Протягом десяти років навчання та роботи в Тримісті я жила в атмосфері позитивної енергії, стабільного розвитку, безпеки та перспектив. У місті, де бути собою не те, що дозволено, а навіть бажано. Ґданськ сьогодення, не тільки гарний зовнішньо, але перш за все відкритий, толерантний та солідарний, є найкращим доказом того, що місто мало надзвичайно доброго господаря.

Дуже важко повірити в те, що сталося 13 січня цього року. Довголітня рівновага Триміста сильно похитнулася. І, на жаль, не тому, що мер Ґданська просто втратив підтримку мешканців . Не тому, що хтось втомився від його управління, мав обґрунтовані застереження; не тому, що підтвердилися закиди щодо його податкових декларацій. Не тому, що люди за нього не проголосували. Це було би нормально, сприймалося б як наслідок  демократичних процесів, які ведуть до змін.

Тим більше вражає факт, що Ґданськ дестабілізували внаслідок жорстокого самосуду. Рішенням однієї оскаженілої людини, яка була настільки зухвалою, щоб відібрати життя в іншого. Хтось скаже, що це трагічний збіг обставин, недотримання правил безпеки та психічна хвороба вбивці; хтось – що це політична помста. Кожен матиме рацію, але по суті це вже нічого не змінить.

Під час фіналу Великого оркестру Різдвяної допомоги (WOŚP – Wielkiej Orkiestry Świątecznej Pomocy) в самому серці Ґданська, після завершення промови мера Павла Адамовича на сцену вибіг чоловік та смертельно поранив його ножем.

Я бачила відео трагедії, зняте на мобільний телефон людиною, що стояла під сценою. Спершу здалося, що це просто невдалий жарт, ще й у виконані дуже поганого актора родом з документального реаліті-шоу. Увесь Інтернет, соцмережі, ЗМІ того ж вечора переповнилися повідомленнями про напад на мера Адамовича, його тяжкий стан та боротьбу лікарів, що тривала всю ніч; наступного дня – про його смерть. З години на годину більшало варіантів інтерпретації подій, засуджень, закидів та звинувачень. Невдовзі почали лунати різні заклики: з одного боку – перестати мовчати, боротися з поширенням мови ненависті та проявами агресії; з іншого – з проханням стримати емоції, помовчати, не панікувати, задуматись. Одні закликали виходити на вулиці, інші – тихо молитись. Для когось Польща у цих реакціях розділилася на дві частини, для когось – на кілька. Звісно, найсильніший контраст був помітний у повідомленнях державних і незалежних ЗМІ. З цієї перспективи спроби пошуків об’єднаної спільноти, яка мала б зцілювати та підбадьорювати всіх громадян Польщі після такої трагедії – це наче пошуки святого Ґрааля. Складається також враження, що після настільки серйозних конфліктів і відмінностей, які виникли у суспільстві, це може бути неможливим.

Звісно, історія вже знає такі сценарії. Відразу після смерті Адамовича користувачі Facebook почали поширювати вірш відомого польського поета Юліана Тувіма, присвячений вбивству першого президента ІІ Речі Посполитої Ґабріеля Нарутовича. Важко не помітити схожого контексту цих подій: націоналістичні середовища не можуть погодитися з прогресивними поглядами демократично обраних політиків та вдаються до насильства. Як у випадку Нарутовича, так і у випадку мера Ґданська з’являється психічно хворий убивця, на чию хворобу, публічно та несправедливо, суспільство покладає всю відповідальність за злочин – приховуючи при нагоді політичний контекст справи. Проте те, що тривожить найбільше – це суспільна реакція на трагедію. Люди у ситуації так раптового прояву агресії стають неспокійними та переляканими, вступають у конфлікти, шукають винних, ніби інстинктивно відчуваючи запах крові. Схожий механізм запускається після терактів – народ очікує помсти. Ситуація стає дедалі більш нестабільною ще й через те, що в Польщі вже довший час мова ненависті лишається поза будь-яким контролем в публічній дискусії. Тому навіть в розумній частині суспільства важко заспокоїти розбурхані емоції, а без цього не вдасться почати спільного діалогу, необхідного для утримання миру в державі.

На жаль, поки що немає підстав чекати на потрібну, спокійну та ділову розмову між представниками поділених середовищ. Розмову, з якої повинен початися довгий процес протистояння мові ненависті та фізичній агресії. Головне – потребу такої розмови не усвідомлює влада. А коли поганий приклад подають керівні середовища, коли політики показують, що слова не мають значення – навряд чи можна почуватися безпечно. Після подій у Ґданську важко шукати ще більш прямого та прозорого доказу того, що від слів до дій ворога – кілька кроків.

Як громадянка цієї країни, я хотіла би, щоб впливові політики різних середовищ, лишаючись вірним власним цінностям та переконанням, зуміли дійти згоди в стратегічних питаннях, як це змогли зробити очільники Триміста. Для громадян, для побудови державної спільноти цінностей, для миру та для безпеки. Для того, щоб така трагедія вже не повторювалася.

Поділитися: