Семан Мадзелян ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ 2009-02-12
{mosimage}
Мій няньо Василь двараз сьпівав тоту пісню, бо двараз ходив до Гамерики не так за хлібом, лем жеби поліпшити свою і родини долю, но і видіти на свої очи далекий екзотичний сьвіт. Двараз ся вертав до свойой по діду хижи і повтаряв о. Павловича слова: Ту хочу жити і вмирати, де жили мої отець і мати. Але третій раз лишити свою землю змусила го нещасна лемківска доля і юж николи не видів свою рідну Гірку і свої найдорожши в сьвіті гори Карпати. Юж нихто гнески не пам’ятат його чесне і заразом бурливе житя, крім мене – мав бим непрощений гріх, як бим друкуваним словом не записав для пам’яти сущих поколінь.
Писати про свого няня барз мі легко, бо до 18 років так само як я ходив до школи- церкви, так само пестила нас мама, лем же його хчив сельский дяк, а мене юж дипльомуваний хчитель не лем зимом, але повних 7 років. На тих самих Кошарисках пасли сме корови, на тім самім місци палили пастушу ватру, пекли компері і сьпівали тоту саму пісню: Не лій дощик, не лій, бо тя ту не треба/ Обійд поза гори, верни ся до неба.
На зимових вечірках чули сме од старих “гамериканів” тоти сами слова о Новім Сьвіті, Велькій Млаці, шифі, майні, шапі, гамерні, таверні і т.д. Тото шитко било так цікаве як найкрасьнішши байки Шахеразади. І нич дивного, же молоди люде австрійской Ґаліції масово там їхали, лем треба било мати метрику роджіня і шифкарту.
Мій няньо так ся хпер їхати, же його няньо Тевдосий мусів продати потягови воли, жеби му оплатити дорогу. Його мама Марина до кінця не хтіла го пустити і повідала: Та де, за чим хочеш їхати, як ту маш на чім робити, бо як найстаршому – належит ся ти ґаздівка, Анні і Теклі даме Чверти і Сигли, наймолодшого Ладимиря сплатиме пінязми, а тобі остане єдна смуга на Горі, а друга під Ділом, но і прекрасни ялицьово- буковий ліс За Глубоким. Але тото нияк го не переконало, одповів: Або буду мав цілу ґаздівку, або нич – або сестри і брата сплачу дулярями, або николи ся не верну і робте, што ся вам подабат.
Поїхав на саму федоровицю на адрес свого уйка Семана Михневича з Висови, што юж пару років робив в Пенсильванії. Юж тре тього дня уйко зяв го зо собом і в фабричнім “офісі” записав як нового і здорового робітника. Робота била дост тяжка, але барз проста в виконаню. Горячий колячий дріт треба било скоро зімати кліщами, зробити петельку і надіти на желізну оську, што ся пильно обертала. Як юж важила 100 фунтів, треба било єй зняти і скоро робити нову петельку, а горячий звій занести на довгий фабричний стів. І так єдно і тото саме 12 годин, в тім 30 минут прерви на обід.
Юж по кількох днях няньо барз жалував, же не послухав свойой мами – плакав по кутах, жеби не видів уйко, і постановив, же як лем заробит на дорогу – верне. Але уйко го потішував, же і він плакав і думав ся вертати, а тепер ани не думат о такім, бо ту ліпше платят як при м’якім углю. Перед спаням витігав з під постелі гальон віскі, випив погарик другий, подав няньови і повів: Випий – ліпше будеш спав, а виїзд одложиш на пізнішше.
По недовгім часі няньо юж знав, же ся ту лишит на довги роки. В роботі скоро пізнав своїх – руснаків, переважні з Горлицкого повіту.
В сусідстві його варстату робив грек, што ся згори смотрив на “дикого” австріяка і робив му розмаїти пакости. Як на перерві їв рибу, то голову, хвіст і вісьтя метав на нянів “плейс” і глупо ся сміяв. Пару разів няньо позамітав його смітя, занюс до “ґарбича”, але грек далі робив своє. Няньо принюс до роботи кий, шнурок і рибу. На перерві принюс відерко води, підкотив над коліна ґачи і перед самим носом грека “імав” рибу. Хлюпкав ньом в відерку, витігав і намиги показував грекови – тааака риба. Шитки робітники барз ся реготали з няньового жарту, лем гордий грек страшні ся образив. Полетів до “офісу” і скоро ся вернув з “босом”, што барз кричав на няня і грозив, же го звільнит з роботи. Але шитки хлопи скандували: Крейзі ґрік, дірті мен! “Бос” шитких хтишив і наказав показати пальцьом, хто винен. Шитки руки показали грека, а “бос” му повів: Як їщи раз тото зробиш, звільню тя з роботи. Од того часу грек завивав своє сьмітя до паперя і заносив до “ґарбича” як інши.
По двох роках няньова мама му писала: Продає ся ґрунт по Гіляри, тот медже нашим, жид з Грибова хце 400 дулярів. Няньо мав лем 300, стівку позичив од уйка Семана. Наша ґаздівка мала юж 25 гектарів, а в ній 7 ліса. На такій ґаздівці ґаздували мої діди і я до 1945 рока.
“Наше слово” №7, 15 лютого 2009 року {moscomment}
