РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №1, 2019-01-06

У варшавській інституції Teatr Powszechny на малій сцені поставили спектакль про екологічну катастрофу, яка чекає людство за кілька років, та батьків трьох акторів під назвою «Як врятувати світ на малій сцені?». Вистава досліджує взаємозв’язок між чоловічими амбіціями підкорення світу та руйнацією планети, між чоловічим баченням світового порядку та глобальним потеплінням.

Прем’єра «Як врятувати світ на малій сцені?» відбулася 9 листопада. Це – оригінальний і свіжий твір режисерів Павла Лисака та Павла Штарбовського. Головну роль у виставі грають актори Мамадуо Гуо Ба з Сенегалу, Андрій Клак із Польщі та Артем Манюлов з України.

Як можна здогадатися із назви п’єси, центральна тема вистави – те, що людство власними руками відбирає у себе майбутнє. Цікаво, що покази вистави відбувалися в театрі у той самий час, коли у Катовицях проходив Кліматичний саміт ООН.

Добре відомо, що люди вже перейшли точку неповернення у знищенні планети Земля та вичерпали її можливі ресурси. Людство двадцять першого століття вичавлює з природи всі соки, нищить флору, фауну та своє безпосереднє середовище. На Землі щохвилини вимирає кілька видів тварин, ми п’ємо воду із частками пластику, рівень температури океану підвищується – і це лише декілька прикладів із цілого списку збитків, які ми завдаємо природі.

Але який зв’язок із цим мають батьки трьох акторів?

Задум вистави бере свій початок від особистої історії режисера та водночас директора театру Павла Лисака. Його батько Ян Лисак – польський доцент із Івано-Франківської області, походив із родини викладачів у сільськогосподарському технікумі. Науковець Лисак досліджував зерно в Україні, налагоджував виробництво та викладав в університеті в Нігерії, він – творець методу збору жита у фазі дозрівання, який сам його син називає утопічним. Батько режисера вірив у світ, де замість мертвого, тобто висохлого, зерна пшениці, яке збирають для перемелення на борошно, люди використовують у кулінарії зелене зерно, яке має більше корисних властивостей і тим самим може врятувати людство від голоду.

Тож театральний режисер Павел Лисак роздумував над ідеєю світу свого батька й тим, як це пов’язано зі світом, який той залишив своєму синові. Він прагнув відповісти на питання: «Яку реальність залишили після себе наші батьки? Що ми можемо зробити, щоб не повторювати їхніх помилок? Які шанси на розвиток ми залишаємо наступним поколінням?».

Пізніше Павел Лисак зібрав дві інші історії – сенегальця, чий батько Дембі Ба працював бортовим механіком на кораблі французької транспортної компанії; та історію батька українця, Олександра Ворона, який з 17 років працював на шахті в Донбасі.

Тож як історія Артема Манюлова, сина Олександра Ворона, потрапила у п’єсу «Як врятувати світ на малій сцені»? Почнімо з того, як український актор опинився у Польщі. Артем Манюлов працює тут актором з невеликими перервами протягом кількох років. На початку 2015 року він потрапив у Варшаву як стипендіат програми Гауде Полонія (Gaude Polоnia), а саме – до Варшавського центру пантоміми. І відтоді працює в різних проектах в Польщі та Україні, знімається в польському кіно та серіалах.

«Десь у 2015 році я дізнався від знайомих, що до Варшави приїхали двоє режисерів з Бидгощі і реформують театр, роблять вистави на актуальні теми та проблеми сьогодення», – розповідає Артем. – «Я вирішив дізнатися більше про нових режисерів Teatru Powszechnego: прослухав всі інтерв’ю з ними, які тільки знайшов, прочитав біографії, ознайомлювався з усім, що мені потрапляло під руку. Мені дуже cподобалася їхня філософія театру, тож я вирішив спробувати запропонувати їм співпрацю. Я написав обом Павлам великого щирого листа, в якому розказав про себе, про мій творчий шлях та про те, що хотів би разом із ними щось зробити.

Тоді мені з вдячністю відписали. Але зі змісту листа було ясно, що не все так просто, бо це державний репертуарний театр і вони поки що не можуть мені нічого запропонувати. Минуло 3 роки – і ось результат. Одного дня мені зателефонували і запитали, чи я зараз у Варшаві, і чи мав би час прийти на співбесіду до театру. Звичайно, я пішов. Я зустрівся з Павлом Лисаком і Павлом Штрабовським, вони розповіли мені про свою ідею і запропонували долучитися. Я погодився».

Ось як сам Артем розуміє зв’язок між історією свого батька та екологічною катастрофою:

«Мій батько з 17 років до кінця життя працював шахтарем, понад 10 років був заслуженим донором СРСР. Він був захоплений ідеєю створення нового світу, нової країни. Думав, що приносить велику користь людям, був упевнений, що робить велику важку справу во благо країни.

Але насправді такі думки були наслідком пропаганди. У дійсності те ж вугілля, яке було іконою для радянської людини, є однією з головних причин забруднення екології. Лаву, яку викидали на шахтарських копальнях, досі продовжують викидати на поверхню, створюючи великі терикони, які отруювали і надалі отруюють повітря і мешканців міст, що знаходяться поруч з шахтами. А спалене вугілля є однією з головних причин глобального потепління.

Шахтарі жертвували своїм здоров’ям, але їхня важка праця насправді ні до чого доброго не призвела: у світі панує екологічна криза, а труд шахтаря перестали цінувати. Мій батько пішов з життя у віці 36 років, і вже у цьому віці в нього був і бронхіт, і гіпертонія, і різні інші хвороби. І він, насправді, не виняток.

Тільки зараз, у моєму дорослому віці, я можу свідомо оцінити ту ситуацію і зробити висновок, що мого батька жорстоко використали задля „великої ідеї”, яка зрештою виявилася мильною бульбашкою».

Між історіями трьох чоловіків двоє акторів зачитували фрагменти із роману «Фауст», а акторка Анна Ільчук говорила з глядачами про наслідки та причини глобального потепління, наводила факти.

Незважаючи на те, що у виставі актори прямо говорили про відповідальність людей за те, що планета гине, режисерам не вдалося успішно продемонструвати на сцені прямого зв’язку між тим, які були наші батьки, та тим, що ми стоїмо на порозі цілковитого знищення Землі. Актори розповіли із ностальгією історії своїх батьків, але на сцені не прозвучав глибший аналіз чоловічого бачення світу та загрози, перед якою цей світ стоїть сьогодні. Режисери прагнули продемонструвати, що чоловіки занадто довго домінували у світі, але водночас їхній спектакль складався тільки з чоловічого наративу.

Поділитися: