Наталя Кляшторна ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №41, 2019-10-13

Нещодавно в Києві побачили світ перші примірники довгожданного в середовищі закерзонців та любителів Закерзоння видання – широко проанонсованої книги доктора Романа Кабачія «Вигнані на степи». По суті, це україномовна доповнена версія польськомовної публікації цього автора, що її видало 2012 р. варшавське видавництво «Тирса».

Книга популяризує широкий пласт знань про історію та культуру мешканців Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини та Західної Бойківщини (Закерзоння) в 75-ту річницю їхньої депортації з рідних земель. Як йдеться в анотації, «видання сприятиме налагодженню зв’язків зі світовим українством, зокрема з українцями Польщі, для котрих питання історичної пам’яті про ці терени є принциповим і актуальним». Далі пояснюється, що це пов’язано з чималим напливом до Польщі українців з України, які майже нічого не знають про тяглість українських традицій у цій країні. Видання підготовлене за підтримки Українського Культурного Фонду та видане київським видавництвом «Люта справа».

Видання має чітку продуману структуру і складається з 5 розділів. Від початку автор наголошує, що в центрі уваги буде саме обмін населенням 1944 -1946 рр., наймасовіший з усіх депортаційних ланок. Попри це, його в Україні навіть історики часто плутають з операцією «Вісла». Багато нового читач знайде в описі закулісних інтриг у справі обмінів населенням під час міжнародних та польсько-радянських переговорів. На відміну від більшості авторів, Кабачій не узагальнює всі хвилі цього переселення, а детально змальовує кожен його етап – від добровільності до вигнання. Близько 80 сторінок присвячено розділу з промовистою назвою – «ОУН і УПА: захисники та провокатори». Про життя переселенців на півдні йдеться в найбільшому, четвертому розділі. «Чужі серед своїх» – останній акорд книжки, з якого довідуємося про шлях українців з Польщі до суспільного визнання, про закерзонців у визвольному русі, про адаптацію до умов радянської України, та про переселенські фольклор та літературу.

Голос передмови звучить від редактора видання – онуки переселенців з Грубешівщини. Вікторія Поліненко не просто підкреслює вартісність роботи Кабачія, пишучи, що «за абстрактними нулями і одиницями видно долі конкретних людей, які потрапили у м’ясорубку великої політики». Редакторка починає розповідь зі своєї родинної історії. Її зворушливість оцінять нащадки закерзонців, бо почують в ній про те, що характерне для більшості таких родин: небажання ділитися з дітьми власним травматичним досвідом (або розповідати дуже вибірково); про універсальне поняття «вдома», яке завжди передбачало місцевість до переселення, і ніколи – те місце, де ти і твої діти живуть зараз; про зміщення тягаря буденщини після переселення «до раю» на жіночі плечі.

Вже з перших сторінок автор повідомляє, що нетривале мешкання закерзонців на півдні стало надбанням історії, адже «майже всі переселені на Південь перебралися за кілька років на західні терени». Кілька років, що їх віддали українці Польщі освоєнню південних степів, є осьовою темою книжки. Романові Кабачію вдається навіть простежити, які саме групи українців були розселені на півдні та проаналізовано причини їх втечі на Галичину та Волинь.

Маловідома деталь, яка безперечно заслуговує на увагу, є інформація про один з гріхів київського керівництва перед польськими українцями: «Тоді, як Микита Хрущов у ході трансферу піклувався про культурні цінності польського народу, передаючи до Польщі книжки та музейні артефакти, українські переселенці були позбавлені власних надбань (ситуація не змінилася й дотепер)».

Важливо, що автор не оминув пояснення термінології, яку використовує у своїй праці. В середовищі депортованих українців досі точаться запальні дискусії щодо доцільності терміну «Закерзоння» як збірного поняття щодо етнічних українських земель за західним державним кордоном України. Цей термін закріпився внаслідок діяльності ОУН і УПА на цих теренах в якості «Закерзонського Краю», далі поширився в колах еміграційної історіографії, а вже від них увійшов і до праць українських істориків. Кабачій наводить конкретні випадки, коли терміну Закерзоння не цураються вже й польські та білоруські дослідники. Цитує також уривок з вірша патріарха української поезії в Польщі Остапа Лапського: «Слава Керзонові, що землі дав назву, що є до чого повернутися». Свою думку автор підсумовує так: «На мою думку, варто погодитися з легітимністю дефініції «Закерзоння» і визнати використання польською стороною визначення «Креси» щодо Західної України як такого, що має право на подальший науковий вжиток».

Чому ж українців Закерзоння радянські можновладці вирішили завезти так далеко, в інші кліматичні умова з відмінними, незнайомими для них методами господарювання? Базуючись на архівних документах, автор дає чітку відповідь: «щоб там розчинити в русифікованому середовищі й запобігти їхньому поверненню на західні території, де вони могли б включитися у місцеві ОУН і УПА». Окрім того, переселення мало сприяти збагаченню економіки та спустошених сіл півдня і сходу господарствами заможніших порівняно з колгоспниками селян Закерзоння. Як довідуємося з книги, першими приймати польських українців мали Одеська, Миколаївська, Запорізька, Херсонська та Дніпропетровська області. Про розміщення першої хвилі українців з Польщі саме на сході свідчить рознарядка, згідно з якою вже в 1945 р. переселенці мали за держпоставками здати 194 тони м’яса, з них 185 тон – у східних областях. І разом з тим – до травня 1946 року на Херсонщині та Миколаївщині не звели для переселенців жодного будинку!

У звітах радянських функціонерів переселенці систематично фігурували як порушники колгоспної трудової дисципліни. За відмову працювати в неділю та в святкові дні польських українців ображали, не видавали хліб і навіть арештовували. Сюрпризи від виселених з Польщі влада отримувала також під час виборів, коли радянські люди обирали за вказівкою і жодного вибору насправді не мали. Колишні громадяни Польщі мали досвід демократичного голосування, тому в урни кидали бюлетені з коментарями: «Це не демократія», «Комедія», «Україна гине» (випадки з Одещини).

Книга рясніє моторошними фактами зі звітів локальних влад: переселенців били, їхніх жінок намагались гвалтувати, худобу забирали, отруювали або морили голодом. Коли родичі з Америки надсилали допомогу згорьованим лемкам Донеччини, місцева влада умудрялася її продавати.

«Суха погибель» – так влучно схарактеризував Кабачій проблеми уродженців Закерзоння з кліматичними особливостями південних степів. Тамтешню воду і спеку вони називали «вбивчими», потерпали від укусів комах і сонячних ударів, масово хворіли невідомими їм раніше хворобами, а літні люди й ослаблені діти – навіть вмирали.

Оплата за працю в колгоспі у вигляді палички за трудодень не влаштовувала закерзонців. Вже з 1946 р. переселенці масово звертаються про переселення їх туди, де нема колгоспів, вимагають наділити їх землею. Зрештою, перспектива продовжувати життя в таки умовах не задовольняє – і вервиці втікачів з колгоспного раю тягнеться у західному напрямку. Саме туди, де ще нема колгоспів, де більше води і затінку.

Автор зізнається, що не мав на меті змалювати повну картину українсько-польського конфлікту на тих теренах у воєнні та повоєнні роки. Проте пробує показати , як він безпосередньо впливав на хід і масштаб виселень українців з Польщі. По-перше, Кабачій погоджується з думкою, що чинник УПА був насправді придуманим приводом для вигнання. Аналізуючи десятки трагічних випадків у різних місцевостях Закерзоння, він приходить до висновку, що хоч українці Польщі усвідомлювали, що повстанці намагаються їх боронити», та з іншого боку – зазнавали «чимало горя через їхні дії».

Вперше в українській історіографії Роман Кабачій аналізує трансформацію лемківської етнічної та підляської регіональної тотожностей після депортації в Україну.

Цитати творів закерзонців у розділі про закерзонську літературу автор подає дуже концентровано – не більше двох рядків. Але ця творчість вражає. Хочеться ознайомитися з нею глибше і насолодитися вповні. Та чи видана в Україні чи Польщі антологія такої поезії і прози? Якщо можна ознайомитися з окремими виданнями, чи є вони у бібліотеках, крамницях? На думку приходить тільки електронна книгозбірня Вальтера Максимовича, окремі видання сайту Діаспоряна та лемківська збірка «Ци то лем туга. ци надія…!. Отже, упорядкування антології літератури, створеної українцями, переселеними з Польщі в Україну та українцями, переселеними в рамках операції «Вісла», – справа нагальна.

Вікторія Поліненко у передмові зізнається, що досягла віку, коли минуле сім’ї стало їй цікавим. Нарешті й Україна як держава доросла до розуміння того, що варто фінансувати проекти, показують українцям Закерзоння як не просто смугу вздовж українсько-польського кордону з дивною назвою. Цьогоріч підтримку УКФ отримали аж три публікації з цієї тематики: монографії «Вигнані на степи», репортажі Олега Криштопи про українців Польщі та путівник Любачівщиною, що його готує львівська молодіжна організація «Вирій».

Кому адресована книга Романа Кабачія, яку він кілька років писав, а потім ще довше перекладав, шліфував і доповнював? Звісно, історикам, любителям історії, працівникам туристичної сфери, які розширюють свої комерційні інтереси на зазначені терени. Не відкрию особливого секрету, але найбільший інтерес публікація викличе насамперед у нащадків закерзонців. Саме вони стануть її найуважнішими читачами, а відтак – найактивнішими критиками і дискутантами.

Зрештою, закерзонцями і нащадками закерзонців нас роблять не тільки плачі, маніфестації та пам’ятні академії. Без глибинного розуміння причин повоєнних депортації, їхнього перебігу та наслідків наші родинні історії – записані, почуті чи сконструйовані з оповідок про оповідки – так і залишаться розрізненими сторінками і завислими у просторі фрагментами пам’яті, які кожне наступне покоління складатиме і розшифровуватиме все важче й неохочіше. Книга Романа Кабачія насьогодні – найповніше джерело інформації про цей незасвоєний урок української історії. «Пам’ять депортованих і понищених погранич має бути нам пересторогою у новій Європі малих спільнот, Європі погранич», – резюмує автор.

Невдовзі повний зміст «Вигнаних на степи» викладуть на спеціальному сайті і він буде доступний для всіх бажаючих. Сотні фотокарток, зроблених і зібраних на Херсонщині, Миколаївщині, Одещині, також чіпляють погляд. На них – люди, які проклинаючи український степ, засіяли його любов’ю до України.

Кабачій Роман. Вигнані на степи. Повернення історичної пам’яті про українців Закерзоння / Роман Кабачій, текст; передмова Вікторії Поліненко. – Київ, Люта справа, 2019. – 624 с.

Поділитися: