Павло Лоза ■ УКРАЇНА-ПОЛЬЩА ■ №8, 2025-02-23

«Зараз для мене українсько-польський кордон – як перехід в інший портал, інший світ і життя, якого у нас вже ніколи більше не буде», – говорить Маргарита Ситник, журналістка, комунікаційниця, авторка проєкту «Мости України», котра повернулася до України у війну після 7 років життя у Польщі.

Фото з фейсбук-сторінки Маргарити Ситник

– Тривають перші тижні, місяці повномасштабної війни. Ти вирішуєш повернутися в Україну. Як це – їхати туди знаючи, що звідти тікають мільйони?

– Після перших кількох тижнів, я вирішила, що більше не можу знаходитися у Польщі, хоч мені там було, в принципі, комфортно. Я вважала Польщу своїм другим домом, мала хорошу роботу, через деякий час могла подаватися на карту резидента, були друзі. Але мене настільки тягнуло додому і своїх людей. Мої батьки та родичі живуть в Сумах, Харкові й Краматорську. Друзі – в Києві. В момент війни цінність людей, яких ти пізнавав і дружив усе життя, настільки виростає, що я зрозуміла: не можу бути не серед них. Що мені треба повертатися.

– Коли я намагався пригадати, хто зі знайомих мені людей, які не є військовими, повернувся з Польщі в Україну, нарахував двох. Одна з них – ти. Який мала план на повернення?

– Одразу не могла виїхати, бо до мене приїхала подруга з дітьми як біженка. Доки вони не повернулися у червні до Києва, я відчувала відповідальність за них і не могла поїхати в Україну. Крім цього, з часом зрозуміла, що війна не закінчиться швидко та мені буде треба повертатися у війну. В червні з’їздила в Україну перевірити, як реагую на повітряні тривоги, звірити реальність. Взяла відпустку на роботі та після трьох тижнів перебування у Києві зрозуміла, що не хочу вже до Польщі. Лише повернулася спакувати речі, звільнитися з роботи, де працювала PR-менеджеркою в одній з компаній Ґданська. Тоді ще вела українські новини для радіо «Ґданськ». У серпні вже напостійно переїхала в Київ, де деякий час продовжувала робити ці новини на радіо. Вересень був ще спокійний, а з жовтня почалися перші атаки дронами й блекаути. Так триває досі.

– Яку ти помітила різницю між реальністю війни «з-за кордону» та «зсередини»?

– Я застала момент, коли Київ ще не був таким велелюдним містом, яке звикла бачити до 2022 року. Було не так багато дітей, як зазвичай. Всюди стояли їжаки, були тривоги. Але мої друзі, які не виїжджали, говорять, що березень був найгіршим. Це був апокаліптичний світ, де рідко люди зустрічалися на вулицях, майже нічого не працювало.

– Ще спитаю про Ґданськ. Кажеш, що у тебе жила товаришка-біженка. Не було думок, щоб, однак, лишитися, бо, наприклад, знаєш польську мову.

– Мені багато хто говорив, що можу бути кориснішою у Польщі. Загалом доки жила в Польщі, працювала як волонтерка фіксеркою та продюсеркою для польських журналістів, яким була потрібна інформація про війну в Україні. Зі знайомим журналістом ми створили чат, де збирали польських журналістів і всі топові польські та українські ЗМІ для обміну інформацією. Я теж багато перекладала, начитувала сюжети українською для телебачення TVN, бо там з’явилася українська служба, щоб пояснювати біженцям, що відбувається.

Проте мене не залишала думка, що я хочу бути в Україні й бути корисною там. Поверталася до Києва з ідеєю робити проєкти для об’єднання українців за кордоном і змінювати в Україні ставлення до українців за межами країни. Саме цим зараз займаюся. Ми з подругою створили громадську ініціативу «Голка», яка працює з темами національної безпеки, антикорупційним законодавством, створенням мережі активних громадян. А я веду напрям адвокації стратегії України щодо українців за кордоном. Зокрема, медійна частина цього – відеопроєкт «Мости України», де ми говоримо з експертами, дипломатами, політиками про те, як тримати зв’язок з українцями за межами нашої держави, залучити якомога більше українців до допомоги країні та збудувати мости між українцями в Україні та світі.

– Як це було наново будувати своє життя?

– Це було дуже дивне відчуття. Мене прихистила знайома, яка виїхала в Німеччину із сином через вторгнення, й поселила в Києві у своїй квартирі, поки вона за кордоном. У цій квартирі були заклеєні вікна скотчем, бо це ніби мало врятувати від уламків після вибуху ракети. Я розклала речі, заварила каву, подивилася у віко й мені стало спокійно, адже я вдома. У мене досі таке відчуття і ловлю себе на думці, чому взагалі я виїжджала з Києва жити за кордон? Зараз навіть як їду в Польщу на кілька днів, мене на другий день уже тягне додому. З’явилося таке сильне відчуття своєї землі й свого дому. Думаю: це зараз переживає багато біженців, які були змушені виїхати, але хочуть повернутися.

– Колись одна з учасниць мистецьких резиденцій у Перемишлі сказала мені, що через війну забула, що можна виходити увечері в місто. Тому кілька вечорів з Народного дому не виходила. Забула про життя, яке було до війни. Як це у тебе?

– У мене теж було щось подібне, коли я приїхала до Польщі. У момент блекаутів зимою 2022 року Київ занурився просто у середньовіччя. На вулицях – темно, хіба що світло фар машин. Осінь і зима були депресивними. Коли я в цю зиму приїхала у Варшаву, дивувалася, як багато світла на вулицях. Навіщо стільки ліхтарів світить? А це ж нормально.

Важко пояснити життя під обстрілом ракет і шахедів тим, хто цього не переживає. Коли зараз із тобою розмовляю (12 лютого – прим. ред.), то росія атакувала Київ кількома ракетами. Потужність від звуку вибуху важко передати. Однак мені так хотілося спати, що я не вставала. До цього адаптуєшся, бо шахеди дуже часто літають. Київ ще менш-більш захищений, але моя мама в Сумах розповідає, що там дрони літають, як ворони. Польща, Україна – це два різні світи.

Я усвідомлюю, що вже життя ніколи не буде таким, як до війни. Не знаю, чи закінчиться війна завтра, цього року або загалом за мого життя. Ми просто вчимося у цьому жити. Немає якихось планів на кілька років уперед – дуже багато невизначеності. І як ти можеш планувати аж так далеко, коли вже після майже кожного обстрілу в Києві є жертви? Це важко, багато стресу. І майже немає мрій, крім перемоги. Але дуже хочеться жити й робити все можливе, аби Україна вистояла.

– За ці майже три роки, як кажеш «вдома», ти мала думки, що, мабуть, доведеться знову виїхати до іншої країни?

– Ні, я не уявляю себе в жодному іншому місці. Навіть більше, після вторгнення у мене внутрішнє табу на подорожі. А я любила подорожувати і була в більше ніж 50 країнах. В принципі, це нормально й зараз кудись поїхати, бо неможливо весь час жити у війні. Але я тільки минулого року дозволила собі поїздку на 4 дні до Албанії, бо там мінімум москалів могла зустріти. Проте не змогла відключитися від війни.

За ці два роки в Україні я відновила всі мої зв’язки з друзями й знайомими, зокрема з журналістами. Бачу, що вони не лише працюють, але ходять на якесь навчання, розвиваються, попри те, що не знають, яким буде завтра. Це енергія, в яку я влилася, і тому теж хочу тут бути. Звичайно, є й люди, для яких війни не існує.

– Війна і відпочинок біля моря. До цього по різному сьогодні ставляться.

– Коли була ще в Ґданську, я говорила з жінкою з дітьми, яка приїхала з Маріуполя. У неї загинув чоловік – доброволець тероборони міста. Це був березень 2022 року. Як ми можемо звинувачувати у чомусь цю жінку, якщо вона виставить своє фото біля Балтійського моря? У соцмережах біженці навряд будуть скаржитися, як їм важко адаптуватися й жити в чужому середовищі, писати, кого вони втратили. Може, ця жінка з Маріуполя перший раз поїхала на море та вирішила зробити фотографію, щоб хоч так потішити себе й дітей. А на неї викидають у мережі купу хейту. Звісно, є й такі, які скористалися можливістю виїзду, бо й ці історії теж існують. Але більшість біженок не планували виїжджати, це була міграція, якої вони не хотіли. Багато з них хочуть додому. Проте вони беруть відповідальність за безпеку своїх дітей. Як можна їх хейтити за вибір захистити своїх дітей та говорити, що вони можуть повертатися, бо в Україні безпечно? Ніхто не може гарантувати їм безпеку. Це величезна відповідальність. Тому я не розумію тих, хто звинувачує людей за кордоном.

– А розмальовані губи, нігті? Питаю, бо чув коментарі: «Які це воєнні біженки, як приїжджають з нафарбованими губами та нігтями?»

Перші місяці теж не робила мейкапу, бо якось це відпало як необхідність через величезний шок і стрес. Зараз не виникає такого питання, бо що нам – лягти та вмерти? Жінки хочуть виглядати красиво. Навпаки, це прояв стійкості й жаги до життя. Під час ІІ Світової війни жінки у Європі малювали губи червоним кольором, і це був знак протесту проти жорстокості війни. Можливо, це дрібниця, але для жінки це може бути місточком до нормальності. Вони просто хочуть жити.

– Сьогодні через Перемишль проїжджає близько 2 тисяч людей. Половина виїжджає з України, друга туди їде. Але лише невеликий відсоток із них залишиться. Серед твоїх знайомих, які були примушені тікати, багато вже повернулося в Україну?

– Багато таких. До кінця минулого року я працювала у польській компанії з Києва, яка робила дослідження, зокрема у питанні повернень. Багато українців повернулися вже через кілька місяців після вторгнення. Була хвиля повернень після звільнення Херсона та Харківщини. Відтоді процес перетину кордону є сталим. Хтось виїжджав, хтось повертався. Цього літа теж мами з дітьми виїжджали, бо було побоювання, що восени й взимку настане блекаут. Звісно, багато відвідує Україну наїздами, щоб обійняти рідних, будинок перевірити, на канікули чи сходити до лікарів. І знов їдуть, зокрема у Польщу.

 – Як виглядають прогнози щодо тих, хто повернеться? І що треба, щоб поверталися?

– Нещодавно ходила на зустріч, де була відома українська соціоекономістка Елла Лібанова. Вона сказала, що ще пару років тому очікувала, що 50% повернеться. Зараз розраховує на третину. Тенденція така: чим довше триває війна, тим краще біженці інтегруються й адаптовуються за кордоном. Експерти, яких я записую для «Мостів України», сходяться в думці, що в Україну повертатимуться, коли будуть розуміти, що безпечно, є житло і діти зможуть ходити в школу, є робота, інфраструктура. Зараз поза межами країни живе, можна сказати, ще одна Україна. Це 20-25 мільйонів українців. І для виживання України дуже важливе залучення українців за кордоном.

– Українці зараз є заручниками виборчої кампанії у Польщі. Зокрема, йдеться про те, щоб виплачувати допомогу 800+ лише дітям тих іноземців, які працевлаштовані в країні. Як це питання резонує в Україні та чи може воно стати для когось вирішальним моментом, щоб сказати – я повертаюся?

Можливо, якась частина повертатиметься або поїде в інші європейські країни. Це ті, для кого така допомога була реальною підтримкою. Виплати 800+ є важливими для жінок, особливо тих, які не можуть працювати, бо в них двоє або більше малих дітей. Жінці, котра сама з дітьми за кордоном, важко влаштувати життя, щоб воно було комфортним, як в Україні до війни. А, крім цього, є питання про навчання української мови, щоб діти зберегли свою ідентичність.

– На кінець. Тобі краще в Україні, бо…

– …тут коріння, дім, друзі, Київ, Софія Київська, тут сонце. Все своє.

***

Маргарита Ситник – до 2014 року три роки була спецкореспонденткою телеканалу «1+1» в Росії. Після анексії Криму стала «небезпечною персоною для російської влади» і була змушена покинути Москву практично без речей. У Польщі жила і працювала з 2015 по 2022 рік, зокрема кореспонденткою телеканалу 1+1 у Варшаві. Потім PR менеджером компанії Gremi Personal у Гданську. Після повернення в Україну – речницею польської компанії Міграційна платформа EWL, де у 2022 році створила соціальний проєкт Dalamrady про українських жінок, які через війну переїхали до Польщі і успішно влаштували своє життя з нуля. З 2023 року співзасновниця громадської ініціативи «Голка» (Facebook), (YouTube) та очільниця проєктів міжнародного співробітництва. Авторка і ведуча проєкту «Мости України».

Поділитися: