Ігор Ісаєв ■ АНАЛІТИКА ■ №15, 2021-04-11

Книга Ґжеґожа Ґаудена «Львів. Кінець ілюзій» («Lwów. Kres iluzji») викликала зацікавлення в Україні ще понад рік тому, коли оригінал вийшов польською мовою. Наприкінці минулого року книга була перекладена українською. Отже, як в Україні оцінили працю про кілька листопадових днів погрому євреїв у Львові польськими солдатами у 1918 році?

Переклад «Кінця ілюзій» був опублікований в Україні в листопаді 2020 року, якраз до 102-ї річниці цієї сумної події. Вона описує погром євреїв регулярними підрозділами польської армії, що також були учасниками польсько-українських боїв у листопаді 1918 року. Після відступу військ Західно-Української народної республіки польські вояки вирішили помститися єврейським мешканцям міста за нібито колаборацію з українцями. Але це тільки ідеологічне обґрунтування низьких почуттів, що стали парадом агресії на тлі проголошення Польщею відновлення незалежності.

Книга Ґаудена була видана невеликим львівським видавництвом «Човен». Український ПЕН-клуб включив її до числа найважливіших видань літератури факту у 2020 році, поруч із перекладами відомих англомовних авторів Тімоті Снайдера та Петра Померанцева, а також визначних сучасних українських істориків Сергія Плохія та Олени Стяжкіної.

Проте на книгу Ґаудена в Україні звернули увагу роком раніше, коли видання вийшло польською мовою в Польщі. Тоді львівський портал «Збруч» опублікував переклад розгорнутої розмови головного редактора «Ґазети виборчої» Ярослава Курського з автором. А відомий український письменник Олександр Бойченко написав: «Це не означає, ніби українці за спільну з сусідами довгу історію не брали участі в багатьох інших погромах. Брали – і ми ще колись мусимо самі про це так само ретельно написати. Але сьогодні – як українець – я хочу подякувати польському другові Ґжеґожу: “Твоїми індивідуальними  зусиллями  на  нашому колективному сумлінні стало на один гріх менше”».

Ідеться про те, що в офіційній версії тодішньої польської влади відповідальність за погром була покладена на… українців та самих же ж євреїв. Ґауден не тільки описує сам погром – але власне й те, як польська влада та польська інтелігенція Львова витирала його із пам’яті або перекладала вину на інших.

Бойченко зробив літературне видання книги, яку переклав львівський перекладач та історик Андрій Павлишин.

«Бий жидов! Спасай Рассію!»

Протягом сотень років на території України євреї перебували під постійною загрозою. Вони жили в національному трикутнику українців, поляків та росіян, політичні та національні рухи яких змагалися за владу у країні. Євреїв переслідували всі три групи.

Під час розквіту російського націоналізму, «Чорної сотні» на початку ХХ століття в Наддніпрянській Україні та Бесарабії (Молдова) відбулися всесвітньо відомі погроми – власне, через них російське слово «pogrom» потрапило в усі світові мови. У Кишиневі, Києві чи Одесі виконавцями були пролетарії – новий прошарок суспільства, що складався з першого, максимум другого покоління селян. Велику частину з них складали селяни з північних, «російських» безземельних губерній, іншою вагомою частиною пролетаріату були українські селяни, найчастіше також обділені землею. Для «малоросійських» робітників, котрих «великоросійські» колеги звинувачували в «поганій ідентичності», насильство над євреями було способом підняття самооцінки, демонстрації своєї «великоруської» приналежності – звідси відоме гасло погромів: «Бий жидов! Спасай Рассію!».

Історія українсько-єврейських відносин видається складнішою, ніж польсько-єврейських чи польсько-українських. У стосунках між євреями та українцями завжди найважливішим був хтось третій: російські імперіалісти, польські шовіністи чи врешті німецькі нацисти.

Однак поки в Галичині під час проголошення польської незалежності тривав описаний Ґауденом погром, Українська Центральна Рада в Києві зробила одну з перших  і небагатьох спроб діалогу з єврейською громадою. Голова Центральної Ради Михайло Грушевський заявив, що євреї були та є таким же «поневоленим народом», як і українці, апелював до припинення погромів та обіцяв євреям, полякам і росіянам культурну автономію. Проте в Україні була проблема в іншому: ідеї української еліти погано перекладаються на позиції українського населення, деморалізованого світовою, а потім громадянською війною.

Через кілька років Симон Петлюра стане символом не лише українського антибільшовизму, але й українського антисемітизму. Його погано організована армія здійснила найбільше погромів у 1918–1919 роках з-поміж інших армій (включаючи більшовиків, «білих» чи численних отаманів), що діяли тоді на території сучасної України. Чи справедливо? Історики досі про це сперечаються, в Україні підкреслюють, що Петлюру можна звинуватити лише в запізнілій реакції на дії власних підвладних, але не в самому антисемітизмі чи тим більше підбурюванні до погромів. Перший погром в Наддніпрянській Україні, до речі, вчинили більшовики: відступаючи у 1918-му  з території України, вони вчинили погроми у Новгороді-Сіверському та Глухові (нині Чернігівщина і Сумщина). А єдиною організованою армією, що чинила погроми за дозволом та принадою командирів, були білі «денікінці» – котрі таким чином продовжували перевірену ідеологему «Бий жидов! Спасай Рассію!».

І власне на цьому фоні війська ЗУНР, котрі у листопаді 1918 року витіснила польська армія  зі Львова, були єдиними, що тоді не мали єврейської крові на руках.

Антисемітизм і антиукраїнізм

І все ж, через кілька десятків років, влітку 1941 року, за погромом євреїв у Львові – не менш відомим, ніж одеський чи київський погроми початку ХХ ст. – стояли українські націоналісти. Війна на Сході вчить українців, що сторінки історії війни також можуть бути неоднозначними та негероїчними. Тому «Кінець ілюзій» в Україні сприйняли досить по-сучасному, як передусім книгу про нас.

«І не тільки в історії країни, й не тільки в історії нації. У вашій власній хаті, серед ваших власних родичів будуть й кати, і жертви, – пише журналіст Віталій Портніков у передмові до українського перекладу книги. – І ті, хто перемагав, й ті, хто програвав. Й ті, хто перемагав, бо катував й вбивав, й ті, хто програвав, бо не зраджував людськім цінностям. Звичайним людським цінностям, про які так часто забувають в буремні часи. Й про які так часто забувають, коли виживають. Й коли живуть на «кривавих» землях  європейського Сходу».

Якщо поляки так ставилися до євреїв, як ми, українці, ставились до них? Або це лише польська специфіка? Адже сьогодні регулярно чуємо про ксенофобські напади на українок чи українців у Польщі.

«Чи поляки сьогодні є толерантним народом?» – запитує Ґаудена журналістка Катерина Москалюк в інтерв’ю на «Українській правді» після прем’єри книги українською мовою «Кінець ілюзії».

«Антисемітизм та ксенофобія, як і антиукраїнські настрої, живі досі. Антисемітизм присутній у католицькому костелі, у медіа, у владних колах, – відповідає Ґауден. – Однак хочу наголосити, що сучасне польське суспільство значно відрізняється від того, яке було сто років тому. Це інша Польща. У часи листопадового погрому 1918 року лише одиниці виступили на підтримку євреїв. (…) Сьогодні у «Польщі присутній явний та сильний супротив великих середовищ та суспільних рухів проти шовінізму, ксенофобії та антисемітизму. У медіа постійно з’являються нові, глибокі та часто болючі публікації про темні плями у польській історії. Широкі кола поляків хочуть знати правду про польську історію. Це важливо, і це мене тішить».

Книга Ґаудена допомагає українцям не лише поглянути на антисемітизм «польськими очима», а й побачити власний історичний ресентимент – так само відомий з польсько-українських відносин. Перекладач книги Андрій Павлишин підкреслює, що проблема зі словами-символами з’явилася на самій обкладинці книги – адже українською мовою не вдалося передати гру слів: «Креси» та кінець.

«Для мене таким непростим словом у книжці стало слово креси. Це імперський термін, який вже давно прижився в польській мові. Його занесли через чорний хід у національну свідомість поляків вже у післявоєнний час, у 1990-х роках. Зараз це слово широко вживається в середовищі, яке ностальгує за довоєнною Польщею. Вживати його без коментаря у серйозній науковій книжці, та ще й присвяченій такому конфліктові, – неприпустимо. Тому ми домовилися, що Ґжеґож підготує примітку, аби читачі розуміли, про що йдеться. Я спеціально вирішив зберегти це слово, хоч в інших текстах зазвичай використовую більш нейтральне – національні околиці Другої республіки. Воно, звісно, довше, але, точніше», – говорить Павлишин в інтерв’ю під назвою «Серед „патріотів” ця книжка викликала скажену лють».

«Аж дивно, чому українці не використали цю карту проти поляків»

Робота Ґаудена була позитивно оцінена не лише публіцистами й рецензентами, але й фаховими істориками. Олеся Ісаюк зі львівського музею «Тюрма на Лонцького» пояснює, що важко критикувати книгу з точки зору історіографії на тему, яка майже ніколи не обговорювалась. Хоча про неї знали фахівці, що займалися темою листопадових битв 1918 року – при чому як з польської, так і з української сторони.

«Згадки про антиєврейський терор з боку підрозділів польської армії можна знайти у документах командування УГА та у працях міжвоєнних українських дослідників теми –але згадки ці доволі фрагментарно-фактографічні. Насправді, аж диво бере, чому ця трагедія не була витягнута на світ Божий ще у міжвоєнні роки саме українцями – надто враховуючи жорсткий політичний клінч, у якому знаходилися політичні сили національних меншин у Польщі з партією ендеків та факти політичного союзу УНДО з єврейськими політичними представниками у політикумі міжвоєнної Польщі», – пише Ісаюк.

«Удар був би неймовірної сили», – підкреслює вона.

Український історик, професор Іван Монолатій, який вивчає етнічні стосунки в Галичині, має застереження щодо джерел, які використав Ґауден, – він базував свою книгу лише на польськомовних джерелах і не посилався на українські.

Монолатій пише, що українці – хоч і в дуже складних конфігураціях – шукали підтримки єврейської громади. Професор нагадує, що член львівської тимчасової ради, створеної поляками, український соціал-демократ Микола Ганкевич через кілька місяців після погрому говорив про «трагедію братовбійчої боротьби, п’ятнував події в жидівській дільниці, представляючи картину знищення і вказуючи на темних героїв. Вкінці висловив надію на побіду червоного прапора і збратання народів».

Однак Монолатій загалом позитивно оцінює всю роботу Ґаудена: «Її слід використовувати у подальших дослідженнях ще й тому, що вона показує стратегію уникнення польської відповідальності  за злочини, їх заперечення, поширення постправди і фейк-ньюз, використання мови ненависті в етнічних, польських медіа тощо», – робить висновок Монолатій.

Очікуючи на «українського Ґаудена»

«Народ, який не хоче знати правду про самого себе, ніколи не стане цивілізованим», – резюмує основний меседж книги Портніков. У наступному реченні він пише, що це особливо варто підкреслити читачам «тут, в Україні».

Практично в кожному українському тексті про «Кінець ілюзій» висловлюється сподівання, що темні сторінки ставлення українців до євреїв також будуть досліджені власними істориками.

«Читаючи цю книжку, я подумки був у Львові не лише в листопаді 1918 року, а й, як українець, у Львові липня 1941 року, коли відбувалися жахливі речі, спокійно названі очевидцями “Днями Петлюри”. Не продовжуватиму далі, однак зауважу: ми, як спільнота громадян, українського Ґаудена вже, мабуть, народили, однак голос йому ще не прорізався, і від нас залежатиме, чи ми цього захочемо», – пише Монолатій.

Коли «Кінець ілюзій» з’явився в Польщі, в Україні питали: чи зможе український читач адекватно «переварити» цю книгу, правильно її інтерпретувати?

«З одного боку добре, що цю книжку написав поляк, адже якби це зробив український автор, публікацію неминуче б звинувачували в тенденційності. З іншого боку, під час досліджень для написання книжки Ґауден користувався переважно львівськими архівами, відкрив там купу незнаних досі документів і щоденників, звідси питання: а де ж наші дослідники, професійні історики, студенти й викладачі, цілі інститути? (…) Можна не сумніватися, що книга „Львів: кінець ілюзій” викличе небувалий ажіотаж у патріотичній українській спільноті (зокрема у Львові), зацікавить професійне середовище істориків та, можливо, політологів. Та принципово важливо, щоб рецепція цієї книжки не обмежилася втіхою й криком „Бачите, це все поляки винні!”», – писав український письменник Андрій Любка перед українською прем’єрою.

Проте здається він помилився: українці сприйняли її без значного злорадства.

Після телематеріалу відомого українського журналіста Вахтанга Кіпіані про львівський погром 1918 року та книги Ґаудена у соцмережах було лише декілька злосливих коментарів – більшість глядачів дякувала за порушення цієї теми.

Андрій Любка, що орієнтується в тонкощах польської політики, котрий бачив, як агресивно сприйняли Ґаудена праві кола в Польщі, переніс свої занепокоєння на український ґрунт. Проте серед українських націоналістів чи навіть російської пропаганди щодо книги Ґаудена панує «голосна тиша». Її не існує навіть у російськомовному дискурсі України: єдиний відгук російською мовою про «Кінець ілюзій» написав київський журналіст Валерій Калниш – він порівняв її з монументальним «Бабиним Яром» російського письменника Анатолія Кузнєцова.

«Книга Ґаудена дорівнює „Ярові”. Вона повинна бути в списку книг, які потрібно прочитати всім, хто цікавиться історією власної країни», – звернувся до українців Калниш.

Тому саме українська літературознавчиня Ганна Улюра звертає особливу увагу на позицію Ґаудена-оповідача. Автор спочатку мав намір написати книгу з позиції безпосереднього спостерігача, щоб показати події з точки зору одного з учасників. Проте пізніше він відмовився від цієї ідеї і обрав, на її думку, не менш складну роль реконструктора. «Він – поляк, який розкаже своїм землякам і не тільки про те, яке зло вони скоїли, а й про те, яких зусиль доклали, щоб усе це замовчати і забути. Він – людина, яка пам’ятає те, що його змусили забути. І такою ж людиною пропонує автор „Львів: кінець ілюзій” стати своєму читачеві – що польському, що українському. Ця книжка не могла бути страшнішою», – наголошує Улюра.

А Юстина Добуш звертає увагу на заміфологізованість Львова як образу – і в минулому, і в сучасності: «пересічні українці, як завше відштовхуючись від комфортного та звичного для всіх сприйняття Львова, не мають потреби звертати увагу на можливість іншого значення минулого власного міста», інші воліють бачити «якийсь окремий Львів, як туристичний напрямок, з одними лиш кнайпами і європейського типу спорудами, чиї легенди й історії – це не більше, ніж ще один роман про міські легенди від Винничука».

Як наголошує Добуш, «справжню панораму цього міста, обпаленого, обстріляного та замордованого, можна розгледіти тільки раз в ніколи – і то якщо пощастить. І все-таки прикро, що з року в рік ми продовжуємо бути сліпими, блукаючи вулицями власного міста, а всі наші дискусії не йдуть далі невдоволення новими статуетками Матінки Божої».

Тому Львів – це тільки «початок ілюзій, фатумів і самозречень», що так відоме не тільки львів’янам – але й українським мешканцям Перемишля й Вроцлава, польським – Городні й Вільнюса, німецьким – Опольщини чи Південного Тиролю. Список довгий, історії – однакові.

Тому, читаючи Ґаудена, можна передусім задуматися: чи готові ми покласти «крес» власним ілюзіям – як суспільство чи як конкретні його представники?

Цей текст є адаптованою для українського читача «Нашого слова» версією матеріалу, що вийшов у виданні «Ale Historia» 27 лютого 2021 року. Переклад, адаптація і доповнення – Ігор Ісаєв

Поділитися: