Кася Комар-Мацинська ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №16, 2021-04-18

Рецензія на книжку «Батьківщина яблук» (пол. «Ojczyzna jabłek») Роберта Новаковського.

Уже давно жодна свіжопрочитана книжка не викликала у мене стільки суперечливих вражень, як ця. Аби бути чесною, скажу, що це сталося ще до того, як я почала її читати. Я навіть встигла покритикувати її через анотацію та вислови автора, але невдовзі зрозуміла, що з нею треба ознайомитися. Чому? Бо вона, хоч-не-хоч, розказує певною мірою і про нас та наших предків, виселенців акції «Вісла».

Обкладинка зі сайту lubimyczytac.pl.

Передвісником «Батьківщини яблук» був подкаст на сайті wyborcza.pl досить відомого польського літературного журналіста Міхала Ноґася. Одразу після прем’єри роману він записав розмову з його автором – Робертом Новаковським. Інтерв’ю облетіло соцмережі під дещо провокативним заголовком: «Бойки, чи хтось вас іще пам’ятає?» (пол. «Bojkowie, czy was ktoś jeszcze pamięta?»). Як можна було почути у розмові, книжка описує тяжку долю виселенців із Бойківщини та їхнє своєрідне небажання чи навіть нездатність вкорінитися на новому місці. Щоправда, у мене немає бойківського походження, але досвід виселення предків викликав думку: треба дізнатись, що пишуть про нас. І лише коли я, переповнена суперечливими почуттями, відклала на полицю прочитану на одному подиху 400-сторінкову книжку, то зрозуміла, що вона потребує не лише прочитання, а й обговорення. Хоча би тому, що після неї сприйняття слова «нас» у контексті нащадків переселенців насправді стає набагато ширшим і менш однозначним, ніж мені спершу здавалося.

Місця і герої

Книга розповідає про молодих людей: Єлька Рабіка та Ніну Ґоч. Головні персонажі міцно закорінені у своїх сімейних контекстах, заплутані у тісних та неоднозначних стосунках із родичами. Виразними постатями у книжці є батько Єлька – Федір, брат Петро, братова (дружина брата – ред.) Параска, батько Ніни, її сестра Розалія, а також її брати Орест та Дмитро. Згодом не меншу роль своєрідних героїв книги відіграють рідні села Єлька та Ніни: у випадку хлопця це вигадана автором Пасіка (присілок Солини), а для дівчини – реальна, хоч і неіснуюча нині Березниця-Нижня. Часова лінія подій охоплює період від перших днів після завершення ІІ Світової війни до кінця років 60-х років ХХ століття. Автор роману конструює в цих рамках своєрідний, майже реальний світ, сфокусований на трьох часопросторах: рідний край до виселення, зруйнована чужина після виселення та гірке повернення у знищені рідні сторони. На їхньому фоні розгортається драма понівеченої людської долі, у якій найбільше уваги приділено роздумам про втрату та нездатність побачити, що життя після травми, попри все, можливе.

Єлько є бойком, чия родина цілими поколіннями проживала у Пасіці. Ніна, своєю чергою, – напів лемкиня, напів полька. ЇЇ батько переселився до Березниці з Лемківщини, одружившись із місцевою католичкою. Це, певно, відповідний момент, аби згадати, що жоден із героїв «Батьківщини яблук» не називає себе українцем. Навіть більше: ставляться до таких заяв, як і до самого українського національного руху, вони, м’яко кажучи, стримано. Земля, на якій вони живуть, – це їхній центр світу і батьківщина. На жаль, попри завершення війни вона все ще залишається полем битви між різними військовими формуваннями (яких саме – це не має для місцевих жителів значення). Усі військові ставляться до селян із ненавистю: чи це радянська армія, чи польські або українські партизани, Військо Польське або кримінальні банди. Місцеві, які виживають у крайній бідності, не те, що не можуть почати відбудовувати життя після воєнних буревіїв – вони всю свою увагу присвячують втечам у ліс та намаганні прожити кожний наступний скрутний день. Тут автор описує пацифікацію Березниці польською армією та вбивство Станка, рідного брата Єлька, совєтським солдатом – військовий наказав братам закопати його, ще живого, у землю.

Згодом серед бойківського світу з’являється ще один, на перший погляд екзотичний, сюжет, присвячений долі єврея, хасида – Мозеса. Він пересидів війну у землянці батька Єлька – Федора. Саме до нього (як до рабина) приходять по пораду Федір та розгублений у своїх пристрастях Єлько. Мозес сидить у своїй схованці разом з єдиною товаришкою – білкою (Veverke) ще довго після завершення війни. Він не усвідомлює, що трапилося з його ріднею, що чекає на нього після виходу з укриття. Він не помічає трагічного і жорстокого виселення місцевих жителів під час акції «Вісла». Коли зрештою вийде з криївки – село буде порожнім.

Хто такий бойко? 

У «Батьківщині яблук» акція «Вісла» як супровідній мотив усієї книжки з’являється чи не вперше у сучасній польській художній літературі. Підхід автора до цієї теми зачіпає. Він розвінчав навіть декілька міфів, що роками «прилипали» до цієї операції – як-от про те, що виселення на західні землі було для бідних селян із Галичини економічно вигідним. Жахливий стан розкрадених колишніх німецьких господарств не залишає жодних сумнівів щодо того, наскільки це було «вигідно». Також Новаковський дуже влучно описує тавро, з яким довелося жити вихідцям із концтабору у Явожні. Але поміж сцен, до яких можна поставитися прихильно, з’являються й такі, що викликають сумніви, суперечливі враження, містять історичні або етнографічні неточності, про які також не можна мовчати.

Перше і головне застереження стосується створеного автором окремого від українського, бойківського етносу героїв. Письменник, щоправда, розуміє, що бойки – це своєрідний етнографічний конструкт, проте послідовно використовує його щодо своїх персонажів, передусім – для підкреслення окремішності від польської та української ідентичностей. Як згадує у розмові про книжку етнографиня, дослідниця народної культури Східних Карпат Ольга Соляр, такий погляд надає перевагу лише одному з п’яти елементів, з яких складається етнос даної групи, тобто суб’єктивному відчуттю відокремлення. Без коментаря залишаються чотири інші чинники: мова (тут трохи згадується бойківська говірка, але без особливої уваги до того, звідки вона походить), релігія, матеріальна та нематеріальна спадщина – тобто речі, які дають можливість об’єктивніше визначати приналежність до певного етносу.

Роберт Новаковський сприймає Східні Бескиди як простір, вирваний із контексту, забуваючи про всю невиселену Східню Бойківщину, яка зараз лежить з українського боку та утримує свою українсько-бойківську ідентичність; і за Австрійської імперії, і за ІІ Речі Посполитої вона була об’єднана з територією, яку описує автор.

Своєю чергою, зображена в тексті поведінка вояків Української повстанської армії як мстивих грабіжників створює враження, що жертвами акції «Вісла» стали лише ті, що не були українцями. І хоча Новаковський, з одного боку, намагається будувати виважену розповідь, з іншого вживає щодо упівців фрази з однозначною конотацією на кшталт «різників людей». Такі вислови та загальне розставлення акцентів у книжці створює враження, що бойки з українцями насправді не мали нічого спільного.

Достовірні чи ні?

Безперечно, на користь художньої цінності книжки свідчить гарна, поетична мова, небанально побудовані сюжети несолодкої любові Єлька та Ніни, а також оповідь про те , як змагалися з життям понівечені євреї, що вижили після Голокосту. Описи автора – дуже образні, експресивні. Заголовок, своєю чергою, є алюзією на фрагмент з вірша «Край» Збіґнєва Герберта – польського поета, народженого у Львові:

У самому куточку цієї старої мапи є край, за яким сумую. Це батьківщина яблук, пагорків, лінивих річок, терпкого вина і кохання. На жаль, великий павук огорнув його тенетами й липкою слиною закрив вартові застави мрій.

Так завжди: ангел з вогняним мечем, павук, сумління.

На жаль, у книжці є багато недостовірних моментів. Починаючи від імен: ім’я Ніна радше не функціонувало серед тамтешніх бойків, а Єлько мав би бути Ільком. Фантастичними здаються теж розповіді про заміну хреста на даху церкві на католицький, блискучі мешти упівців та вдягання щодня найкращого одягу, оскільки кожен день міг бути останнім. Утім, як я розумію, усе це – своєрідні перемальовані картини, які мали би підтримувати створену автором реальність. У романі бойки не лише переписували метрики, але й палили парафіяльні книги; ортодоксальні євреї не лише втрачали найближчих, але й від самотності дружили з тваринами (чого в їхній культурі у звичайних обставинах не буває); а поляки не лише знущалися з виселенців, але й створили справжній спектакль принижень із диким «Останнім бандерівцем» у клітці, в якого можна було кидати зогнилими яблуками. Саме ця остання, придумана і прописана автором сцена є, мабуть, найсильнішою і найболіснішою у цілій книжці.

– Ця історія не є чорно-білою, це суміш кольорів, і, думаю, це все-таки говорить на її користь, – каже професор Ярослав Сирник – історик, автор книжок про українське підпілля у Ліському та Сяноцькому повітах. Він був консультантом під час видання також «Батьківщини яблук». – Попри всі суперечності, це перш за все роман, художня література.  Автор має право як створювати свій світ, так і описувати його з власної перспективи.

Нам, українцям у Польщі, бойкам або ні, варто прочитати цю книгу, як би там не було. Не лише для того, аби оцінити роботу Роберта Новаковського з перспективи наших прискіпливих «укр-очей». Але й аби наново переосмислити певні обчислення. Як із 140 тисяч переселених людей їх так швидко стало лише 40 тисяч? Як звертає увагу Ярослав Сирник, серед виселенців у 1947 році ніхто не проводив опитувань щодо національної ідентичності. Багато місцевих жителів Ліського та Бескидського повітів, своєю чергою, перечекали виселення або невдовзі повернулися на свої землі, розчиняючись серед місцевого населення. Цей фактаж дозволяє ширше відкрити очі і дати відповідь на питання – про кого насправді розказує «Батьківщина яблук». І хоча я впевнена, що така рефлексія не з’явиться у польського читача, до якого перш за все спрямована ця книжка, зі своєї точки зору знаю, що для нас «Батьківщина яблук» стане, безперечно, емоційним досвідом. Та спонукатиме глибше замислитися над значенням власної ідентичності у широкому історичному контексті.

Robert Nowakowski, «Ojczyzna jabłek». Kraków: Wydawnictwo literackie, 2021 – 400 str.

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Схожі статті

Історія однієї нелюбові на тлі першого українського Майдану

Дарина ПОПІЛЬ ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №24, 2021-06-13 Третій роман української письменниці, літературознавиці, перекладачки Оксани Луцишиної отримав нещодавно Шевченківську літературну премію. До цього...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*