Мирослав Скірка ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2009-12-08
{mosimage}Miesięcznik “Więź”, październik 2009 r. № 10 (612)
Київ – Варшава: спільна справа?
Є такі запитання, на які важко отримати однозначну відповідь: “так” або “ні”. Такі труднощі виникають при спробі відповіді й на це: чи дійсно Київ і Варшава – спільна справа? Багато хто ще каже “так”, однак появляється дедалі більше тих, хто продовжує свою відповідь словами “але…”, “проте…”, “оскільки…” і т.д.
Великі надії, які розбудила Помаранчева революція, не збулися. Нова політична команда України не провела потрібних політичних і економічних реформ. Європейський Союз не відважився надати Україні перспективи членства.
З другого боку, в польсько-українських відносинах відбулося ряд зустрічей високих посадових осіб, а найважливіше – почалася широка багатостороння співпраця різних організацій, товариств, інституцій… Масштаб цієї співпраці змінив атмосферу польсько-українських відносин. Та все ж таки є ще багато середовищ, яких цей процес не торкнувся. Для них польсько-українські питання й надалі є причиною для конфліктів та непорозумінь, бо ж, як вони вважають, деякі теми можуть бути вирішені лише таким чином, щоб це їм було до вподоби.
Такою темою, яка викликає напругу та конфлікти, є, безперечно, польсько-українська історія. Це передусім їй, а також іншим, не менш важливим, редакція щомісячника “В’єнзь” присвятила свій жовтневий номер за 2009 р. Вона вирішила запросити кількох важливих для польсько-українського діалогу осіб, які по-різному описали те, як зараз виглядають ці відносини. На думку Мирослава Мариновича, проректора Українського католицького університету у Львові, “тривалий час Польща та Україна, відкривши себе ніби знову, втішалися гармонією близькості й бачили одна в одній радше вимріяні образи, ніж реальні характери. Сьогодні рожеві окуляри, схоже, впали, і стало зрозуміло, що медовий місяць завершився…” Маринович вказує на кілька серйозних проблем: втома від нестабільності та нерішучості українських політиків, історична політика двох держав, але також спроба будувати примирення шляхом приниження сусіда. Болюча проблема Волині знаходить у тому контексті дуже важливу оцінку: “Так, українці мають зрозуміти, що на будь-яку згадку про Волинь і Катинь у комуністичній Польщі було накладено табу, отож колишні волиняки довго притлумлювали свій біль. Замовчування волинської трагедії уже в посткомуністичний час, навіть з доброю метою – не погіршувати стосунків з Україною, принесло, здається, мало користі, бо врешті викликало бунт замовчуваних і штовхнуло цих людей, які хотіли розповісти про свої трагедії і болі, в руки маніпуляторів. Тому ми, українці, матимемо моральне право будити сумління світу щодо своїх національних трагедій лише тоді, коли покаянно схилимося перед польським болем, викликаним виною українців за криваву й злочинну етнічну чистку на Волині”. Однак Маринович чітко показує польському читачеві й український спосіб бачення деяких моментів, в тому числі справи УПА в сучасній українській свідомості. Звертає увагу на відсутність волі в поляків, щоб зрозуміти вагу справи УПА для сьогоднішньої України: “…жодними силами ні польським, ні українським журналістам не вдається переконати поляків, що ми вшановуємо УПА насправді зовсім не за етнічну чистку на Волині, а за опір гітлерівцям і, особливо, радянському режимові. Якби не було УПА, то для мене, колишнього дисидента, не було б ні патріотичного зразка, ні наснаги для мого власного опору. Викинути це з історичної пам’яті українців (принаймні в Галичині) неможливо – навіть під загрозою погіршення стосунків із Польщею”.
Цей імператив для зрозуміння рації другого не означає поменшити біль або схвалити зло, а навпаки – означає необхідність чітко визнати, що за вчинені злочини слід просити прощення, а розуміння історичного процесу має усвідомити ланцюг причин та наслідків, які до цього зла довели, щоб на майбутнє звільнити нас від повторювання помилок, які посилюватимуть ворожнечу, навіть в ім’я високих ідеалів.
Дуже критичну оцінку стану сьогоднішньої польсько-української спів праці дала Боґуміла Бердиховська, яка протягом багатьох років є будівничим польсько-українського порозуміння та багатосторонньої співпраці. На її думку, обидва польські уряди – і ПІСу, і Громадянської платформи, довели до регресу польсько-українських відносин, урядові та парламентарні контакти практично призупинилися. “Якби ми сьогодні поставили запитання польським політикам, які в них є номери телефонів українських колег – відповіддю буде повне збентеження мовчання (і без сумніву, точно так само було б з українськими політиками)”, – каже вона. Що потрібно зробити, щоб польсько-українська співпраця вийшла на інший рівень? Оживити контакти між польськими й українськими політиками. Слід використати шанси, які дає Євро 2012, довести до розблокування польсько-українського кордону. Проте основне – це відкритий та щирий діалог без приниження другої сторони. Діалог з метою зрозуміння та будування мостів співпраці.
Польсько -українська історія та історіографія стала предметом аналізу Ґжеґожа Мотики. На його думку, без огляду на різні політичні натиски, спірних проблем в описі історії дедалі менше. Залишається, щоправда, відкритим питання інтерпретації. Деяку проблему становить питання створення спільного підручника історії. Головний виклик для його авторів – це питання Волині: “поляки й українці мають до виконання дуже важливе домашнє завдання. Поляки мусять відповісти собі на питання, чи метою їх дій є засудити злочини та вшанувати пам’ять жертв, чи може спроба повного морального перекреслення української визвольної боротьби з років 1939-1954. Українцям слід відповісти на питання, чи мірилом національної зрілості не є аби відвага засудити те, чого просто не можна оправдати”.
Для зрозуміння теперішнього стану польсько-українських відносин важливе значення має текст Яцека Борковича, одного з редакторів “В’єнзі”. Він ставить тезу, що слабкою стороною польсько-українського діалогу було те, що його заручниками стали сім’ї жертв волинської трагедії, які не лише в комуністичний період, але й протягом 15-ти років у вільній Польщі були примушені мовчати. Боркович повторює тези різних польських середовищ, особливо правих та кресов’яків, з якими появилися на медіа сцені такі особи, як ксьондз Ісакович -Залеський. Він виріс на речника волиняків та тих всіх у Польщі, хто вважає, що українці і Україна мають пропасти з лиця землі (з різних, зрештою, причин). Ажіотаж, який вчинив кс. Ісакович та волиняки довкола 65-ї річниці подій на Волині, його псевдопросвітницька акція (що, як не дивно і, здається, зовсім не випадково, співпала з діями Москви для рятування візії “героїчної” історії СРСР та комуністичної партії), а також буча, яку вчинили польські ЗМІ у зв’язку з запланованим велосипедним рейдом групи української молоді, вказують, як багато ще ненависті, ворожнечі та незнання в різних колах польського суспільства. Одна з основних тез кс. Ісаковича – це ідея, що в Польщі існує змова, мета якої – замовчування справи Волині. Тому він, незламний борець за правду, вирішив заступитися за цих людей. І не має для нього значення те, що польсько-українські дебати, польські спомини про Волинь налічують вже десятки, якщо не сотні, томів, що у відзначенні чергових річниць брали участь президенти і Польщі, й України. Він вважає, що українці мають постійно каятися і покірно благати прощення.
Згаданий Яцек Боркович має однак свідомість того, що дії кс. Ісаковича – це шлях, який веде в нікуди, тому що він іґнорує ту частину історії, яка показує українську точку зору: “…справа в тому, що поголовне називання членів УПА бандитами і фашистами не лише мусить привести до образи тих українців, для який символ УПА – це невід’ємна частина українського національного міфу, але це також викривлення історичної правди”. Дивує однак критика Борковичем того, як “Газета виборча” описує питання Волині. Він закидає, що вказуючи на історичний контекст подій, газета піддає сумніву однозначну моральну оцінку дій українців. Це досить дивне спрощення. Воно цілком фальшує сенс процесу наукового осмислення історичних подій, у якому важливо, щоб не виривати їх із довгого ланцюга причин та наслідків. І тут зовсім не йдеться про те, щоб схвалити факт вбивства 16-літньої Ані Кльоц, про яку пише Боркович, але про те, щоб зрозуміти, як в людях зростала ненависть та відчай, чому вони зірвалися в тих воєнних обставинах. Убивство цієї дівчини, так само, як кожної іншої особи, без огляду на те чи це поляк, чи українець, ані схвалити, ані виправдати в жодному разі не можна. Однак потрібно розуміти, що той, хто сіє вітер ненависті й безправ’я, позбавляє відвічних жителів своєї землі природних прав, мусить рахуватися з тим, що пожне врожай бурі, спалах ненависті та зла. На жаль, тоді жертвами стають невинні люди.
Надзвичайно важлива тема цього номера щомісячника “В’єнзь” знайшла своє продовження в дебатах, які відбулися 30 жовтня 2009 р. в приміщенні Клубу католицької інтеліґенції у Варшаві. У дискусії забракло Мирослава Мариновича, але участь у ній, крім названих тут авторів, взяли ще й інші особи. Зокрема, Марцин Войцєховский з “Газети виборчої”, який звернув ува гу на те, що польська сторона “нещиро” веде діалог та пробує накинути таку модель українцям. Не могло викликати іншої реакції української сторони, як тільки настороження, те, що офіційним текстом, розповсюджуваним польською урядовою стороною, була книжка Еви і Владислава Семашків, вступ до якої написав відомий “україножер” проф. Шавловський.
Для майбутнього кшталту польсько-українського діалогу дуже важливе значення має активізація антиукраїнських середовищ, які знаходять підтримку не лише в діях таких осіб, як Ісакович Залеський, але також у рішеннях різних середовищ, які мають підтримку політичних сил у Польщі, особливо правих. У цьому контексті Петро Тима вказав на значення, яке має для польсько-українських відносин будування “інфраструктури ненависті”, що проявляється в назвах вулиць типу “Польським жертвам геноциду ОУН-УПА”. На подібні дії з українського боку вказала Боґуміла Бердиховська. У нікого не викликає сумніву те, що цей шлях до ніякого порозуміння та примирення не веде.
Польсько- український діалог мусить розвиватися. Історія показала, що без нього та без волі себе взаємно пізнати і зрозуміти не може бути нормальних відносин двох народів та держав. Потрібно посилити діалог на рівні політичних еліт. Після розчарування поведінкою українських “помаранчевих” та польського ПІСу і Платформи мусять наступити нові та відважні громадянські й політичні ініціативи. Треба сподіватися, що саме такі публікації, як згаданий номер “В’єнзі”, відкриті та щирі дискусії людей, стануть стимулом, що надасть діалогу динамізму. Потрібно побажати редакції “В’єнзі” успіхів та сподіватися, що виданий номер розпочне нову хвилю польсько-українських дебатів. І то не лише на історичні теми.
“Наше слово” №50, 13 грудня 2009 року
