрад.
У Любовні були склепи, де можна було купити полотно та інші речі придатні в домашньому господарстві. Ми ходили на закупи, а навіть торгувати. Одного разу за німців я принесла з Подолиниця¹⁰ мале поросятко за пазухою! То було перед Різдвом. Пішла я разом з двома цьотками мого пізнішого мужа, а несла продати кочерги і праники. Взяла за то пару корун і купила за це поросятко. Той, хто продав, дав склянку з соскою, аби воно де на границі не пискало. До молока додали трішки рому, аби спало. Принесла його щасливо, бо порося спало, як ангел.
Трохи потім забракло в нас карбіду. А на Словаках була нафта, потрібна, аби вечорами прясти. Але що взяти з собою? Узяли часнику, полотна, хлопам лену на онучки. Іншого разу носили ми сіль, бляху, цвяхи. Літом яйця, яфири. Брат мого мужа за гроші за продаж полотна на словаках купував в Санчі бляху, яку несли ми разом з Семеном Карп’яком на словаках й знову шось на гандель купували. Мали з того трохи гроша, оплачували ним податки з поля і все інше, що вимагало гроша.
Одного разу під час окупації була я в Любовні й побачила, що склепи вже закривають. Мені потрібне було полотно, яке мала принести жінкам до Щавниць. Аж тут бачу іде така стара жінка, яка могла про мене донести “філянсам” чи “жандарам”. Іду й дивлюся.
Де скритися? Оден склеп звався “На скалці”. Мені потрібно було туди ити, бо в тім склепі було дуже багато “єдваб’ю”. Мала з собою кольорові шматки, за якими вибирала колір того єдваб’ю. Дивлюся, а там є якась жінка. “Сказі сте? Ви господиня того склепу” – запиталась я. “А ви сказі?” – запиталася вона. “З-за гір” – “То ходзце зе мнов до склепу”. Я пішла й пропала з очей тої старої. Жінка мене нагодувала, полотно позавертала, аби не промокло на дощі. Закинула я плахту на плечі й пішла до Кам’юнки¹¹, а звідти далі.

ПОЛЯНИ
Ми жили не так у селі, як переважно на горах над селом. До святого Петра всі були в селі, сіяли овес, садили бульбу, а на Петра виходили в гори, де кожен мав свою землю, де косили ми сіно й пасли худобу, найбільше вівці, бо кожен, хоч би тільки п’ять, але вівці мав. Худобу пасли ми аж поки не впав сніг. А навіть, як упав сніг, то худоба і люди далі жили в горах, бо там було ж сіно та сир і молоко. Аж на Різдво ціле село верталося в долину, додому. Удома в селі завжди хтось лишався чи ми змінювалися, бо гори від села не були аж так далеко.
Ті наші місця в горах називалися “поляни”. “Де йдеш?” – “На поляну” казали, і кожен знав, де хто йде: на свою поляну, бо мав її кожен. Наша поляна була на Литавцови. Сіяли ми і садили там овес, ґрулі, лен, конич… Кожен мав там свій господарський будинок: покій з “пецом”, сіни, “клеписко” і стайню під одним дахом або осібно. Поляни становили таке друге село. Кожна поляна мала свою назву, от “Рогач”, “Чершлиця”, “Літавцова”.

ХАТА
Мій дідо Петро Шимчак був добрим теслею, робив усе для цілого села, від хатини до домовини. Хата в нас – то був у декого в сінях “пец пекарский”, а в декого “шпаргет” кафльовий.
У хижі ліжко. Під ліжком – як було багато дітей – менше ліжко-“шлю-фанок”, який можна було витягати й класти дітей на ніч. При печі лавка або висуваний “бамбетель”. На стінах шафки-мисники, “лижник”, “цигарка” до цідження бульби.

ОДЯГ
Щавница колись також була лемківська, лемки сягали аж під Закопане. Тамтешні “ґуралі” ходят зібрані так, як і ми, лемки з Чорної Води, Білої Води чи Шляхтової. У нас то ся називало так: “клачениця” то спідниця, переважно одного кольору, червоного в білі горошки чи синього в горошки, чорного в білі горошки; “фартух”, що просувався на мотузку ширше-ужче, “кошеля”, “лайбік”, тобто корсет, но і “чепец”. Як дівчина вийшла заміж, то пхали їй “ґалунок” вишиваний в три китиці на кожному кінці, пхали його попід чепец, поза вуха, аби виставав, пущений попід лайбиком, на клаченицю. На ногах “керпці”. Як була “зачепена”, то вже ніде без чепця не могла йти, бо вже не дівка, а молода жінка. Робили ми і вишивки на кошелі, жінки ткали їх на короснах, але були такі жінки, що знали вишивати, ткали в нас “майкети” до кошель, обруси. Зимою жінки носили поверху “куртки” з шерстяного полотна, давніше кожухи. Кожухи носили теж багатші жінки. Колись не було так, що жінка не знала, у що має зібратись. Вернула з церкви, поскладала фалди, поклали в “касту”, у “пулскринок” положила чепец і хустку до носа чи “оплича”, то значить те, що було вишите на білім полотні й ношене на кошелі на грудях. Хлопи теж носили такі вишивки. Хлоп ходив у керпцях, вишиваних “холошнях”, простій білій “кошелі”, “камізели” і капелюсі з білими “кистками”, то значить таким білим кругом на капелюсі, і в “гуні” з “прячкою” спереду. Хлопи ходили і в куртках, які не мали застіжок, але висіли на раменах. Кошеля жіноча теж могла бути з кистками. Ще були на кошелях “зап’ястки”-нарукавники.
За Шляхтовою, під Щавницами, на Вільчім, там, як стояли хати циганів, мешкав такий поляк, він вишивав холошні, камізелі й робив інший одяг, казали про нього “на Вільче до Віцика”. Інші також уміли робити, але як хтось хотів мати добре зроблене та з доброї нитки-“гарасу”, то ніс до Віцика.
Сукно робили ми у фолюші в Явірках, коло церкви, у Лешка, якого так і називали “Фолюшник”.

ПЕРЕКАЗ ПРО ЦЕРКВУ
Була в нас в давнину церква по лівій стороні, як їхати до Нового Торгу, де тепер є озеро. Там колись стояла церква, але пішла з людьми під воду. Один раз показалася, але пропала знову. Нікому дотепер нема до неї доступу.

БУДОВА ЦЕРКВИ
Капличка на долині повстала з того, що там мала стояти церква. Давніше в нас церкви ніколи не було, не пам’ятав її мій дідо, який був теслею, Петро Шимчик. Ухвалили то села Біла Вода, Чорна Вода і Явірки, але потім, хоч уже люди почали камінь збирати, сказали, що Біла Вода надто на краю і перенесли будову до Явірок. Легкий камінь, такий, що на воді плаває, принесений на плечах з Ружбаху на Словаках, а призначений на стелю, перенесли до Явірок¹². Діялося то коло 200 років тому.

КАПЛИЧКИ
Ми мали в себе на поляні капличку. Навіть на Явірках ще сут ті малі статуетки з їх каплички. Зробив її ще мій дідо по-батькови. Зробив її від сторони Явірок, бо як часом ми були зроблені й не мали сили йти до Явірок до церкви, то наші люди йшли там, світили свічки й там самі молилися. Як прийшли москалі, ішов один поляк з Чирча, Яброцки, забрав фігурки Ісуса Христа і Діви Марії, бо капличку вже почали нищити москалі, а докінчили поляки. Як вернулися Іконяки і Филип, почав ремонтувати капличку, він приніс їх Филипови, і він зробив там “офтар” і гарно получив старе з новим.
Залишився хрест в Ясільничку, де капличка, у дереві Матінка Божа і хрестик. На Карп’яках, де водоспад, є також Матінка Божа і хрест. У Коновалів був хрест, але вже його нема.

ЗВИЧАЇ
Був у нас звичай на Різдво шкарлупини з яєць, що кололи в бухту, вішати на сливки, щоби було сливок багато. Діти мало ся не товкли, аби кожне собі чимскоріше ту шкарлупину взяти і добігти до сливки.
На стінах висіли образи під ряд, попід образами то горня, то тарілка, горня, тарілка, усі празничні. Між ними вішали ми шкарлупини з яйця, де в чотирьох дірках були запхані кольорові папірці. Вішали ми їх тільки на свята. Робили ми на свята також “ланцушки”: папір заверчений в колесо на другий такий круглий папір. На Різдво робили солом’яний “павук”, хоч лісу було “уйма”. Ялинку ми також знали, але всаджали її до купи гною надворі. А в хаті над столом висів павук.
От так ми були мудрі… правда, смерека на гною мала дати щастя на врожай з того гною для землі.
Як перший раз їхали на поле сіяти чи орати, моя баба робили перед коровами хрест тим “бічиском”, що корови ся поганяє. І мусила баба взяти на віз з собою “базічок”, шкарлупини, води свяченої, то все покроплене клали в мішок з зерном. Дідо, змовивши “Отче наш” і “Богородице”, кланявся землі й разом з зерном сіяв то по полю і сіяв перший ряд. Як відклали першу скибу, дідо брав то зерно й трохи зі жмені висіяв на свіжо відкриту землю. Як починали косити, то тільки знімали капелюха і ся хрестили. Як покосили, лишали на полі “заграбки”, казали “Няй буде для птахів на гнізда”. Восени, як все зібрали, навіть капусту, дідо і баба клякали на полю і молилися, дякували Богу за врожай.
На Зелені свята маїли травами, прикрашали коровам роги, на Купала маїли ліщинами, вогнів не палили. Вечорами багато співали, дівчата ходили на поляни й довго вечером співали, ходили на “вечирки”, на Андрія шкарпетки собі в’язали, було в нас весело.
Файно грала в нас музика, як їхали до шлюбу. Казали, що до церкви грала “Добра буде, добра буде”, а з церкви грала вже інакше: “Шос си взяв, будеш мав, шос си взяв, будеш мав”. Ми не мали своїх музикантів: грали поляки з Вільчого або цигани зо Щавниц.

ВРОКИ
Як заслабла корова, скоро брали свячену воду й скидали “вроки”. Не було в нас знахарки чи знахаря. Був у Гаркльові, за Коростенком. Як змія вкусила, то не до лікаря, а летіли до того знахаря. Він знімав з хворого сорочку, молився, давав якусь воду мочити вкушене, і все загоювалося. Раз змія вкусила гарного бика. Уже лежав у стайні опухнений. Знахар якусь воду дав, бика нею покропили, і все!

ВІДЬМУВАННЯ
Була в нас відьма, звали Ринда. Була одна жінка, і мого діда брата жінка захворіла, захворіла так, що відпадало їй тіло. Як мама казали, стрико пішов до Гаркльови до того чоловіка. “Так, – каже знахар, – добре щось прийшов, вона має пороблено, недалека їй поробила. Возь чисте просцірадло, жеби ніхто на нім ще не спав, іди на цминтар о дванайцєтій годині, набери землю так, жеби ти міг під ню положити і нею накрити, але молисі, іди на цминтар передом, але виходь до дороги задом, і жеби ці грудка землі не впала”. Стрико так пішов, і так все зробив, помолився, набрав, і так вернувся з цминтару. І скільки ще літ та жінка жила!
Свому кумови Ринда зробила так, що мав на бороді рану аж до кости. Пішов до Гаркльової, але той чоловік сказав, що прийшов запізно, бо то є рак. Спитався, хто то йому зробив, але хворий не знав. То, сказав знахар, буде та, що тобі то зробила, яка вийде до тебе, як будеш косив й спитаєся, що тобі ся стало. Він вернувся й наступного дня пішов рано косити, а вже вийшла Ринда й ся за теє спитала. Він її там мало не вбив, але втекла. Як померла, не можна було її вбрати, бо тіло відлітало від костей. То положили лахи в трумну коло неї.

ВІЗ
Вози були “драбняк”, яким возили сіно, перев’язане “павузом” і шнуром; “гнояк”, віз до гною, але ним могли і ґрулі везти чи солому. Віз був збудований так: “дишель”, “ось”, “коловрат”, “кланиці”, “розвора”. Колесо було збудоване так: “голова”, “шприхи”, “багро”, “рявки”, “обруч”. Для гамування була на ланцюгу “гамуля”, яку підкладали під колесо. Ще був віз, що на ярмарки ним їздили, подібний до драбняка, але в драбняку “щеблі” були кругли, а в тім були пласки дошки, на нім якби плетений кошик “пулкишок”, куди клали порося чи вівцю. Спереду, де сидів фірман, скринка на оброк для коня і дешо таке.

ШКОЛА
Перед війною ми наперед училися в хаті Семена Корная. Дві кляси. Учив нас Поремба. Потім, перед війною, ви-будували файну школу, штири кляси. А далі треба було йти до Криниці, але хто мав би платити…? Тоді молодші в нас навчилися говорити по-польськи, бо старші мало її знали, аби на ярмарку в Коростенку з поляками ся зговорити. Української мови нас не вчили, і не вчили нічого нашого. Як ми носили до школи греко-католицки молитвенники й там була пісня “Боже великий єдиний”, учитель казав нам видерти ту картку.¹³
За німців почали вчити української мови. Учитель, що вчив за німців на Явірках, Грегорчак, у 1944 р. утік перед фронтом. Я сама проводжала з нашого села українського вчителя Дениса з його жінкою, сином і ще двома бабами. Утікали на Словаки, бо йшов фронт.
Старші люди не знали писати й читати. Мого чоловіка тато був шолтисом, але не знав писати, то мав при собі такого грамотного хлопця з Явірок, який йому все потрібне писав.

ДРИТЯРКА
Люди в нас вміли обходитися з “дритом”. Ходили по горах-селах, латали, “дритували” горнятка і горці. Жовтим дритом підрихтовували теж тарилки.

БАБА-ПОВИТУХА
Дітей приймала Коновалиха, казали “до Барбана” і Палазя Коновал.

БАГАЧІ
До найбагатших належали Косцьо Корнай, Косцьо Коновал, Андрій Коновал, Захар Коновал, Петро Карп’як. Усі були в Америци й заробили гроші на свої 15-20 моргів. Їх земля не була комісована, кожен мав кавалок то на Стодолиску, то на Черемсі, під Бересником, під Риповом, на Плазинє, на Чершлици, на Скалці, не визбирає того докупи. Їздили коровами з кавалка на кавалок.

СМЕРТЬ
Як хтось вмер, то його помили, зобрали, вечером прийшли сусіди посидіти при трумні, а наступного дня “бестарком” – возом до гною – везли на цвинтар до Явірок. Як старша людина вмирала, барс за ньом плакали. Така людина, як ми були на полянах, була вдома за господиню, доглядала дому, внучків, була за колодку, бо давніше в хатах не було ніяких замків.

ВІЙНА
Німці вибудували в нас касарню, яка стерегла границі. Стояла посере-дині села, по-сусідськи від нашої хати і недалеко від потоку, який падав зі скали, коло хреста, на гірці Суміляси (була в нас і така родина). Касарня була дерев’яна, а по вуглах мурована. (По війні поляки її розібрали, як і нашу школу; залишилася така касарня тільки на Шляхтовій). Стояло в ній з 20 жандармів. Служили там самі німці, один з них знав польську мову. Звався Куска, він часто ходив по селі, найбільше до солтиса Кирила Коновала, бо німцям треба було давати м’ясо та іншу їжу.
За війни я носила з молочарні до касарні молоко. Знала коменданта, його жінку, пса-“вільчура”. Як ся кінчили польські свята, його жінка наказала одному німцеві занести мені цілу ялинку з цукурками, я такого у світі не бачила! Жандари відносили ся до нас добре, вчили нас чистоти, але гнали хлопів у ліс тяти буки. Німці вбили в нас за сховану свиню Гната Саланця, бо на нього був донос, може від когось з вчителів, бо вони все знали про село і як війт мав укладати список контиґенту, то вчителі сиділи і писали.
Німці багато молоді взяли на роботи до Німеччини. Як ся вертали з Німеччини, а наших людей вже не було, поляки на Обідзи їх рабували. Обідзаки нападали також потім і грабували все, що було. Одна наша жінка пізнала на польці з Обідзи, що вже прийшла до Явірок на пусту хату по виселенцях, свої нові черевики, привезені з Німеччини.
У другій половині окупації почали на нас нападати партизани. Треба було давати їм їсти. Шолтис визначав, хто має завести їм корову, вівцю чи свиню, хліб або муку чи що там. Наказували також давати собі провідників по горах, бо вони не знали наших гір. Одного разу, перед Різдвом 1944 р., коли мені ще не було 12 років, руский партизан Іван Шимчак, що походив з нашого села, прийшов до мого брата Штефана й каже, що брат має занести письмо або завтра віддасть партизанам корову. Я сказала, що ліпше буде, коли я занесу, бо я мала і не будут на мене звертали уваги, а дорогу попри Бриштан на Літманову та Орябину знаю. Тітка зав’язала мені письмо у волосся і я пішла. На Бриштані стояли німці, але я щасливо перейшла і дійшла до Йосифа, головного партизана на словаках. Словаки потім гарно відпровадили мене до Літманової.
Ті руські партизани з, правда, майже самими азіатами у відділі, по-руски то й не говорили, говорив по-руски один, а решта то якісь гаргари чи що там. Часом брали у нас когось, аби підпровадив на словацкий бік, де вони грабували магазини. У руских партизанах був від нас такий Шимчак. Він мешкав далеко від села, як ся ішло в Польщу, де він жив на млаках, не мав жінки.
Не за дуже його наші люди споминають… Потім сам виїхав на схід, ще перед іншими.
Під осінь 1944 р. на німців налетів руский самольот. Один сльонзак з німецької варти казав на те, що “як будемо втікати без шапок і черевиків, то ще буде добре, але як будемо втікати в повнім мундурі, то вигинемо”.
Німці, як утікали, втікали в мундурах. Ще взяли в нас багато коней на форшпан везти збіжжя до Нового Торгу. Вони далеко не заїхали, бо їх розбили словацькі партизани коло села Яблонівки під Новим Торгом. Там були знищені німці з нашої касарні та зі Шляхтової. Пропали там німці, коні й зерно.

НАПАДИ
У час перед і по фронті почалися міцні польські напади, найбільше грабували худобу. Гнали в сторону Щавниц. Ми знали, що то нападають поляки, бо раніше, як нападали партизани, то гнали худобу в ліс. Нарешті поляки почали в очі нам казати, що ми все одно звідси підемо, то можна в нас завчасу все можливе вкрасти. Нікого не били і не вбили, але ніхто не давав опору, бо кожен боявся. Ми мали палки, а вони карабіни. У Щавницах я чула розмову. Поляк “пояснював” якомусь нашому господареві: “Oporu waszego być nie może, mamy beczki z benzyną, spalimy wszystko…”. Як гора Дурбашка, у Гомолях коло Щавниц направду була бензина, і ми знали, що слова поляків можуть справдитися.
(Текст не авторизований.)

¹ Ідеться про депортацію біловодчан у східні області УРСР у квітнітравні 1945 р.; розповідь про див. у другій частині спогаду.
² Авторка має на думці, що з огляду на працю на господарстві не змогла ходити на уроки української мови..
³ У 1940 р. зі Львова прибули до Явірок два вчителі: Богдан Гайовський та Микола Комар. Перший працював до спалаху війни
ІІІ Райх СРСР у 1941 р., другий до 1944 р.
⁴ У 1944 р. відділ АК під командуванням “Татара” убив заступника війта Шляхтової Семена Шляхтівського. Питання людських втрат серед русинів Шляхтівщини дослідниками не висвітлювалося.
⁵ У час гітлерівської окупації Лемківщини містечко Криниця стало важливим центром українського національного життя її західної частини.
⁶ Олександр Дуркот, греко -католицький парох Явірок у 1905-1922 рр.
⁷ У 1939 р. у Шляхтовій проживало 640 русинів-українців та 35 поляків.
⁸ Формулювання “словаки”, “на словаках” можуть тут мати подвійне значення: 1) Словаччини як країни, 2) словацької нації.
⁹ філянси – члени прикордонної митної сторожі; в інших частинах Лемківщини звані здебільшого “фінансами”..
¹⁰ Подолинець – русинське село над Попрадом, прибл. 15 км на південний захід від Старої та Нової Любовні.
¹¹ Кам’юнка, також Кам’янка – русинське село, прибл. 7 км на північний захід від Старої Любовні.
¹² Церква св. Івана Богослова в Явірках була споруджена 1798 р. як дочірня церква парафії у Шляхтовій; від 1820 р. – храм окремої парафії Мушинського деканату.
¹³ Напругу, спричинену поставою вчительки польської національності в школі в Явірках, яка не дозволяла дітям прощатися при виході зі школи словами “Слава Ісусу Христу” й пропонувала натомість “Do widzenia pani”, відзначала газета “Наш Лемко”, ч. 14 за 15 липня 1936 р. Реакцією на протекст її Анни Бурчак, матері Марії Бурчак, був судовий процес. Редакція “Нашого Лемка” звернулася до Української парламентарної репрезентації з проханням про втручання в обороні А. Бурчак.

“Наше слово” №36, №37, №38; 7 , 14, 21 вересня 2008 року {moscomment}

Поділитися: