Анатолій Шорохов ■ ІСТОРІЯ ■ №33, 2022-08-14

350 років тому (в червні 1672 року) не стало відомого церковного діяча, патріарха Антіохійського Макарія ІІІ. За 18 років до смерті, а саме – влітку 1654 року, він побував в Україні. Супроводжував патріарха його син – архідиякон Павло Халебський, який вів у дорозі «Щоденник». З нього ми дізнаємося про «благословенний народ» – українців, яких 25-річний юнак із Сирії по-справжньому полюбив.

Українці – народ, що дивує і зачаровує

Макарій тримав шлях до московії і їхав червневими сонячними днями по українських землях – від Поділля, через Вінниччину та Київщину до Чернігово-Сіверської землі. Ніщо так не дивувало мандрівників, як «достаток козаків», завдяки чому в країні не було «ані злодіїв, ані грабіжників». «Чи не в кожній козацькій оселі, – пише Павло Халебський, – дивувалися достаткові, а найдужче – кількості дітей… Діти вибігали з осель на вулицю подивитись на нас, та радше ми тими дітьми щиро милувалися». Патріарха і його супутників зустрічали гостинно, в богослужіннях, які здалися Павлові дуже довгими, участь брало все населення – від літніх людей до самої малечі. «Ми були щиро здивовані вроді маленьких хлопчиків і їхньому співу, що линув із самого серця, у гармонії зі старшими». По всій «землі русів, тобто козаків» архідиякон помітив «пречудову рису, що збудила у нас подив: усі вони, за винятком небагатьох… уміють читати». Багато дітей втратили батьків «в безперервних війнах», але сиріт не залишають «напризволяще, аби ті невігласами вешталися вулицями, – навчають грамоти». І «в цьому благословенному народі, – робить висновок Павло, – побожність, богобоязливість та благочестя просто-таки дивовижні».

Народ трудівників і воїнів

У кожному місті чи селі увагу мандрівників привертав «великий зариблений ставок», а в «греблях… проточна вода рухає млини». Їхали «поміж садами, яким нема кінця-краю, і ріками в праву та ліву руку. Розмаїті посіви заввишки з людський зріст» розливалися «на всі боки, наче широчезне море». У кожному дворі – «сила-силенна свійського птаства», у «полях та перелісках побачиш фазанів». У кожного господаря «десяток видів» різної худоби. Особливо привабили мандрівників «різноманітні породи свиней» – різнокольорових, смугастих і в плямах. «Ми часто спостерігали за поросятами і сміялися», – пише архідиякон. Подорожні пробували впіймати їх і втримати у руках, але це не вдавалося, бо поросята «вислизають і верещать, аж виляски розлягаються». Козацька земля, за їхніми спостереженнями, є густонаселеною, «містечка лежать на невеликій одне од одного відстані». А в містечках, і навіть у селах, козаки «збудували соборні церкви, оздобили їх чесними та божественними іконостасами та образами, корогвами і хрестами».

Українцям, для захисту власної свободи, довелося багато воювати. Павло Халебський вказує у своєму «Щоденнику», що тисячі людей загинули. «Нам краялося серце за цих людей», які виходили назустріч, продовжує він. І обурюється діями жорстоких ворогів: «Чим завинили перед вами жінки, дівчата, діти, немовлята, щоб їх убивати? Якщо маєте мужність, знову станьте до бою з побожним ватажком козаків…» Як актуально звучать ці слова й сьогодні, коли московські нелюди прийшли на нашу землю – все руйнувати і знущатися над мирним населенням, а нащадки героя Визвольної війни Богдана Хмельницького встали на її захист! До речі, патріарх зустрічався з Богданом (якого архідиякон називає «Хмелем»), бачився з митрополитом київським Сильвестром Косовим, відвідав «святі місця» – собори й монастирі, побував у містах, де в наш час точилися важкі бої з ворогом. 

московити – не українці

Згодом мандрівники перетнули рубіж «землі московитів», їхній шлях лежав до Путивля, а потім – вглиб московії. «Цілі два роки в москві колода висіла на наших серцях, – пише Павло Халебський, – а розум був геть чисто стиснутий і придушений, бо в тій країні (московщині) ніхто не може почувати себе хоч трохи свободнішим і задоволеним, хіба лише ті люди, які там виросли…» І це дійсно так: лише раби, царські «холопи», які не бачили нічого кращого за тиранію, покірно сприймають її. Мешканці ж вільного суспільства, які самі обирають собі керівника (гетьмана), не хочуть втратити найцінніше, що мають – свободу. В московії зовсім інший спосіб життя, стосунки й побут; вільній людині, яка потрапила туди, «здається, ніби вона у в’язниці». І «жарти та сміх стали нам зовсім чужі, бо лукаві москалі підглядали за нами і про все доносили». Загальновідомо, що дух шпигунства і донесень одне на одного завжди підтримується тиранами, які бояться за власне життя. Тому коли Макарій і його свита, повертаючись до України, побачили бані церков Києва, то страшенно зраділи. Бо «країна козаків, – пише Павло, – була для нас немовби нашою рідною землею, а її мешканці стали добрими приятелями та людьми, як от ми самі». До речі, через 75 років після мандрівки Макарія учасник походу Карла ХІІ, німецький капелан Йоганн Барділі, в своїх спогадах ще називав Україну «молоком і медом текучою» країною, яка стала занепадати внаслідок жорстокої експлуатації її московією.

Поділитися: