Олена Гуменюк ■ ІСТОРІЯ ■ №47, 2022-11-20

Коли радянська влада не наважувалась на фізичну розправу з опонентами, то розгортала спочатку цькування за рахунок пропаганди, а в подальшому в хід йшли «новітні методи» боротьби. Така доля спіткала колишнього комуніста, бойового генерала, а від 1960-х років – активного опозиціонера – Петра Григоренка.

Він зробив блискучу вiйськову i партiйну кар’єру. Син небагатого селянина iз Запорiзької областi, вивчився на офiцера, пройшов командиром дивiзiї Другу свiтову вiйну. А після її закiнчення став генерал-майором i створив власну кафедру у найпрестижнiшому вiйськовому закладi – Військовій академiї iмені Михайла Фрунзе (москва).

Від генерала-комуніста до «шизофреніка»

Успішна військова кар’єра, викладацька діяльність, наукові ступені та визнання супроводжували Петра Григоренка до 1961-го. Злам стався 7 вересня на партконференції Ленінського району у москві. Під час обговорення проєкту Програми КПРС (Комуністичної партії Радянського Союзу) він виступив з критикою політичної системи в СРСР. «Срашнішого я ніколи не переживав. – Занотував у «Споминах» Петро Григоренко. – То був найжахливіший момент мого життя. Але це була й моя зоряна година… Ми схвалюємо проєкт програми, в якому засуджуємо культ особи (Сталіна), але постає питання: чи все робиться, щоб культ особи не повторився?» За такий демарш Григоренка усунули від викладацької діяльності і відправили «у вигнання в Уссурійський край» на службу в Далекосхідний військовий округ.

Генерала це не зупинило. Вірніше, спонукало активніше відстоювати свою позицію. Та й влада не збиралась миритись із таким опозиціонером. Як згадує друг генерала, дисидент і політв’язень – Василій Овсієнко: «Вiн не плекав iлюзiй, чудово знав, якою буде реакцiя режиму. Просто, як людина чесна, не мiг мовчати». І реакція не забарилась: арешт та примусове дворічне психіатричне лікування.

Семен Глузман, на той час молодий психіатр, який провів незалежну експертизу та спростував висновок державної комісії лікарів, що визнавала Петра Григоренка шизофреніком, зазначав: «Влада розумiє, що то не просто бунтар, а небезпечний борець iз системою. Його позбавляють генеральського звання, пенсiї, усiх нагород. Але визнають… неосудним! Ще б пак, людина, яка стiльки зробила для радянської держави не може враз стати її ворогом. Отже, це шизофренiя! I у серпнi 1964 року Григоренка помiщають до Ленiнградської спецiальної психiатричної лiкарнi. Зважте, що надворi не сталiнiзм, а нiбито «вiдлига». До речі, сам Семен Глузман був ув’язнений за те, що посмів надати медичний висновок стосовно Петра Григоренка, який суперечив офіційно прийнятому в СРСР.

Незламний опозиціонер

Через два роки примусового психіатричного лікування Григоренка випускають на волю. Напевно, влада вважала, що цього буде достатньо, щоб «зламати» колишнього «залізного» генерала. Але вона помилялась.

Петро Григоренко із більшою завзятістю долучився до правозахисного руху в Радянському Союзі та виступав за демократичні перетворення в країні. На той час це дійсно звучало як божевілля для комуністичних партапаратчиків, але тільки не для самого Григоренка. Він щиро вірив в свої ідеали та відстоював їх. Зокрема, колишній генерал став найактивнішим захисником прав кримськотатарського народу.

Так, 5 вересня 1967 р. був ухвалений Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які мешкали в Криму», який Григоренко назвав «найбрехливішим і найбільш лицемірним указом з усіх виданих щодо кримських татар».

«Внесок Григоренка в правозахисний рух надзвичайний. Після спілкування з ним долучився до правозахисників академік Сахаров, – в одному з інтерв’ю говорив Мустафа Джемілєв. – Ніхто у світі не зробив для кримських татар стільки, скільки зробив Петро Григоренко. Його численні інтерв’ю, заяви, пресконференції сприяли тому, що кримськотатарська проблема вийшла за межі Радянського Союзу».

Кримські татари побоювались, що з Григоренком можуть розправитись, тому намагались його убезпечити. Із Узбекистану приїхала група молодих кримських татар, які таємно стежили за помешканням генерала і супроводжували його містом. Сам Григоренко не знав, що має таку охорону.

Петро Григоренко виступив одним із засновників Гельсинських спілок в москві та Києві. Їх члени виступали за дотримання громадянських прав і свобод в СРСР. Загалом, до кінця 1960-х за колишнім генералом «назбиралось», на думку представників радянської влади, стільки «правопорушень», що вистачило на другий арешт. Серед них читаємо в розсекречених слідчих документах: «Попередньо-профілактичні заходи, які проводились у відношенні Григоренка, позитивних результатів не дали. Відчуваючи безкарність і спираючись на підтримку своїх зарубіжних друзів, котрих з кожною проведеною ворожою акцією стає все більше, Григоренко активізує діяльність своїх однодумців, відшукує нові форми антигромадської діяльності. У результаті обшуку, проведеного у листопаді 1968 року, у Григоренка вилучено понад 300 документів наклепницького і тенденційного змісту, що є прямим доказом його злочинної діяльності». І цей арешт супроводжувався примусовим психіатричним лікуванням.

Спростування діагнозу

Такі дії влади похитнули здоров’я Григоренка, але не змінили його намірів і далі відстоювати власні ідеали. 1977-го влада дозволила йому поїхати на лікування до США. За кілька місяців його позбавили радянського громадянства. У лютому 1978-го Петро Григоренко на прес-конференції у Нью-Йорку сказав, що це найсумніший день у житті: «Мене позбавили права померти на Батьківщині».

Петро Григоренко, не дивлячись на підірване здоров’я, продовжує активну громадську та правозахисну діяльність за кордоном, розповідає правду про стан справ із дотриманням прав і свобод людини в СРСР, зустрічається із впливовими західними політиками та закликає їх підтримати правозахисний рух в Радянському Союзі.

Але найперше, що він зробив в США – письмово звернувся до Американської психiатричної асоцiацiї, аби його обстежили. Вiдповiдь була такою – експертизу проведуть, але її результати оприлюднять. Навiть у тому випадку, якщо хвороба пiдтвердиться. I Григоренко без вагань на це погоджується. Бо знає, що здоровий. I ось пiсля ретельного обстеження американськi психіатри дають висновок: Григоренко цiлком психiчно здоровий i адекватний. Ось так закінчилась епопея з «божевіллям» генерала. А Радянський Союз хоч і не визнав  примусове психіатричне лікування як боротьбу зі своїми опонентами, та все ж такі дії тоталітарної влади набули розголосу, оскільки Петро Григоренко був не єдиним такими  «шизофреніком».

Стаття підготовлена за матеріалами архівів та інтернет-ресурсів.

Поділитися: