27.10.2023
Простота і наївність, що близькі людям
Аліна Кувалдіна ■ РОЗМОВА ■ №33, 2023-08-20 Олександр Грехов – в минулому айтівець (працівник IT-сфери), а зараз – відомий український художник та ілюстратор. Широкої...
Дмитро Десятерик ■ КУЛЬТУРА ■ №46, 2022-11-13
Провідний український художник Матвій Вайсберг народився 28 грудня 1958 року в Києві у родині шахіста Семена Вайсберга і мистецтвознавиці Шелі Гарцман. Його дідом був поет Матвій Гарцман. Бабця з боку батька – семиразова чемпіонка України з шахів Берта Вайсберг. Закінчив Республіканську художню школу ім. Т. Г. Шевченка та відділення книжкової графіки Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова (1985). З 1982 року представляє свій живопис, з 1988-го бере участь у групових виставках в Україні та за кордоном. Перша персональна виставка відбулася в 1990 році в Музеї історії Подолу.
Загалом брав участь у більше ніж 50 персональних та групових експозиціях. Серед найвідоміших живописних циклів – «Сім днів», «Юдейська пустеля», «Антропний принцип», «Пляски», «Сцени з ТаНаХу», «Pur Vital», «Стіна», «Небеса німують». У 2014-му зробив другу живописну серію «Стіна», яку навіяли події Майдану, свідком і учасником яких був автор. Це потужна рефлексія Революції гідності в образотворчому мистецтві. Твори Матвія Вайсберга знаходяться в музеях та приватних колекціях України, Італії, Німеччини, США, Великої Британії, Ізраїля, Литви та інших країн.
Перебуваючи в березні-квітні за кордоном через сімейні обставини, Вайсберг створив ще один мистецький документ часу – «Дорожній щоденник». Як згадує сам художник, він виїхав лише з найнеобхіднішими речами. На першій зупинці в Польщі купив фломастери – сині і жовті – і 100 аркушів чорного паперу. Малювати для Матвія тоді стало буквально справою виживання. Спочатку з’явився автопортрет. Потім – «Янгол ЗСУ» – небесний охоронець з мечем, що захищає людське море під ним. Портрет Тараса Шевченка, російський корабель, який іде у відомому напрямку, тривожні силуети дерев на порожніх улицях, нічні шосе, сліди літаків у небі…
Окремий внутрішній цикл склала «Тонка червона лінія» – 11 аркушів, намальованих за мотивами побаченого в мюнхенських музеях, у першу чергу з місцевої Гліптотеки. На горизонтальних полотнах – частини стародавніх статуй, окреслені білим контуром на чорному тлі, розташовані над і під червоною лінією в якості знаменника. Ці роботи були намальовані, коли героїчна оборона Маріуполя досягла апогею – і своєю виразністю просто б’ють під дих.
Але активність митця не обмежується тільки малюванням. Він взяв участь у Венеційській Бієнале; виставка «Дорожнього щоденника» пройшла нещодавно у надзвичайно символічному місці – в Гаазі; а в Сіеттлі, в театрі Pacific Northwest Ballet відбулася прем’єра балетної вистави Wartime Elegy з декораціями Вайсберга. Постановку міжнародно визнаного хореографа, українця за походженням Олексія Ратманського починають і закінчують меланхолійні мініатюри: чотири пари танцюють під музику видатного вітчизняного композитора Валентина Сильвестрова та на фоні картин Васйберга: уламки статуї воїна з «Тонкої червоної лінії» та «Ніка Олімпійська» зі «Щоденника». Дві центральні мініатюри, навпаки, мають жартівливий характер: окремо хлопці, окремо дівчата витанцьовують під коломийки на тлі одного з полотен Марії Примаченко. Власне, спектакль – це дуже переконливий образ того, що зараз відбувається в нас, створений мовою балету.
З урахуванням того, наскільки важливі зараз подібні проєкти, ми вирішили поговорити про них безпосередньо з Матвієм (далі пряма мова Вайсберга).
ВЕНЕЦІЯ
– Ти знаєш, що кожна участь України в Бієнале неодмінно супроводжується скандалами. Я такої слави не шукаю і взагалі ніколи себе не пропоную – один із моїх принципів. Але і від пропозицій не бігаю. Коли я поїхав до Європи, то почав малювати «Дорожній щоденник», дуже нервово виставляти його у Фейсбуці, бо мені здавалося, що це якась частка мого внеску в загальну справу. Раптом мені написала кураторка українського павільйону у Венеції Ольга Балашова: «Дякую тобі за це». Для мене це були не просто слова. Бо я тоді просто хворів. В Києві я зараз почуваюся набагато краще, незважаючи на обстріли. А коли ти далеко, то здається, що все дуже погано. Ольга продовжує: «Ти листа прочитав?» Виявилося, що це офіційне запрошення на венеційську Бієнале в ролі учасника нового проєкту. Мене висмикнули за роботами в інтернеті і покликали.
В проєкті були задіяні художники, що почали працювати після 24 лютого. Проєкт віртуальний, іншим він бути не міг. Ми висилали цифрові копії своїх картин. Там друкували постери з них. Організатори Бієнале надали майданчик у парку Джардіні Наполеонічі і назвали його «Пьяцца Україна». Наші куратори побудували будинок з дерева, спеціально обпаленого вогнем. І там повісили постери, зроблені з наших картин. Як на мене, вийшло сильно. Єдине – бракувало звуку. Я запропонував їм, щоби вони підключили відповідну програму, тож коли б в Україні оголошували повітряну тривогу, вона сама собою звучала би там теж. Спочатку наче італійці були проти, але потім пізніше там усе ж таки зробили саме так. До речі, я ніколи не був у Венеції, і ось нарешті. З такого приводу.
Вийшла досить строката, досить нервова інсталяція, але – як крик. Все по-чесному. Помітно, що мали замало часу і робили швидко. Але і в цьому був сенс і така навіть життєва вишуканість.
БАЛЕТ
– Історія з балетом почалась у Мюнхені. Я ходив по місту і дивився, де є наші українські прапори. Побачив один на опері і виклав у Фейсбуці. І майже одразу мені написав Олексій Ратманський: «Ти в Мюнхені?» Ми знайомі особисто дуже давно, з того часу, коли він ще працював у нашій опері. Він мені пропонував співпрацю, коли робив балет за картиною Руссо «Повозка». Але я тоді ще був не готовий. Він на вид теж поранений. Б’ється за Україну на світовому культурному фронті. Тож Олексій, перебуваючи на ту мить теж у Мюнхені, запропонував мені зробити декорації до його нового балету в Сіетлі. Я йому сказав: «Ось мій “Дорожній щоденник”, роби що хочеш». Він вибрав кілька картинок, зв’язав мене зі своєю художницею. Спочатку виявилось, що театральні люди занадто театрально мислять. Я засумував трошки. Але продовжував малювати «Щоденник». І Олексій натрапив зрештою на «Тонку червону лінію». Узяв звідти лежачого воїна. Шматок неба з іншої картини. І попросив мене ще намалювати Ніку, богиню перемоги. Нема питань. Вирішив робити не Ніку Самофракійську, яку всі й так знають. Знайшов Ніку Олімпійську. Зрештою, ці малюнки на 50 метрів розігнали в Сіетлі. Спектакль вийшов вражаючий.
І ще стався цікавий життєвий сюжет. «Стіну» про Майдан я вперше виставляв в залі на Десятинній у Києві. І там мали паралельно експонувати Марію Примаченко. Але один з організаторів категорично відмовився. І тут раптом сама собою в мене виникла зустріч з Примаченко. А почалося все з фото українського прапора на Мюнхенській опері. В мене все життя так. І цей спектакль був про те ж саме, що й виставка у Венеції, тільки іншими засобами. Дуже нервово, дуже про Україну. Зараз, коли я малюю будь-що – все одно видно, що я малюю про це. Про війну, про Україну, про нас, про себе. І воно працює. Необов’язково все казати прямим текстом.
Зараз час фотографів. Час документу. А я як художник малюю те, що бачу. Висловлююсь своїми засобами. Іноді це буває близько навіть до плакату. Але, здається, завжди зрозуміло, про що це.
ГААГА
– До мене звернувся тодішній посол у Нідерландах. Виявилося, я в нього один з найулюбленіших художників. Він хотів зробити виставку. У них була нагода з посольським транспортом, ще одна людина проспонсорувала рамки для всіх аркушів «Щоденника». Привезли картини до Гааги, а потім все стало на паузу. Думаю, що щось не склалося з виставковим простором, але в підсумку вийшло навіть на краще, бо згоду дало Міністерство юстиції. Зробили дуже неочікувану експозицію – розгорнули як книжку. Я взяв участь у відкритті через відеозв’язок. Були промови нашого посла і міністра юстиції Нідерландів. Знакове місце. Пишаюся. Для мене це на тому ж рівні, що виставки, котрі проходили в Сеймі Польщі, в галереї Євросоюзу, в Єврокомісії в Лондоні, в Українському інституті в Нью-Йорку. Виставка як політичний жест.
БАБИН ЯР
– Тут почати варто з того, що після того, як у Бабин Яр росіяни поцілили ракетами і там загинули люди, я намалював малюнок – менору, ритуальний юдейський семисвічник, у якого відбита одна свічка. Що ж до Яру, то раніше там заправляв «Меморіальний центр», фінансований російськими олігархами, і, звісно, я з тою структурою не хотів мати нічого спільного. Але після 24 лютого все змінилося, всі ці росіяни втекли. До мене звернувся Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр». Я спочатку провів там виставку – 7 картин з намальованого у Литві циклу «Чужі доми». На відкритті були посли багатьох країн, які нам допомагають. Я зробив гравюри з семисвічником і вручив усім послам.
І власне цю менору, а також «Янгола ЗСУ» надрукували на величезних банерах, які розмістили на технічних будівлях. А зараз ідуть роботи, аби перетворити їх на розпис. Там є люди, які знають, як це робиться. Такі маленькі речі, виявляється, можна отак збільшити. Дивовижно. Я колись мріяв про монументальний розпис, бо захоплювався Дієго Ріверою та Давидом Сікейросом.
Тобто – ще одна здійснена мрія. І для цього я не бігав ні за ким. Не бігав, але час мене наздогнав. Час усіх нас наздогнав.