«Біле Конґо». Громадянки України в Польщі

Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №33, 2019-08-18

У середині літа найбільш впливовий польський тижневик, «Polityka», помістив на першу шпальту матеріал: «Ви, поляки. Сповідь української офіціантки з Узбережжя». Цей матеріал я опублікував на своєму блозі із розлогими цитатами Оксани (таке ім’я їй надала редакція). Дискусія польських читачів про Оксану виявилася не менш цікавою, ніж саме інтерв’ю.

Ігор ІСАЄВ, головний редактор порталу українців Польщі PROstir.pl

З Оксаною, 48-річною громадянкою України, яка від 2015 року щосезона працює в готелях на польському Балтійському морі, розмовляє журналістка Кристина Зданович, найімовірніше відпочиваючи в одному з готелів. З інтерв’ю видно, що жінки довіряють одна одній. Оксана просить не називати її правдивих даних: бо «якщо менеджери мене побачать в мас-медіа, я ніде в Польщі не знайду роботу». «Я довго думала, – додає Оксана, – чи взагалі з тобою говорити. Проте я пересилила себе, бо хочу, щоб ті [поляки], хто збирається відпочивати в готелях, як той, у якому я працюю, прочитали це інтерв’ю і по-іншому подивилися на українців».

Моя освіта – не важлива. Я українка, а тому я предмет

Оксана, попри те, що володіє кількома мовами, має дві вищі освіти – закінчила історію в Київському університеті та польську філологію у Львівському – виконує найпростішу роботу в готелі. І при цьому – спостерігає за відвідувачами. «Мені подобається стояти біля плити [під час сніданку в готелі], це найкраще соціологічне спостереження за польськими гістьми, – зізнається вона. – У цей час ми маємо найближчий контакт з поляками. Гість підходить, просить омлет чи яєчню і три-чотири хвилини ми знаходимось на відстані метра один від одного. За цей час я багато дізнаюся про людину, яка стоїть навпроти».

Оксана вказує, що жінки нерідко ставляться до обслуговуючих «як до повітря», лише деякі з них вітаються. «Але якщо [дитина] зіткнеться з українською офіціанткою, підійдуть і накричать на неї: бо як же вона не наважилася не помітити дитину? Діти говорять нам „ти”, вони вимогливі і дуже грубі. Певно, дізнаються від батьків, що ми лише українці, якими не потрібно надто перейматися».

Водночас по-іншому, як твердить Оксана, до українського персоналу ставляться чоловіки, які «шукають контакту з нами». «Майже щодня я чую натяки на секс, молодших дівчат аж переслідують, щоб дали номер телефону. Сідають за стіл із сім’ями, а коли дружина іде до туалету, вимагають від українок телефон», – зізнається вона.

Оксана чітко вказує, що хоче повернутися додому попри те, що в Польщі вищі заробітки. Говорить це досить відверто і брутально: «Ми приїхали до Польщі не з любові до вас чи через прекрасні краєвиди. Ми приїхали заробити гроші. І все».

«Багатий поляк чи українець, – підсумовує Оксана, – одягнений так само, як німець чи француз, має таку саму машину на стоянці. Тільки різницю можна побачити в його поведінці. Для Заходу повага до офіціантів та прибиральниць природна. Я ніколи не чула від німців: „Коли ти закінчиш роботу, бо я хочу тебе трахнути?”. „Наші”, бо в мене тече і польська, і українська кров, говорять таке без сорому. І неважливо, що в мене дві вищі освіти, що я прочитала тисячі книг у своєму житті, а мої діти з відзнакою захищають дипломи в кращих київських університетах. Для багатьох я лише українка, який працює в готелі, а отже щось гірше, без гідності, якийсь предмет».

Польський тижневик, «Polityka»

Сором і невміння побачити причину

Жорсткі формулювання з вуст офіціантки з України викликали дискусію серед польських читачів мого блога в Інтернеті. Охоплення дискусії, котру я розпочав на своїй платформі, виявилося більшим від тиражу самого тижневика «Polityka»: так, що через кілька днів мені подзвонила редакція і запитала, чи можуть зробити огляд цієї дискусії.

Чимало поляків і польок (останніх більше) писало мені, що їм огидно і соромно було читати такі речі про своїх співвітчизників. Особливо читачів вразив «сексуальний» бік історії – Оксана детально і досить переконливо розповідає про пропозиції і залицяння польських чоловіків, попри навіть присутність дружин неподалік.

Якщо учасники дискусії загалом погоджувалися із жахом ситуації Оксани, то аналіз причин був досить кульгавим – чимало людей ствердило, що українське походження не має значення, адже «до офіціанток та прибиральниць у Польщі погане ставлення незалежно від національності».

Це насправді дуже поширений у Польщі софізм, який спричиняє те, що справжнє коріння ставлення до Оксани і сотень тисяч інших мігрантів у Польщі не ідентифікується, а тому це ставлення погіршується з дня на день. Оксана сама прямо твердить у підсумку інтерв’ю (іще раз повторю): «Для багатьох я лише українка, який працює в готелі, а отже щось гірше, без гідності, якийсь предмет», у кількох місцях вона прямо це підкреслює і досить переконливо аргументує – якщо діти ставляться до нас погано, значить вони почули від батьків, що так можуть робити.

Оксана не зустрілася з дискримінацією через те, що вона офіціантка. Це лише привід – соціально незахищена професія відкрила, увиразнила погане ставлення до неї через національне походження і через стать. Останнє має значення – я не від сьогодні звертаю увагу, що до мене як чоловіка з України ставляться краще (прикордонники, чиновники, співпрацівники), ніж до жінок з України. Запитайте про це своїх знайомих громадянок України, які працюють на добрих і високооплачуваних професіях у Польщі: більшість розповість про невідповідні сексуальні пропозиції, які почули від польських чоловіків – у стилі, не в кращому від української офіціантки. Більшість також скаже, що сексуальна пропозиція була пов’язана з походженням. У цьому сенсі польські чоловіки ставляться до українок так само, як чоловіки в ісламських країнах ставляться до жінок з Європи – вони вважають їх «легшою здобиччю», ніж жінок із власного подвір’я.

Наш спільний головний біль

Попри це, варто пам’ятати, що мігранти й мігрантки з України не привезли до Польщі нових проблем для поляків. Грубість, жорстоке поводження з жінками, хамське ставлення до працівників, свавілля чиновників та держави – усе це було і до 2015 року, тобто до початку масової міграції з України, і жертвами цих процесів ставали поляки й польки.

На мігрантів усі ці біди вилилися куди виразніше, оскільки вони є найменш захищеною групою суспільства. Але це ті самі біди, яких зазнають поляки – і це не означає, що національність тут не має значення: проблеми є для нас спільні, тільки у випадку меншин національність стає каталізатором. У випадку українців стереотипи в Польщі діють краще, ніж із ким-небудь іншим: завдяки російській пропаганді, урядовій нагонці та історичним проблемам наша спільнота знаходиться вже серед тих, кого поляки сприймають найгірше, поряд із вихідцями з ісламських та африканських держав.

Сто років тому західноєвропейські підприємці, котрі будували фабрики в Донбасі, називали південь України «білим Конґо» – попри те, що українці були цілком європейським народом із європейською культурою, фабриканти з підтримкою царського уряду заводили людей у злидні, використовуючи час змін в бік індустріалізації. Це не українські селяни були винні в доведенні себе до звірячого стану – цей «рай» запровадили західноєвропейські колоністи, про що є не одна згадка в класиці української літератури.

Сьогодні наша громада в Польщі – чи то меншина, чи мігранти – на наших очах стає «Білим Конґо». Нам уже приписана історична дикість, сьогочасна злиденність, майбутня безперспективність. Тому суспільство воліє чітко відділити себе від наших проблем, як і на півдні України на поч. ХХ століття, не звертати увагу, що це – наш спільний головний біль. І він не мине тому, що українська офіціантка з Узбережжя просто повернеться в Україну.

Поділитися:

Схожі статті

Коментарі

  1. Якщо бачите, що краіна і велика частина населення відверті вороги, навіщо працюєте і посилюєте ворога? От за це і отримуєте…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*