Чорні запорожці (або чорношличники) – це група фанатів, які захоплюються історією (чи може леґендою?) Першого кінного полку чорних запорожців під командуванням генерала-хорунжого Петра Дяченка, героя змагань за волю України у 1917-1921 рр. Як знак своєї прив’язаності до першоджерела, вони вірно, наскільки це лише можливе, відтворили прапор полку 1919 р., з яким їздять на різноманітні заходи.
За словами писаря штабу, козака Олександра Стеця з Перемишля, в Україні нині не бракує рухів, які посилаються на козацьку традицію (зареєстровано біля 50), проте таких, які безпосередньо відносять себе до конкретного формування (полку), крім чорношличників, – нема.
– Роман Коваль, – говорить О. Стець, – це дослідник з України, що вивчає історію леґендарного Холодного яру та феномен козацького руху, який виник там самотужки на початку ХХ ст., стверджує, що полк Чорних запорожців був однією з небагатьох українських частин, а може і єдиною, яка ніколи не зазнала поразки в бою. Програли війну лише через політику – були змушені відступити за Збруч після рішень тодішніх українських керманичів. Це була особлива, елітарна військова частина армії Української Народної Республіки, формально створена за наказом головного отамана Симона Петлюри 27 червня 1919 р. Майже всі козаки носили традиційну зачіску своїх предків – оселедець. У своїй поведінці та взаєминах намагалися слідувати традиціям Запорозької Січі. З великою пошаною ставилися до явища характерництва (старовинне вміння лікувати поранених козаків, певна психотерапія та фізична підготовка – ред.). Хоча полк формально не був “каральним”, проте багато командирів інших відділів, які мали проблему з дисципліною своїх підлеглих, висилали туди бійців на “тренування”. Дяченко твердою рукою вмів з кожного зробити справжнього воїна – слухняного, відважного, бравого. Він користувався великою повагою серед усіх своїх людей, попри те, що багато з них були старші за нього. Оселедець мав значення не лише символічне, але також помагав, так би мовити, утримати рівень завзятості в бою. Більшовики не лишали живими полонених з оселедцем. Вони знали, що це – символ приналежності до частин, які нещадно відносяться до червоних. Отже козаки Дяченка, згідно зі своїм кличем, або гинули в бою, або перемагали. Усвідомлення, що в полоні чекає неминуча смерть, найчастіше після тортур, справляло, що ніхто не здавався. Можна їх без вагань назвати смертниками. Напис на їхньому прапорі гласив: “Україна або смерть”. Дехто сьогодні лякається цих слів, але з перспективи часу можна сказати, що вони були пророчі. Не стало України – прийшла смерть. Перемиська група чорношличників одна з перших започаткувала відродження пам’яті про полк Дяченка. Є ще подібна група у Харкові, дуже сильна в Луцьку і Львові (Козацьке стрілецьке братство). Усі вони мають дуже подібні однострої, наближені до ориґіналу. Частину з них пошито у львівській майстерні-музеї Богуслава Любова, який досліджує історію українських костюмів, у тому одностроїв військових формувань.

Михайло Пульковський: Якою є ціль діяльності Чорних запорожців?
–Олександр Стець: Наша мета – це продовження традиції полку після 80-літньої перерви та відновлення пам’яті про його козаків. В Україні досі мало людей знає не лише про чорношличників, але взагалі про визвольні змагання після І Світової війни. Свій задум здійснюємо через участь у різних заходах, займаємося просвітницькою роботою. Група має за собою кількадесят зустрічей із шанувальниками історії, учителями, студентами й дітьми, які відбулися в Черкасах, Полтаві, Києві, Борисполі, Львові, Коломиї, Переяславі-Хмельницькому та в інших місцях. Реґулярно буваємо в Березовій Луці на Полтавщині, звідки родом Дяченко і де ще донині стоїть його хата. Улітку 2010 р. нашим коштом з’явилася книжка спогадів П. Дяченка. Підтримуємо й інші проекти, зокрема, документальний фільм “Отамани Холодного яру” Р. Коваля. Не чужа нам і благодійна робота. Плануємо розпочати створення документального фільму про петлюрівські поховання в Польщі. Ми вже провели попередні розмови з режисерами з України. Очевидно, ця стрічка буде розповідати не лише про цвинтарі, але передусім про історію тих, хто там похований. Ми, як їхні послідовники, будемо брати активну участь у створенні документального фільму про цю боротьбу.

Як виникла ідея відродження полку, а відтак – ваша група?
– Про це можу розказати з великою точністю. Ідея виникла в автомобілі, 25 грудня 2004 р. Цим автомобілем ми з Романом Боровиком їхали як спостерігачі на третій тур президентських виборів в Україні, після Помаранчевої революції. Ми усвідомили, що історія УПА в нас на Закерзонні доволі ретельно вивчається, існує в інформаційному просторі, тоді як незаслужено забуваємо про героїв змагань 1917-21 рр. А вони ж лише на два десятиліття раніше за УПА, на цій же землі жертовно боролися й гинули, потім страждали й умирали в таборах. Усе відбувалося також біля Перемишля, залишилося багато могил. Ті, хто вижив, включився потім у культурне й громадське життя – ці люди навчали в українській гімназії, творили хори, театр. Якось про них небагато говориться. Подвижницька робота сучасних дослідників цієї теми – Олександра Колянчука чи Омеляна Вішки – відома лише у вузькому колі. Ми погодилися, що будемо старатися відновити пам’ять про петлюрівців. Потім, коли ми почали заглиблюватися в тему, подумали, що прекрасним способом здійснити цю ціль буде відродження полку Чорних запорожців. Передусім з огляду на його славне минуле, а також на ориґінальні однострої. Візуальний бік має велике значення – дає можливість звернути увагу людей. Крім цього, принциповість і безкомпромісність у боротьбі, яку вони проявляли, можуть багато що показати сучасникам, зокрема, молодому поколінню. Ми були в Холодному яру, де зустріли Романа Коваля. Він розповів нам, що до нього надійшов лист із села Березова Лука (Полтавська обл.) від пані Броніслави Косінської. Вона написала, що живе в хаті Петра Дяченка, що ніхто ним не цікавиться, а в нього – така славна історія… І так це все якось разом збіглося: наше рішення відтворити полк Чорних запорожців та лист пані Броніслави. Улітку 2007 р. ми організували перший виїзд на Полтавщину, щоб зустрітися з цією жінкою і побувати в хаті Дяченків.

Як виглядає ваш полк з організаційного погляду?
– Нині штаб полку знаходиться в Перемишлі. Його структура така сама, як на початку існування: командир, писар, хорунжий, рядові козаки. Як козацьке формування, користуємося внутрішнім, звичаєвим правом – своєрідним кодексом честі та військовими правилами.

Як можна стати учасником вашого руху, членом полку?
– Треба дуже хотіти і треба з нами певний період знаходитися, щоб ми один одного пізнали. Треба вміти довести, що людина віддана національній справі та ідеї, яку визнаємо. Ми довго придивляємося до людей, які хочуть до нас приєднатися. Як уже згадувалося, живемо за звичаєвим правом, з яким потенційні козаки ознайомлюються ще до прийому в наші ряди. Ось тепер будемо приймати людину, яка старається стати “чорними запорожцем” уже два роки. Основна річ – це відданість справі. Якщо хтось хоче отримати детальнішу інформацію, може зв’язатися з нами за допомогою мережі Facebook або через e-mail: olek.stec@gmail.com.

Дуже помітним вашим атрибутом є тулумбас – специфічний мідний барабан. Яким чином він у вас з’явився?
– Тулумбас від початку існування Січі вважався одним з козацьких клейнодів. Наш сотник Р. Боровик з Перемишля підказав, що ми повинні мати таке обладнання. Знайшов інформацію, як його виготовити – і зробив уже два такі інструменти. Він на всі руки майстер, тому це вдалося. Замовлень з України має стільки, що коли вийде на пенсію, то, мабуть, відкриє мануфактуру (усміхається). Правда, я не знайшов свідчень, що тулумбас був на обліку нашого полку, проте це дуже гарний елемент козацької традиції, який притягує увагу. Він став важливою частиною нашого іміджу, як і вміння фехтувати шаблею чи їзда верхи на коні. Дяченко про тулумбас у своїх спогадах не написав, натомість часто згадує про сурму, яка використовувалася для передачі різних сиґналів козаками у ХVII ст. і в армії УНР. Ми вже придбали цей атрибут козацтва. Стараємося його вивчити, а також відновити сиґнали, які вживалися в той час: на тривогу, підйом, атаку, відступ, нічліг і таке інше.

Якими є основні організовані вами заходи чи дії? У яких подіях берете участь?
– У червні 2011 р. в Березовій Луці відбувся просвітницько-робочий табір, який має бути вже щорічним. Ідеться про це, щоб справа не закінчилася встановленням меморіальної дошки біля будинку Дяченка (2009 р.), але щоб пам’ять про нього і про Чорних запорожців закріплювалася й розвивалася, при чому не лише в його селі. Щоб не померла згадка про подвижницький чин, який зробили чорношличники в Україні в 1918-20 рр. заради її самостійності. А територія, де це все має місце, доволі складна – це все-таки схід України. Тому наша просвітницька робота і заходи дуже потрібні.

Про вашу оцінку сучасної ситуації в Україні ми могли дізнатися хоча б з заяви, оприлюдненої на останніх (2011 р.) святкуваннях у Пикуличах. Ви вважаєте теперішню владу в Україні антиукраїнською і не будете брати участі в жодних заходах, на яких будуть представники офіційного Києва. Чи, на вашу думку, прийде пора скасувати цей своєрідний меморандум, коли може змінитися влада в Україні?
– Хто має стійку громадянську позицію, той чудово розуміє, що саме відбувається в гуманітарному просторі України. Небажання спілкуватися з теперішньою владою висловила низка організацій та авторитетних осіб. Ми в цьому – не ориґінальні. Влада зміниться. Потрібно лише постійно працювати, а не чекати з роботою на зміну влади.

Які ваші плани на ближче і дальше майбутнє?
– Крім традиційної участі в урочистостях з нагоди важливих свят, як-от День незалежності, відзначення річниць у Холодному яру, дня Покрови, пам’яті Березолуцького табору тощо, хочемо проїхати зі штабом полку з Перемишля в Корсунь-Шевченківський (Черкаська обл.) і розбудувати мережу козацьких станиць чорношличників по всій Україні, далі – довершити документальний фільм про петлюрівські поховання в Польщі, завершити розробку веб-сайту “Чорних запорожців”, здійснити поїздки по могилах очільників українського визвольного руху ХХ ст., випустити платівки з козацькою лірикою, розробити юридично організаційний план створення в садибі Дяченка музею Армії УНР і Чорних запорожців.

Не залишається нічого іншого, як побажати Чорним запорожцям успіху в здійсненні їхніх намірів.