«Ці зйомки дали мені можливість сказати собі, що моя сестра є»

Дмитро Десятерик ■ КУЛЬТУРА ■ №35, 2022-08-28

В середу, 17 серпня, на міжнародному кінофестивалі в Сараєво відбулася світова прем’єра фільму Марти Смеречинської «Щоденник нареченої Христа».

Життя юних дівчат, що вирішили стати нареченими Христа, сповнене Його любов’ю. Черниці бачать її прояв в усьому. Довгоочікуваний постриг і нові церковні імена. Отримання хрестів 12 новими послушницями у віддаленому селищі на Закарпатті біля кордону України з Румунією. Сотні сестер з усього світу на зустрічі в Римі. І нарешті, дні абсолютної тиші та сердечних особистих зізнань черниць про виникнення їхніх покликань. Як воно, бути нареченими Христа?

Марта Смеречинська – 22-річна режисерка-документалістка й акторка. Після закінчення Київського університету імені І. К. Карпенка-Карого у 2019 році була учасницею групи документалістів у ґрантовій поїздці за обміном до польсько-французької кіноакадемії Academy Kinographe у Греноблі, Франція. Наразі Марта є студенткою програми режисури документального кіно L’Université d’été в кіношколі La Femis у Парижі та навчається на магістратурі в програмі  Doc Nomads, створеній консорціумом трьох університетів Португалії, Угорщини та Бельгії. 

«Щоденник нареченої Христа» – повнометражний дебют Марти. У фільмі, робота над яким зайняла понад 5 років, режисерка розповідає про те, як її сестра Настя прийшла до рішення прийняти постриг у черниці в Новіціаті блаженної Йосафати Гордашевської в Івано-Франківську.

Це – дуже камерна і відверта історія, дійсно знята у формі кінощоденника. Режисерка розповідає глядачам про своє з Настею дитинство, показує будні сестер (офіційно їхня громада називається Служебниці Господа і Діви Марії з Матару – Згромадження Воплоченого слова), озвучує свої сумніви. Головні питання, що мучать її: як тепер будувати стосунки з сестрою? Як їй самій бути з церквою, з релігією, з Богом? І, головне, чому Настя обрала такий нелегкий шлях?

Власне, сам цей зворушливий фільм і є відповіддю.

«Наше слово» поговорило з Мартою незадовго до прем’єри в Сараєво.

– Марто, як ви прийшли в режисуру?

– Все почалося з театру. Ще в дитинстві я ходила до театральної школи в Одесі, мала там викладачів, закоханих у свою справу. Але поступила саме на кінофакультет університету імені Карпенка-Карого. А на кінофакультеті так заведено, що ти постійно береш участь у зйомках, який би фах не обрала, і таким чином маєш можливість спробувати всі грані професії. Паралельно ходила на кінофестивалі, і найбільше припав до серця DocuDays UA (кінофестиваль документального кіно про права людини, що проходить щовесни в Києві – прим. авт.). Цей фестиваль мене виховав. Я там щороку дуже багато всього дивилася, дивуючись тому, наскільки різний світ документалістики, мріяла, що колись теж зніму такий фільм. 

– Не можу не спитати про La Fémis, у якій ви учитесь зараз. Це воістину легендарна кіношкола, з якої вийшли десятки всесвітньовідомих режисерів і режисерок. 

– Туди дуже складно вступити, шалений конкурс. Входить у п’ятірку найбажаніших кіноуніверситетів світу. Мені вдалося потрапити в програму L’Universite d’ete, що La Fémis проводить улітку. Вони набирають до 20 студентів з різних країн, і ми всі разом протягом цих кількох місяців маємо поглиблене стажування, паралельно знімаючи короткі метри. Студенти, з якими я вчуся, – з Іраку, Лівану, Африки. Але я ніколи б не проміняла цей гурт на якийсь європейський, бо, незважаючи на вік, всі набагато більш усвідомлені. У них удома немає не те що коштів на кіно, а навіть електрика не завжди буває. Вони багато всього бачили, дуже спраглі до навчання. Це дуже цінний взаємообмін. Нам викладають викладачі з різних університетів у Парижі, а щовечора у нас покази відомих фільмів від сучасних французьких режисерів, і після сеансу ми можемо поспілкуватись з авторами і про фільм, і про роботу над ним. 

– Вже з вашого опису зрозуміло, що процес навчання дуже відрізняється від українського.

– У нас більш ієрархічна система. Попервах я дивувалась тому, що зі мною спілкуються на рівних, дивляться на мене хай на як початкуючу, але професіоналку. І це відчуття зі мною так і залишилось. Адже, коли робиш перші кроки, ти дуже невпевнена, весь час сумніваєшся в собі. Так що така підтримка важлива. Всі дуже відкриті. А завдяки канікулам уся увага викладачів сконцентрована на нас, а вся виробнича база університету до наших послуг. Як наслідок, ми страшенно втомлені на тих вечірніх показах. Мало не засинаємо. У викладачів для нас інколи більше енергії, ніж ми можемо взяти (сміється).

– Наскільки я розумію, «Щоденник нареченої Христа» виріс із вашого родинного досвіду?

– Так, адже мій батько – священник, тож я з самого дитинства була знайома з монастирем, мене завжди цікавив феномен чернецтва. Я ще в 5-6 років ставила всілякі запитання. Пам’ятаю, батько зауважував: «Ого! В мене такі питання вже в семінарії виникали, а в тебе зараз». Мала такі внутрішні гойдалки: від усеохопної віри до обурення й відторгнення. Я в цьому зізналася татові, коли мені вже виповнилося 18. А в дитинстві не розуміла, що зі мною відбувається, тож вела діалог із собою, багато записувала, навіть трохи малювала. А коли вже в Карпенка-Карого займалася акторською майстерністю, коли дивилася документальне кіно, раптом виникло розуміння, що, може, я ці релігійні пошуки могла би втілити у формі фільму. Але це треба робити добре. Тема складна. Думала, що спочатку зніму щось інше, набуду досвіду і вже тоді прийду в монастир. Моя сестра мала проходити обряд Облечин, і я туди поїхала, перебуваючи в певній байдужості. І раптом сталося неочікуване: я проплакала весь обряд. На відміну від усіх присутніх. Дуже гострий момент. А наступний рік став останнім перед від’їздом сестри на навчання до Італії. Бажання терміново знімати пересилило страх помилки. Я до того взагалі не мала досвіду режисури. Просто знайшла людей, з якими хотіла працювати, ми на суто ідейних основах зібралися та поїхали. І ці півтора роки зйомок я сама внутрішньо перебувала у свого роду монастирі, бо ще паралельно вчилася, і нічого не розголошувала, бо не припускала, що це може бути комусь цікаво. Закінчила зйомки, зрозуміла, що треба сідати в монтажну на тривалий час, робити повноцінний фільм. Але як? Під час зустрічі з міжнародними експертами на DocuDays UA побачила певне зацікавлення і віру в те, що фільм може відбутися, й нарешті дозволила собі думати, що можемо отримати підтримку і закінчити його. Познайомилися з продюсеркою Наталією Лібет, підготували презентації, отримали фінансування від Держкіно і зробили фільм.

– Чи складно було отримати дозвіл на зйомки у монастирі?

– У сестер якраз перед нашими зйомками трапився травматичний досвід з медіа. Я мала довгу розмову з настоятелькою. Вона мене знала з дитинства, я дуже відверто пояснила їй те, що я хочу, тож у підсумку мені дозволили працювати.

– Чи мали ви якісь суто емоційні складнощі?

– Якщо чесно, коли починала знімати, то перебувала в дуже холодному стані стосовно церкви. Напевно тому, що мала особистий зв’язок з нею, тож побоювалася, що зніму занадто апологетичний фільм. Пам’ятаю просто на фізичному рівні: приїхала в монастир, йшла добре знайомими коридорами, і вони відчувалися наче холоднішими. З іншого боку, моя операторка мало знала про УГКЦ, її цікавили базові запитання, а я знала вже немало, і нам це дозволяло об’єднувати думки і досліджувати весь цей світ. Ми дуже багато спілкувалися з кожною з сестер, провели 18 інтерв’ю. Що особливо цінно: вони нам давали можливість бути у чомусь незгодними, говорити чесно, пускали на всі заняття. Для них це була місія – схилити нас на свій бік – і наше фільмування вони сприймали як таку можливість.

– То що змінили ці зйомки?

– Вже під час монтажу я усвідомила, що весь цей час тримала дитячу образу на Бога за те, що Він забрав у мене сестру. А зйомки дали мені можливість сказати собі, що моя сестра є – і сказати це їй теж. Я усвідомила, що її вибір існує і його варто сприймати окремо від мого шляху. Це так само як з обрядом  Облечин – для мене він про момент у житті кожної людини, коли знаходиш свій шлях і робиш на ньому перші кроки, окреслюєшся як особистість. Ти там, де твоє, де ти хочеш бути. Насправді я навіть не збиралася додавати нашу сімейну історію у фільм. Хотіла лише спостерігати. Коли зробила перше відео й послала операторці, та спитала: «А де тут твоя сестра?» Дійсно, я взагалі не взяла кадри з нею. Виникло питання: «А чому?» Я хочу говорити про це місце, але без неї, я її тут не бачу. Це такі цікаві внутрішні процеси, які можна було досліджувати завдячуючи зйомкам. Камера додає всемогутності: ось я все розвідаю. Потім розумієш, що церква – велика складна структура, і ти зі своєю камерою – маленька людина. Ти маєш цей інструмент, але маєш з ним і відповідальність. Робота над фільмом стала для мене важливим етапом дорослішання, розуміння, як працює кіно. 

– То ви зблизилися з сестрою?

– Я думаю, що так. Не тільки я її зрозуміла більше, а так само і вона мене. Інколи вона не розуміла, що і навіщо я роблю, але все одно допомагала і багато часу проводила з нами. В неї гострий спостережливий погляд, я часто ставила їй питання, вона розповідала мені історії. Потім вона стала обережнішою, бо сказане нею я активно використовувала у фільмі, а вона, як і вся моя родина, цього фільму побоювалася.  

– Героїні вже бачили фільм?

– Поки що тільки матінка. Решта сестер – на навчанні в Італії, а в мене не було можливості туди поїхати. 

– Ну і як настоятелька сприйняла?

– Їй було складно дивитися через те, що вона там є. За якісь моменти я боялася, бо вона не знала, що йде зйомка, але таки все схвалила. 

– То ви знайшли відповіді на питання, які шукали?

– Багато в чому так. Але не можу сказати, що після зйомок ці питання закінчилися. Ці 90 хвилин – лише частинка життя, хай і дуже концентрована. Але життя більше й неочікуваніше. Все у фільм не вкладеш.

– Розкажіть трохи про фестиваль. Які сподівання ви маєте?

– Це наш перший великий фестиваль. Ще не знаю, чи зацікавить «Щоденник» глядачів Сараєва. Незрозуміло, чи вони знайдуть час на тлі інших, гучніших прем’єр. Тому я маю більше сподівань на професійне коло: колег-режисерів, продюсерів, кінопрокатників з інших країн. Так само там буде багато українців. 

– Які плани ви маєте зараз?

– Для моєї короткометражної картини я знайшла місце в Парижі, величезний склад біля станції метро, куди прибувають речі для наших біженців – їхні сім’ї або друзі присилають з дому. Мене це емоційно дуже торкнуло і я вирішила надати голоси цим речам через закадрові сповіді людей, змушених покинути свої домівки. Також тривалий час працюю над історією українсько-корейської пари, яка створює родину й народжує дитину серед культурних відмінностей і бюрократії. 

Поділитися:

Категорії : Культура

Схожі статті

Олег Сенцов: «Люди не повинні страждати за те, що вони – українці і хочуть жити у вільній країні»

Леся Коростатевич ■ ПОДІЇ ■ №44, 2019-11-03 22 жовтня, напередодні четвертого кінофестивалю «Ukraina! Festiwal Filmowy», що проходив 24-27 жовтня у Варшаві, відбулася зустріч із олегом...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*