Томаш Ґренюх спочатку тишком-нишком зайняв посаду голови вроцлавського відділення Інституту нацпам’яті, а потім так само потайки подав заяву про відставку. Причиною скандалу навколо нього було відверте нацистське спрямування й аргументація його поглядів. І хоча Ґренюха вже немає на посаді, залишається питання: як це взагалі було можливо в такій установі як ІНП, завдання якої – дбати про пам’ять жертв, зокрема, нацистських злочинів?
Томаш Ґренюх спочатку тишком-нишком зайняв посаду голови вроцлавського відділення Інституту нацпам’яті, а потім так само потайки подав заяву про відставку. Причиною скандалу навколо нього було відверте нацистське спрямування й аргументація його поглядів. І хоча Ґренюха вже немає на посаді, залишається питання: як це взагалі було можливо в такій установі як ІНП, завдання якої – дбати про пам’ять жертв, зокрема, нацистських злочинів?
Скандал із Ґренюхом викрило одне з польських видань – в інтернеті нескладно знайти фотографії, де він, молодий хлопець, «хайлює» (виконує фашистський жест – піднімає праву руку) на фоні кельтського хреста – символу «білої раси».
В архіві у мережі можна знайти вже видалений блог Ґренюха, де він представляється як «Томаш П’ясецький», апелюючи до довоєнного лідера польських націоналістів Болеслава П’ясецького, сповідника найбільш антисемітського різновиду цієї ідеології, що закликав до ґеттоізації та знищення євреїв – задовго до того, як це зробив апарат Гітлера. У блозі можна прочитати, що Ґренюх є одним із керівників реконструйованого Національного радикального табору (пол. ONR). «Я – невиправний романтик, волоцюга, що тиняється по дорогах і пустелі до Величі. Націоналіст. Історик, який кидає виклик правді проти світу», – представляє він сам себе. Коли Ґренюх був активний в ONR, його поплічники «віддали шану» військовим «Ваффен-СС» і проводили марші під гаслом: «Znajdzie się kij na żydowski ryj» (нічого не нагадує?).
Свою докторську дисертацію Ґренюх захищав у Люблінському католицькому університеті у професорів Томаша Панфіла та Яна Жарина – відомих апологетів «народової» (націоналістичної) інтерпретації польської історії. При університеті діяло товариство «Vade Mecum», де Ґренюх познайомився – здогадайтеся з ким? – з нинішнім міністром освіти Пшемиславом Чарнеком.
Хронологія призначення Томаша керівником вроцлавського ІНП виглядала так: на початку лютого з’явилися неофіційні чутки, відтак кандидатура була підтверджена, після скандалу в медіа Інститут почав захищати Ґренюха. «Звинувачення проти д-ра Томаша Ґренюха пов’язані з його молодістю. За останнє десятиліття він неодноразово визнавав, що це було помилкою, і вибачався за неї», – написав ІНП у своїй заяві, хоча й не було зрозуміло, де саме він вибачався. Про «помилку» Ґренюх говорив у 2012 році – він обґрунтовував, що його приятелі з ONR використовують нацистський «хайль» як «привітання, що все ще вважається римським салютом, який має національне коріння». Щоби було солідніше, ІНП на захист Ґренюха представив увесь його патріотичний родовід (зокрема з прадідом-леґіоністом, «захисником Львова») – що мало свідчити про безкомпромісність родинної позиції Томаша, яка привела його до радикальної організації.
Проте після низки протестів ІНП змінив позицію і перестав захищати чоловіка, а 22 лютого скупо повідомив, що «президент Інституту національної пам’яті д-р Ярослав Шарек прийняв відставку д-ра Ґренюха».
На цьому урядовці вирішили, що скандал закінчився.
«Об’єктивна оцінка»
Тим не менше, у громадськості залишилися питання: як відвертий неонацист узагалі міг потрапити в ряди працівників ІНП? Як так сталося, що він певний час спокійно головував в Ополі? Чому, врешті-решт, неприховане нацистське минуле досі не перешкоджало чоловікові будувати кар’єру (і хтозна, чи не перешкоджатиме й далі?).
Тільки наївні, дивлячись на цю історію, можуть подумати, що Ґренюх – це випадковість. Історія з його призначенням показує, що нинішнє керівництво польського Інституту нацпам’яті не має проблем із радикальними неонацистами «біло-червоного розливу», навпаки – представників цих середовищ заохочують. ONR-івське минуле не дискваліфікує працівника сьогоднішнього ІНП, а сприяє просуванню службовою драбиною. Непомітно, розмиваючи значення «польського патріотизму», на верхівки владних структур Польщі входить неонацизм.
При цьому ситуація Ґренюха – це історія пішки. На різних посадах залишається чимало людей, які так чи інакше загравали з польськими неонацистами: хоч би нинішній міністр освіти і науки, котрий ще 4 роки тому в Любліні виступав на заході ONR.
Парадоксально: чим більше представники таких радикальних середовищ входять до складу польських правлячих структур, тим голосніше з Варшави звучить критика «бандеризму» в Києві та Львові.
Що цікаво – коли від Ґренюха відвернувся навіть ІНП, лист на його підтримку написали люди, знані з «кресового» середовища. «Наш лист є виразом здивування та занепокоєння через ситуацію як таку: тобто кампанію проти молодого, енергійного дослідника історії, чиєю провиною, здається, є лише той факт, що за багато років до початку наукової роботи він був членом молодіжної організації в Польщі, яка зареєстрована та діє легально», – підкреслюють автори звернення, серед яких є критики «бандеризму» Боґуміл Ґротт та Люцина Кулінська. «Об’єктивна оцінка діяльності доктора Томаша Ґренюха повинна спиратися на його наукові досягнення та активну громадську позицію», – підкреслюють вони. Хоча – я більш ніж переконаний – підписанти ніколи би не застосували цей самий критерій до жодного українського історика, який досліджує взаємини українців і поляків.
Чи ІНП ще має хоч якусь легітимність?
Чергове питання, що прозвучало у зв’язку з історією Ґренюха, – а навіщо нам взагалі ІНП? Голоси про його ліквідацію або солідне реформування звучали давно, але кар’єрний успіх неонациста в Інституті додав аргументів тим, хто хоче ліквідувати цю установу взагалі.
«Усе це ставить питання, чи слід реформувати Інститут національної пам’яті, чи взагалі його прибрати, – підкреслює колишній дипломат, публіцист порталу Onet.pl Вітольд Юраш. – Роками я дотримувався думки, що ІНП не слід ліквідовувати. Сьогодні я вважаю, що масштаб патології в цій установі свідчить про те, що її потрібно лише усунути. Я знаю, що в Інституті працюють також порядні люди та фахові історики, але це ще не причина для того, аби держава мала їх утримувати ціною у майже пів мільярда злотих. Мало хто знає, що Польща витрачає на Агентство зовнішньої розвідки менше грошей, ніж на Інститут національної пам’яті. Це також чиста патологія», – наголошує Вітольд Юраш.
Хто, як не українська громада Польщі розуміє патологічність ІНП – слідство у справі акції «Вісла» триває роками, і тамтешні прокурори сконструювали його таким чином, аби воно тягнулося ще довгі десятиліття. Можна без кінця допитувати свідків, відтак – їхніх дітей, потім – онуків і так далі, і все одно не дійти висновку, чи була депортація комуністичним злочином. Із кожним допитом можна знайти тези, що цю теорію підтверджують чи спростовують. Розслідування ІНП переважно були політично мотивованими, хоча були й спроби триматися певних рамок. Сьогодні останні рамки зникають – в Інституті нацпам’яті залишається лише політика. І то в найгіршому її вигляді.