Валерія Гуржий ■ ВІЙНА ■ №10, 2023-03-12

Робота рятувальників завжди була небезпечною та важкою, а з початком повномасштабної війни українським працівникам Державної служби надзвичайних ситуацій (ДСНС) працювати стало в рази небезпечніше. Також додалися нові задачі та виклики: евакуація цивільного населення з тимчасово окупованих територій, проведення пошуково-рятувальних робіт внаслідок прильотів ворожих снарядів та ракет. Тепер співробітники ДСНС працюють за графіком 24/7 та возять із собою спеціальні робочі костюми навіть у вихідні. Про зміни, які відбулися в роботі з 24 лютого 2022 року, «Нашому слову» розповіли рятувальники Ігор Коробейник та Євген Нишенко.

– Як змінилася ваша робота з початку повномасштабного вторгнення?

Євген: Кардинальних змін не відбулося, адже ми завжди були готові ліквідовувати наслідки надзвичайних ситуацій та рятувати людей у випадках як природного чи техногенного, так і на даний момент військового характеру. З 24 лютого деякі задачі ми виконували вперше і, думаю, виконали їх на 5+ по 5-бальній системі – без втрат з нашого боку і серед цивільних, якщо йдеться про евакуацію людей, що перебували на тимчасово окупованій території. Коли ми навчалися, нас не готували до того, що ми будемо евакуйовувати людей під звуки вибухів та артилерійськими обстрілами. Ми таке робили вперше і, сподіваюся, востаннє. Звичайно, з початком повномасштабної війни стало важче працювати, адже раніше у нас у суботу та неділю були вихідні, ми не були на чергуванні. Можна було спланувати день та взагалі будувати плани, а зараз ми працюємо 24/7 і готові виїхати виконувати завдання навіть у вихідні. А ми ж такі самі люди, маємо сім’ї, дружин, батьків. Також часто буває, що не знаєш: повернешся ти назад чи ні. Важко стало і для рідних, вони нас люблять, переживають за нас, а чекати завжди найважче. Звісно, ми намагаємося їм якнайскоріше повідомляти, що ми живі, здорові.

Ігор: З початку великої війни кожен рятувальник почав возити у своїй машині бойовий одяг. Ми готові до ліквідації будь-яких надзвичайних ситуацій у будь-який час доби щодня без вихідних. А коли повномасштабне вторгнення тільки почалася, то ми тут всі жили у частині. Спали по дві особи в кабінеті. Зараз у нас з’явилося багато нової техніки, бойового одягу, обладнання, протигазів, автомобілів, взуття, рукавиць. Цього всього стало набагато більше, для нас це добре.

– Чи вдавалося у перший місяць побути вдома та побачитися з сім’єю?

Євген: Я тоді в частині жив близько тижня і подумав, що треба з’їздити додому і подивитися, що там і як. Поїхав і потрапив під обстріл. росіяни були за кілометр-півтора від села, куди я їхав, і, мабуть, побачили мене на трасі. Коли я повертав на дорогу у село, то зауважив, як на обочині земля піднімається. Не влучили. Починаю їхати потихеньку, буквально через 5-6 секунд чую вибухи біля машини, дивлюсь у вікно, а у мене біля машини розриваються клубні вогню. Я пригнувся: «Боже, допоможи!» Але, на щастя, вони не влучили. І вже через 15 хвилин я гасив пожежу приватного будинку.

– Ми воюємо з терористами. Неодноразово було, що росіяни били по якомусь об’єкту, а через деякий час, коли на місці прильоту проходили пошуково-рятувальні роботи, били повторно. Чи є якийсь алгоритм дій запобігання цьому?

Євген: Коли ми працюємо на місці прильоту, рятуємо людей, розбираємо завали, то «внутрішнім вухом» прислухаємося, чи нема повторного удару, бо можна залишитися разом з тими, кого рятуємо і загинути разом з ними. Так у нас з’явилося «внутрішнє вухо» (сміється).

Ігор: У середині березня була ситуація, коли вдарили на Київщині по складах реактивною артилерією. Там все горіло довго, ми третього дня це закінчували гасити. Я приїхав допомогти, там наші хлопці працювали. Тоді не працювали магазини, я зібрав їжу, воду і повіз їм. Ми туди ще не доїхали, коли хлопцям зателефонували і попередили, що є загроза повторного удару по цих складах. Вони швидко зібралися і поїхали звідти, а незабаром туди дійсно прилетіли касетні снаряди.

– Коли починається масштабна повітряна тривога і вже відомо, що були пуски ракети, який ваш алгоритм дій?

Ігор: Ми не йдемо в укриття, ми готуємося до того, що воно може кудись прилетіти, щоб одразу виїжджати. Частина людей може стояти на вулиці – слухати та дивитися, щоб швидко визначити, де був приліт. Якщо ж влучання вже таки було, то ми сідаємо по машинах і швидко виїжджаємо на місце.

– Чи є різниця у підготовці до виїзду на побутову пожежу, скажімо, і ворожий приліт?

Коли відбувається приліт чи щось масштабне, то в нас телефон весь «червоний». Там не одна заявка, і вони постійно надходять, потрібно відповідати на них. Після надходження заявки диспетчер одразу по гучномовцю (а вони є по всій частині) оголошує адресу, яку техніку туди треба направити з якої частини, яка подія сталася на місці. Всі це чують і кожен в залежності від того, що там трапилося, приймає рішення.

– Я знаю, ви брали участь у пошуково-рятувальних роботах  під час катастрофи у Броварах, де гелікоптер із керівництвом МВС впав на дитячий садок. Як відбувалися роботи?

Це було недалеко від нас. Тоді був туман. Надійшла заявка, що впав літак, ми всі були шоковані, бо це ж величезний масштаб. Це був ранок, я ще навіть куртку не встиг зняти, вискочив на вулицю до своєї автівки. Ми з начальником караулу одразу поїхали туди, бо виявилося, що у нього дитина з жінкою у тому садочку. На місці він вилетів з машини та побіг всередину. Я почав швидко одягати робочий костюм і теж побіг. Там побачив, як вже евакуйовували дітей із садочка. Заліз на другий поверх, пройшовся по кількох кімнатах, подивися, чи немає всередині дітей, адже вони могли десь заховатися. Побіг далі, щоб оцінити ситуацію, адже ось-ось мають під’їхати машини і щоб їм вже розповісти про ситуацію. Знайшов завідувачку садочку, сказав їй збирати вихователів, щоб надали інформацію про дітей та дорослих, щоб ми знали, де ще можуть бути люди, щоб одразу розпочати рятувальну операцію. Але вони були у паніці, дві години нічого не могли сказати, нічого не знали – було складно. Через ту ситуацію ми зараз проводимо багато роботи із навчальними закладами, зокрема з персоналом, щодо евакуації і вибухонебезпечних предметів. Машини ДСНС прибули через 4 хвилини після нас і хлопці одразу приступили до ліквідації пожежі.

З того ранку мені найбільше запам’яталася дитяча ніжка, яка лежала окремо, і чоловік, який зі сльозами на очах ходив біля паркану і чекав. Було зрозуміло, що його рідні в середині. Ми на тій пожежі сильно втомилися і морально, і фізично. Коли приїхав додому, то одразу заснув, але наступного дня не міг спати, всю ніч крутився. Після таких важких подій бувають проблеми зі сном ще кілька днів.

– Як себе почуває сім’я вашого колеги?

Вони тоді потрапили до лікарні. З ними все більш-менш добре.

– Коли частина Київської області була окупована, як відбувалася евакуація населення?

Коли приїжджаєш на евакуацію і бачиш людей, то розумієш, що не можна показувати тривожність. Я вважаю, що коли вони дивляться на тебе, їм повинно бути спокійно, щоб вони відчувати себе у безпеці. Коли ми працювали в тих умовах, людей завжди переповнювали емоції: комусь було лячно, хтось втратив близьких, хтось залишився без майна. Взагалі, під час евакуації не потрібно було робити зайвих рухів та розмовляти, бо з нами ходили окупанти, направляли автомати. Бувало й таке, що евакуація зривалася. Ми брали наш транспорт, чекали декілька годин, а потім надходить команда «відбій», бо не вдалося домовитися. Коли евакуація таки була, то завжди спереду та позаду колони їхали наші машини, також у колоні є швидка, іноді представники «Червоного хреста».

Нам задають маршрут і кажуть, через які населені пункти їхати, забирають телефони, дають один телефон з кнопками без камер на машину. За допомогою нього тримаємо комунікацію. Бо була одного разу ситуація, коли нашого співробітника росіяни забрали. Він стояв з телефоном, а вони подумали, що він знімає і комусь щось передає, його витягли, роздягли, телефон викинули та розстріляли, а його забрали. Після того випадку в нас телефони почали забирати. Бувало, під час евакуації ми потрапляли під обстріл. Їхали якось по дорозі, по обидві сторони якої ліс. І у якийсь момент з цього лісу починається обстріл нашої колони. Машина, у якій я був, була останній в колоні. Дивимося, автомобілі, які їдуть попереду, починають розвертатися – ми переживали тоді сильно, але повернулися цілими та неушкодженими.

– Яка зараз ситуація із замінуванням на Київщині?

Ми все це ще довго будемо знаходити. Зараз багато проблем пов’язано з тим, що є закопані бойові снаряди, багато чого місцеві жителі, наскільки я знаю, забрали додому і заховали. Скільки ми бачимо новин, як граната вибухає у квартирі чи ще щось. Таке, на жаль, може відбуватися ще довго і з людськими жертвами.

Після деокупації області знаходили багато розтяжок, гранат без чеки у стаканчику з-під кави, наприклад, Наступаєш на стаканчик, або піднімаєш його, або він розмокне і все – вибух. Дуже багато гранат було замасковано у побутові речі, багато чого ми знайшли та знешкодили, але ж ми розуміємо, що це далеко не все. Україна ще не один рік буде вирішувати проблему замінування.

Поділитися: