Павло Лоза ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №34, 2022-08-21

– Бути байдужим до того, що відбувається в Україні, – це все одно, що бути байдужим до Голокосту, – каже Ольга Соляр, етнологиня з Перемишля, співзасновниця фонду «Магія Карпат», яка їздить з допомогою українським військовим на передову.

– На одному з відео у фейсбуці з фронту, коли ти розповідала, що зараз відбувається, згадуєш тип артилерійського снаряда, яким обстрілюють українські позиції. Ти уже розрізняєш снаряди за звуком?

– Так. Коли сидиш там хоча б кілька днів, то можна навчитися розрізняти. А я там не вперше.

– Але ти не залишаєшся на передовій один або два дні?

– Найдовше я була, включно з дорогою, майже три тижні. Останнього разу – наприкінці липня. Не завезла тоді багато допомоги, бо просто передавала хлопцям легкову автівку. В неї не надто багато вміститься. Цього разу завозила крім машини безпілотник, тактичні пояси, штани та супи швидкого приготування, які отримала від української підприємниці з Ґіжицька. Такі супи гарно йдуть на передовій.

– Це вже була твоя десята поїздка. Що отримують хлопці, яким ви допомагаєте?

– Я привозила багато форми. Зараз вона теж треба. Коли трохи посиділа з хлопцями в окопах, то бачу, як швидко зношуються штани, коли вони, наприклад, стрибають перед обстрілом в окопи. Також везла тактичні окуляри google, тактичні рукавички, налокітники, наколінники, панами, харчі, сухпайки. Крім того, тепловізори, далекоміри, монокуляри, рації, спальні мішки, носилки, дефібрилятор, аптечки, турнікети, коптер, квадроцикл, медикаменти. Звичайно ж, лопати, сокири, пили, запчастини до трьох машин, які я теж привезла. Можна було б багато перераховувати. На щастя, всі три автомобілі, які отримали від нашого Фонду хлопці, досі використовуються. Автівки для військових зараз – основне. Бо це мобільність. Машин постійно бракує.

– В тебе, бачу, ще довгий список.

– Так, треба багато різного. Ми ділимо допомогу на дві категорії: ту, яку ми купуємо за гроші, зібрані Фондом «Магія Карпат», і речі, які отримуємо від людей. Важливо, що люди самі прагнуть щось дарувати. Так було, зокрема, із взуттям. Сьогодні частина військових, яким я доставляю допомогу, – це хлопці з окупованих територій Луганської області. Коли все почалося 24 лютого, комусь з них вдалося евакуювати свою сім’ю, а комусь ні. Вони вийшли з дому в тому, у чому були. Тож не мали майже нічого. Це був початок березня.

– Є серед них такі, кому ти допомагала ще у 2014 році?

– Так, але вісім років тому вони були в батальйоні «Айдар». Потім цей батальйон включили до складу 53-ї бригади. Частина хлопців повернулася додому. 24 лютого дехто з «Айдару», кого я знала, відразу поїхав на фронт. Переважно це вояки зі Старобільщини. Вони входять до складу підрозділу, який нині дислокується на донецькому напрямку. Виявляється, у них досі є далекомір (прилад, що вимірює відстані – ред.), який я подарувала їм у 2015 році. Весь час працював і нікуди не подівся. Це тішить і показує, що є довіра і що допомога, передана прямо в руки, не губиться. Ось що я роблю.

Ми також вже п’ять місяців співпрацюємо з Канадою та США. Протягом першого місяця ми отримували із США рації, кожна з яких коштувала 1000 доларів. Отримали близько 300 штук. Регулярно співпрацюємо з Фондом друзів ЗСУ з Канади, який допомагає також адресно і надає велику підтримку Україні. Хочу підкреслити, що наша допомога спрямована на конкретних адресатів і потрапляє безпосередньо в руки. Коли я, наприклад, привожу форму, то прошу хлопців, щоб міряли її при мені. Хочу знати, що нічого не зникне. Допомога має бути прозорою. У цей момент ми зосередилися на підтримці одного батальйону. Багато з них мають зараз, так би мовити, «персональних» волонтерів, і це найкращий варіант. Жодного разу ми не користувалися посередниками та можливістю залишити речі на складах. 

– Хто 24 лютого першим вийшов на зв’язок – ти чи хлопці?

– 24 лютого вранці мені подзвонила подруга і сказала: «Почалося». І це, звісно, був шок. А потім я оговталася і перше, що зробила, – пішла в банк і відкрила субрахунок для збору коштів. Першого ж дня повномасштабної війни почалися дзвінки. Хлопці одразу попросили мене допомогти з евакуацією їхніх родин. А коли я запитала, чого вони потребують найбільше, вони дуже скромно відповіли, що нічого не хочуть, хіба що чогось, щоб зігрітися, бо їм холодно. Спочатку я консультувалася щодо всіх потреб з військовими в Польщі. Я була, наприклад, впевнена, що термобілизна в мороз найкраще допомагає. Проте, як мені відповіли, найкращим захистом від холоду є легкі пуховики, які військові одягають під форму. 

– Ти згадала, що тепер надаєш допомогу в одному місці. Там відвідуєш діда Михайла. Хто він?

– Він тижнями жив на «нулі», де село переходило з рук в руки. Він залишився в селі один. Його ніхто не бачив. Він жив завдяки своїм запасам. Тихо, наодинці з котом і собакою. Саме через них він вирішив не залишати село. Спочатку до нього ніхто не приходив, тепер же про нього всі знають. Я вирішила, що мушу людині допомогти. Дід Михайло щиро радіє, коли я приходжу з їстівними «подарунками».

– У Польщі ти пройшла курс бойового парамедика. Чи доводилося тобі колись використовувати здобуті навички?

– Я ніколи не працювала медиком на передовій. Пройшла курс, щоб, по-перше, знати, як поводитися і набратися досвіду. Звичайно, не відмовилася б, якби треба було допомогти. Я постійно кажу усім хлопцям, що вони мають тренуватися з турнікетами, тому що це основне, щоб зберегти життя. Ці курси дали мені багато знань і практики. Під час курсу ведучі, які є військовими, навмисне викликали стресові ситуації, щоб сам учасник діяв під тиском. Бо такі реалії на фронті. Закінчивши цей курс, я отримала сертифікат від Американської парамедичної асоціації NAEMT.

– Чи було таке, що здивувало українських воїнів, що стосується медичного захисту?

– Вони були вражені, коли я запитала їх, скільки часу вони мають, щоб врятувати свої життя. Сказали – три хвилини. Я кажу – ні, хвилину. Люди не знають, що після отримання поранення у них є лише хвилина. Після цього, коли наявна сильна кровотеча, ти втрачаєш розуміння, що відбувається. До мозку потрапляє все менше кисню, і починаєш бути все менш свідомим і адекватним в оцінці ситуації. Це не фантастика. Один із знайомих військових не встиг накласти турнікет відразу. Зробив це згодом. На жаль, не на ту ногу, де було поранення.

– Кажеш про це спокійно. Ти така ж спокійна у фронтовому відео у тебе на фейсбуці, хоча на задньому плані чути обстріл снарядами. Ти не боїшся?

– На відео обстріл був за два кілометри від нас. Коли він наближається, звісно, виникає страх. Всі бояться, це звичайна реакція. Проте солдати вміють швидко оцінювати відстань, за якої впав снаряд, і визначати його вид.

– А як щодо втоми на передовій? Один з військових експертів, з яким ми розмовляли, сказав, що росія програє, зокрема, через змученість.

– На щастя, українців змінюють. Хіба що вони опиняються в «гарячому» місці, де наразі просто неможливо зробити ротацію. А щодо психологічної втоми… Я не знаю, що означає бути під постійним обстрілом. Я ніколи довго не перебувала на «нулі». Мені пощастило: я знайшла людей, які мені довіряють. Кажуть, що я «шалена», адже не боюся. Але ні, я боюся.

– Нещодавно я розмовляв із представником української меншини з Польщі, який є членом іноземного батальйону. Спитав, як йому на фронті. Він відповів коротко – «важко». Зараз він лікує коліно в Польщі. Попри те, що «важко», він, щойно видужає, хоче повернутися на передову. Що мотивує військових?

– Я не зустрічала жодного хлопця, який би не був мотивованим. Абсолютно жодного. Що стосується сили духу – вона від початку незламна. Коли я востаннє була на передовій, хлопці просунулися, може, на кілометр вперед. Прийшов сигнал, що потрібно 10 осіб на нові точки для підсилення. Зголосилися 15. Їм кажуть, що треба лише 10. А вони всі хочуть вперед. Падіння бойового духу? Немає такого.

– Ти везла на фронт дитячі малюнки, листівки, ляльки-мотанки. Це справді дає підтримку?

– Коли я поїхала на Великдень, привезла листівки, які отримала від дітей з української школи в Перемишлі, а також школярів, які вивчають українську мову в Бартошицях. Я віддала їх хлопцям. Були там і листи з заголовком «Для мого героя». Хлопці їх реально читали. До мене підійшов один із бійців зі сльозами на очах. Я бачила, що йому перехопило горло. Він міг тільки сказати – дякую. Відповідаючи, скажу: так, для них це важливо.

– Знову спитаю про допомогу. Якою є зараз підтримка ваших збірок?

– Ми знали, що з часом підтримка зменшиться. Але я вірю, що вона все одно буде. Бо люди знають, що допомога йде безпосередньо військовим. Можливо, зараз наші, що досі підтримували біженців, тепер підтримуватимуть армію. Я від самого початку розуміла, що підтримка воїнів понад усе. Бо якщо хлопці не захищатимуть Україну, то люди, які виїхали, не зможуть повернутися додому. Не буде війська – не буде України, не буде куди повертатися. Тому зараз пріоритет – армія та медики.

– У 2015 році за допомогу українським військовим тебе називали «бандерівською розпусницею на Донбасі». Крім того, у мережі розповсюджувалося фейкове фото, ніби ти воюєш в Україні. Тож ти мала проблеми. Зараз такий тролінг теж є?

– Можливо, є щось у спамі. Але я туди не заходжу. У своїх публікаціях на фейсбук-сторінці я зосереджуюся на позитивному, тобто на допомозі. Бо це зараз найголовніше. Бо вирішується доля України. На південному фронті хлопці просуваються трохи вперед. Не обманюймо себе. Кожен шматок землі коштує крові.

– З кожної поїздки ти привозиш «подарунки», які, зокрема, виставляєш на аукціони. Що ти привезла останнім часом?

– Наприклад, російський рюкзак, штани. Я виставляю деякі речі на аукціон, і гроші «повертаються», за них купую потрібні хлопцям речі. Але також роблю подарунки своїм жертводавцям. Наприклад, в одному місті на передовій у будинку культури, десь у кутку, я знайшла вишиті сорочки, які там просто згнили б. Я їх привезла до Перемишля, випрала, а тепер віддаю різним донорам. Наприклад, дівчині, яка подарувала на передову машину. Завжди намагаюся мати такі речі вдома…

– Коли почнеш збирати зимовий одяг?

– Я вже цим займаюся. Тому що зараз можна купити зимовий одяг дешевше. Я вже придбала спальні мішки для холодної погоди, до -30°С. Я постійно шукаю недорогі речі. Нещодавно купила б/у-шні зимові штани по 35 злотих кожні. У вересні вже буде холодно. Треба це врахувати. Я жила в окопах три дні. Там було дуже холодно, хоча зовні було +30 градусів. А ти просто лежиш в сирій вологій норі. Тому вже потрібно думати про теплі спальні мішки. У наступній поїздці хочу привезти самонакачувані військові килимки. Це допомога, про яку зараз треба думати. Тим більше, що війна закінчиться не скоро. А речі зношуються. 

– Що кажуть хлопці? Чи готуються вони до зими?

– Говорять не про зиму в окопах, а про те, як найшвидше вигнати москаля з України.

– Після останнього від’їзду ти розмістила пост про статуї половецьких жінок з ХІ століття в українському степу, більшість з яких, понад 140, поцупили росіяни. У своєму дописі ти пишеш: «У мене є якесь магічне переконання, що ці баби (а вони випромінюють енергію) схожі на охоронців степів. А ті, що залишилися, розкидані тут і там, вимагатимуть справедливості. Вони оживуть і знищать руску орду!»

– Бо мене захоплює ця земля. Я гадала, що Донеччина – це просто індустрія. А це фантастичні села. Це ті місця, де бачиш степи, якими люди мандрували, залишаючи сліди своїх культур – скіфи, половці, аж до козаків. Я відчуваю енергію цих земель. Я в захваті від цієї землі! Там інший вітер, інше небо, інші запахи та інші кольори.

– А сила?

– Сила, особливо військових з тих районів, є результатом того, що вони знають, за що стоять. Вони вірять у справедливість. Мріють поїхати до себе додому, до господарств. Вони були господарями з кількома десятками гектарів землі, у них був бізнес, магазини, дехто по дві-три хати мав. Це люди, які роками працювали, будували. І війна забрала у них все. Саме тому вони хочуть повернутися, і перш за все тому, що залишили там могили близьких, бабусь і дідусів, батьків. Немає сильнішої мотивації, ніж повернутися на свою землю.

– Ти теж до лютого мала інше життя, професію, зокрема рік тому в Нових Садах під Перемишлем організувала Народний університет. Від 24 лютого лише організовуєш допомогу…

– Так, тому що я нічого іншого не могла б зараз робити. Я вважаю: те, що відбувається, це не просто війна в Україні. Це переломний момент для країни, її ідентичності, її буття, але також переломний момент для світу. Неможливо лишатися осторонь. Я не уявляю, як не допомагати Україні. Звичайно, я могла б зараз сидіти та заробляти як присяжна перекладачка української мови. Але я б не була собою. Я знаю, що якби я не доєдналася до допомоги, мала б докори сумління на все життя. 2015 року я припинила їздити на Донбас, тому що війна стала позиційною, держава почала допомагати. Зараз все інакше, на щастя, є поступальний рух українських військ. І ми маємо допомогти їм просуватися вперед. Принаймні, я – точно.

***

Фонд «Магія Карпат» десь двічі на місяць їздить з транспортом до бійців в Україну. Хто бажає підтримати діяльність організації, може внести гроші на банківський рахунок:

PLN account: PL47 1240 2568 1111 0011 1177 6048

USD account: PL59 1240 2568 1787 0011 1183 3406

EUR account: PL32 1240 2568 1978 0011 1333 8512

Примітка в назві: Darowizna Pomoc Ukrainie/Donation to help Ukraine

Актуальні події з поїздок, інформацію про зібрану та передану військову допомогу можна знайти на фейсбук-сторінці Ольги Соляр (Olga Solarz).

Поділитися: