Богдан Гук ■ ПОДІЇ ■ 2008-07-30
Після зустрічі представників українських організацій Підкарпаття з підкарпатським воєводою
Це була перша зустріч представників українських організацій Підкарпаття з віце-воєводою не тільки від моменту схвалення 6 січня 2005 р. Сеймом РП закону про національні та етнічні меншини та реґіональну мову, але й чи не перша від створення Підкарпатського воєвідства або й від заснування тих же українських організацій. Мабуть, таки й перша від створення ІІІ Речі Посполитої, отож, імовірно, що й від створення УСКТ, а також від акції “Вісла”…
Зустріч ця відбулася 25 червня у Воєвідському управлінні в Ряшеві. Зорганізоване українство представляли: голова Перемиського відділу ОУП М. Туцька та голова місцевого гуртка А. Дрозд, голова Товариства “Український народний дім” М. Пульковський, голова Музею лемківської культури в Зиндрановій Б. Ґоч, директор школи ім. М. Шашкевича в Перемишлі П. Піпка, голова Сяніцького відділу ОУП М. Райтар та його заступниця Д. Городецька, голова управи гуртка ОУП у Кальникові Б. Садовий і Я. Заплацинський – член цього ж гуртка.
Партнерами були заступник воєводи М. Хомич, уповноважений воєводи з питань меншин, заступник директора відділу громадянських справ В. Малицький, голова соціального відділу Д. Трач, куратор Я. Войтас, директор відділу геодезії С. Семінський, а також представники ромів.
Починаючи зустріч, М. Хомич вказала на те, що відбувається вона за ініціативою воєвідства і становить прояв виконання воєводою положень закону від 6 січня 2005 р. Пояснила, що з огляду на обмаль коштів нема окремого штату уповноваженого у справах меншин. Коли на дану посаду призначали Малицького, розглядалося питання, чи уповноваженим не повинен бути представник меншин, проте переважив погляд, що державний службовець краще ознайомлений із функціонуванням адміністрації, отож він краще буде представляти інтереси меншин (це суперечить словам М. Хомич, що не було грошей на окремий штат).
Вона заявила про своє бажання продовжувати діалог, шукати спільних вирішень та запропонувала укласти графік заходів для вирішення питань, які мали порушити представники меншин. У подібному тоні звучало також і звернення до присутніх уповноваженого Малицького.
У свою чергу М. Туцька звернула увагу на те, що українці мають проблеми з місцевими самоуправами, які зокрема приділяють недостатньо уваги опіці над українськими цвинтарями, а в питаннях увічнення історичної пам’яті стосують подвійні критерії – сприятливі для заходів, що їх проводять громадяни польської національності, несприятливі ж для тих, які організовують громадяни української національності. Вона наголосила, що існує необхідність призначити координатора для потреб українського шкільництва у воєвідстві, організовувати вчительські конференції. М. Пульковський висловив своє задоволення зміною ставлення воєвідської держадміністрації до української меншини. І тут же вказав на президента Перемишля Р. Хому, як представника місцевого самоврядування, що незадовільно укладає стосунки з українцями в цьому місті, не впливає на покращення атмосфери міжнаціонального співжиття в ньому, унаслідок чого там бувають проблеми з дотриманням норм. На його погляд, слід більше уваги приділяти українсько-польським контактам у рамках воєвідства, замість здійснювати їх тільки на лінії Ряшів-Львів. П. Піпка підтримав ідею призначення координатора на рівні воєвідської держадміністрації, оскільки ні одна самоуправа не спроможна його профінансувати. Б. Ґоч запропонував створити список цвинтарів та їхніх власників, аби не траплялися такі випадки, коли цвинтарі переходять у приватні руки.
А. Дрозд подарувала віце-воєводі буклети про українську культуру Перемишля і пропонувала пожвавити контакти між дітьми та молоддю Польщі й України. У відповідь куратор Я. Войтас вказав, що питаннями шкільництва можуть займатися візитатори на своїй території, а з пропозиціями щодо цього слід звертатися до маршалківської управи. Заявив також про готовність організувати ще цього року невелику, а в наступному навіть загальнопольську, конференцію для вчителів української мови.
Натомість М. Хомич заявила про можливість дієво сприяти українцям у контактах із самоврядними органами, потім близько 10 хв. розповідала про свій досвід співпраці з німцями, а далі почалися приклади з її власного життя, спогади про навчання в університеті (начебто при нагоді розмови про ксенофобію), підраховування кількості кілометрів від села до села, дуже детальне з’ясовування, чому дітям важко їхати у школу на навчання української мови, яке місце у воєвідстві за рівнем навчання займають учні школи ім. Шашкевича. Врешті представниця ромів, яка сиділа поруч, шепнула мені на вухо: “А чому не розповідають про Шопена? Та ж могли б…”. Чи не в той же момент М. Хомич призналася, що вона на студіях мешкала в одній кімнаті з іноземцями, а нині почувається європейкою…
* * *
Мені було дивно, що, після запевнення М. Хомич про щасливе вирішення проблеми Народного дому, репрезентанти українців по суті не назвали якихось поважних проблем. Імовірно, мали такий намір, але спосіб їх представлення не відповідав повазі ситуації, про що розповідали на менш офіційних зустрічах. Як на мене, найповажнішою проблемою було те, що найменше сторони могли сказати якраз у світлі закону про меншини – про це не говорив ніхто. Представники українських організацій не говорили і про те, як воєвода виконує свої обов’язки та використовує повноваження, що дає йому цей закон. Чи хтось із них читав положення закону?
З розмови виникало, що ні.
Займаючись у міру своїх повноважень питанням Народного дому, М. Хомич не робить нічого надзвичайного, тільки виконує політику уряду. На жаль, вона не могла ні слова сказати про те, як сьогодні виглядає виконання закону від 6 січня 2005 р. З промови не видно, щоб віце-воєвода читала цей закон, а посередньо підтверджує це робочий матеріал “Національні та етнічні меншини на території Підкарпатського воєвідства”, підготовлений для неї перед зустріччю. З ним мені пощастило (цілком випадково) ознайомитися: тут на 9-ти сторінках є дані про кількість українців у воєвідстві за переписом населення з 2002 р., перелік українських організацій, проте не названа жодна проблема українців цього воєвідства! Я можу зрозуміти незорієнтованість чиновника-автора, я можу зрозуміти, що М. Хомич має численні обов’язки, але виникає питання, чому також представники ОУП не помічають поважних проблем, які кожного дня й на кожному кроці виникають перед українською громадою на рідних землях? Чому не читають закону про меншини і не добиваються його здійснення на рівні воєвідської управи Підкарпатського воєвідства? Закону, а не окремих питань, які можна вирішити і без нього. Чому, по суті справи, представники ОУП та інших організацій практично визнали непотрібним цей державний закон, підготований саме для них?
У серпні або вересні відбудеться друга зустріч із віце-воєводою. Чи стане більш щасливою від описаної вище?..
“Наше слово” №31, 3 серпня 2008 року {moscomment}
