Орест Лопата ■ ГРОМАДА ■ №21, 2021-05-23

Хто з нас пам’ятає ще дискусії 30-річної давнини, що лягли у фундамент новоутвореного тоді Об’єднання українців у Польщі? Про них варто нагадати, на мою думку, з нагоди і ювілею, і перезавантаження роздумів серед української громади (після останнього з’їзду) про те, «звідки ми прийшли та куди прямуємо». Після І засновницького з’їзду ОУП в нашій українській закерзонській спільноті утворилися три фракції.

Хто з нас пам’ятає ще дискусії 30-річної давнини, що лягли у фундамент новоутвореного тоді Об’єднання українців у Польщі? Про них варто нагадати, на мою думку, з нагоди і ювілею, і перезавантаження роздумів серед української громади (після останнього з’їзду) про те, «звідки ми прийшли та куди прямуємо». Після І засновницького з’їзду ОУП в нашій українській закерзонській спільноті утворилися три фракції.

Перша вважала, що на «нерідних землях», під загрозою звинувачення у «національній зраді», не варто створювати жодних інституцій – ані церков, ані шкіл, ані домівок.

Друга притримувалася думки, що після виселення нам уже немає куди повертатися, у жодному випадку нема вороття до спалених прадідівських сіл, хіба що до Перемишля.

Була ще одна думка: аби повернути громаді на нових місцях хоч би частку рідного. Старанням отців Стефана Батруха та Андрія Сороки на «нерідних землях» реконструювали дерев’яні церкви, перевезені з прабатьківських земель.

Однак думка про повернення у нашій громаді не зникла. А якщо вже робити це, хоч би на кілька днів, то треба мати, до чого приїжджати. На зламі 80-90-х років стараннями українських студентів під час мандрівки «Рейд Карпати» була створена мандрівна група, яка взяла під свій захист архітектурні пам’ятки та цвинтарі Закерзоння. Студенти чистили від кущів кладовища у Брусні-Старому, Любич, Князях тощо. Згадаю тут також, що ОУП має ще одну нерухомість на рідних землях, окрім Народного дому в Перемишлі. Це земельна ділянка та хатина в селі Мриглоди, що неподалік Монастирської гори. Там на іржавому даху один вправний пластун білою фарбою написав «POWER-НЕННЯ», ще й показав напрямок на схід – куди саме прямувати.

Одним із учасників проєкту із захисту архітектурних пам’яток був тодішній студент Ґданської політехніки Ігор Гнатюк. В Оструді вони спільно із місцевим парохом, покійним уже о. Євгеном Кузм’яком, за підтримки голови місцевої ланки ОУП Франциска Кріля, вирішили будувати церкву. Це їм вдалося: малу, але власну церковцю видно навіть з вікна поїзда у мальовничому пейзажі над озером.

Про те, як громада відбудувала церков та яким бачить своє майбутнє після ковіду, розповідає Ігор Гнатюк:

«Коли ми не мали своєї церкви, то користувалися гостинністю римо-католицької парафії. Наш парох о. Євген Кузм’як консультувався щодо побудови власної святині з владикою Іваном Мартиняком. Більшість нашої мирянської громади пристала на таку думку.

Передусім треба було підшукати в Оструді землю. О. Євген почав переговори із місцевою владою. Нам пропонували дві ділянки – та, яку ми вибрали, знаходиться неподалік залізниці, що веде до Ольштина. Це мальовничий, історичний район міста, ми заплатили за цю ділянку відносно невелику суму грошей. Проєкт святині створив архітектор Григорій Джус із Ольштина, який також розробив теперішній кафедральний собор Української греко-католицької церкви у цьому місті. Наш парох передав архітектору знімок святині, яка колись існувала на наших рідних землях, – за її зразком він і створив проєкт нової будівлі.

Ми не збирали грошей на будівництво, це були спонтанні пожертви острудських вірян. Також за сприяння пароха ми отримали грошову підтримку від європейської та американської української діаспори.

Яким я бачу світ після пандемії? Очевидно, що «старі» звички локдауну, який ми переживаємо вже другий рік, можуть залишитися з окремими людьми і назавжди. Однак є група активістів, яка прагне оживити громаду, аби українське життя існувало не тільки в телевізорі чи комп’ютері, як зараз. Ми хочемо, як і раніше, приходити до церков, зустрічатися в гурті».

Поділитися: