Рената Жупанин ■ МІГРАНТИ ■ №16, 2022-04-17

Пшемислав Чарнек, міністр освіти Польщі, нещодавно зазначив, що треба знайти місця в освітніх закладах для 700 тисяч нових учнів. Це – українці. Із різних міст, типів шкіл, з відмінними можливостями та історіями. Польський уряд їх підтримує: навчання безкоштовне, а процедура запису спрощена. Є можливість вивчити польську мову, а ще батьки не повинні платити за підготовчі курси. Сьогодні розповідаємо про те, що чекає на українських школярів у Польщі. 

Прийняти всіх, хто хоче вчитися 

У центрі Варшави неподалік від залізничного вокзалу розташований заклад для тих, хто хоче навчатися українською мовою (і за українською програмою, – ред.). У минулому це – суботня школа, але охочих віддати дітей сюди стало багато, тому три роки тому суботні класи перетворилися на щоденні.  

У «Материнці» імені Дмитра Павличка до війни навчалось 200 дітей. Зараз прийняли ще 800, і керівництво не збирається зупинятися на цій цифрі. «Ми хочемо допомогти усім. Про кількість сказати важко, але якщо нас підтримають із приміщеннями – приймемо стільки, скільки треба буде», – каже Наталя Фундець, директорка школи. Серед учнів є діти, котрі пробували навчатися в польських школах, але через якийсь час прийшли в «Материнку»: в польській на даному етапі не змогли адаптуватися. 

Приватні фірми уже надали безкоштовно одне приміщення, але тепер його не вистачає. Керівництво розповідає: проблем із українськими вчителями немає, єдиний клопіт – це місце для уроків. 

Наталя каже, що українські діти, які зараз вчаться онлайн, продовжують опановувати українську програму. Учні 9-х та 11-х класів пізніше отримають довідку з «Материнки», а з нею – українське свідоцтво про закінчення навчання. 

«Усі діти – з різних шкіл, із різним “бекграундом”, тому серед пріоритетних завдань у нас зараз – аби вони закінчили цей навчальний рік. Уже потім будемо бачити, які нові програми можемо ввести. Поки ті, хто має онлайн-доступ до шкіл, здаватимуть іспити у них, а хто не має – здасть тоді, коли до нас приїдуть представники Міжнародної української школи, аби провести тестування», – пояснює Наталя. 

Директорка додає, що у своєму закладі вони вже мають психолога та психотерапевта, але збираються запросити більше спеціалістів.

Коли діти хочуть на уроки

Наталя із Львівської області приїхала із дітьми: другокласником Марком та семикласником Дмитром. У них було три варіанти – продовжувати навчання онлайн в українській школі, піти у місцевий заклад і вчитися польською мовою чи доєднатися до українського класу польської школи. Обрали останній.

«Одного разу хлопці трохи прихворіли, але коли я запропонувала їм залишитися вдома та позайматись онлайн, вони сказали, що хочуть на уроки. “Для мене це як бальзам на душу”», – каже Наталя.

Вона підкреслює, що її діти у новій школі почуваються психологічно комфортно. Навчання складається не лише з розумового навантаження: воно передбачає гуртки та розвиваючі заняття. «Процес адаптується під дітей, а не навпаки. Це дуже важливо», – каже жінка. 

Наталя додає, що між польською та українською системами освіти є велика різниця. В українській основний масив роботи (десь 70%) лягає на плечі батьків – це передусім самостійна робота дітей поза уроками. У польській школі її сини займаються всім цим у закладі, а їй не потрібно витрачати час на роботу над домашніми завданнями, допомагаючи дітям.

«Мій молодший син за два перших тижні вивчив табличку множення. Я в цьому участі не брала», – каже вона.

Тепер хлопці після уроків займаються не домашніми завданнями, а ходять на музику, спорт чи плавання. «Діти мають час на всесторонній розвиток», – додає Наталія.

Мова – основа адаптації

Альона Мирза, координаторка українських класів у Двомовній приватній початковій школі №63 імені Віслави Шимборської, що у Варшаві, розповідає, що вони роблять акцент на мовних заняттях. Із власного досвіду вона знає, що польські діти – досить відкриті. Єдина проблема, що може виникнути між ними та українцями, – це різні мови. 

«Щодня у нас переважно мовні уроки – два з польської та два з англійської. Ще є математика, українська та спортивні заняття. Українські класи ми називаємо “адаптаційним проєктом”. Передусім діти мають вивчити мову, аби у наступному році продовжувати навчання у польських класах».

Тут вірять у те, що інтегрувати дітей у польську систему освіти треба поступово. «Учні відчувають великий стрес, якщо їх одразу відводять до польськомовного класу, у якому вони не розуміють мови викладання. Особливо це стосується старших груп, де багато специфічної термінології, а не просто розмовна польська», – коментує Аґнєшка Войцик, директорка школи. 

Координаторка українських класів каже, що адаптація проходить без проблем. У школі діти не закриваються в собі, не сидять у гаджетах, а постійно соціалізуються, займаються спортом тощо. «Крім того, у польській системі освіти до дітей демократичніший підхід. Тут у них більше свободи і менше строгих правил. Після українських шкіл вони до такого не звикли, і, мушу сказати, їм таке подобається», – сміється вона. 

Поки ці учні вчаться окремо та з українськими викладачами. У тому ж приміщенні, зовсім поряд – класи, де навчаються поляки. Разом вони їдять, граються та ходять на гуртки.

«Дитина не відчула, що вона в іншій країні»

Чернівчанин  Юрій – тато десятирічного Олексія. Сина віддав у приватну школу №63, про яку ми писали вище. Каже, що хлопчик уже в перший навчальний  день повернувся додому щасливим. «Ми з дружиною думали, що у нього буде стрес через переїзд. А Олексій відразу зрозумів, що до чого, та зацікавився вивченням польської», – каже він.

Хлопчик прийшов у школу одним із перших – тоді українських дітей ще не було. Але процес адаптації відбувається доволі швидко. Тепер він ходить у басейн та на інші гуртки разом із друзями-поляками.

Його тато зізнається, що був здивований масштабами допомоги з польського боку. Каже, що завдяки тому, що роблять поляки, набагато легше почати життя з чистого аркуша. «Дитину возять на заняття в басейн, годують і дають якісну освіту. Це багато чого вартує», – говорить він.

Поки українські діти навчаються за програмою з меншим навантаженням. Але з 1 вересня умови стануть такими ж, як і для їхніх польських однолітків, – вони писатимуть контрольні роботи та складатимуть іспити польською мовою.

Школа, у якій вчиться Олексій, – приватна. Наразі там є 44 українці. Найближчим часом планують збільшити цю кількість до 65,  далі – ще більше. Згодом українські класи розмістять в окремому приміщенні, каже директорка.

Школа отримує дотації, котрі покривають частину витрат. Крім того, українським дітям фінансово допомагають і польські родини. Керівництво зазначає, що оплату за харчування поки що забезпечує сам заклад, і сподівається, що він отримуватиме допомогу від держави, оскільки навчання та їжа українським дітям надаються безкоштовно.

У школі кажуть, що допомагатимуть стільки і так довго, як це буде потрібно. Якщо з’явиться запит – проводитимуть мовні заняття навіть улітку під час канікул.

Ті, що втекли від війни: де і що болить 

У дітей, що евакуювалися з України, – багато болю, смутку та ненависті. Із цим треба працювати на терапії – розповідає Людмила Дубровська, практична психологиня Українського клубу в Кракові від фонду «Зустріч».

Вона пояснює, що для українців обов’язково треба проводити арттерапевтичні заняття, на яких вони матимуть можливість попрацювати з негативними емоціями. В іншому випадку діти можуть «скидати» їх одне на одного.

Психологиня каже, що багато учнів приїхало з повністю зруйнованих міст. «Одна дівчинка родом із Маріуполя почала розповідати, що в неї вже нема дому, немає школи. Нема Будинку культури, куди вона ходила на танці та музику… Нема домівки подружки. У таких випадках дітям треба правильно пояснити, що повернутися вони зможуть не за місяць і не за рік», – так Людмила пояснює поширену серед евакуйованих ілюзію.

Багато хто пристосовується до болю. Але є й такі, що можуть днями «сидіти» в телефонах без бажання з будь-ким спілкуватись. Це – ті, що втратили друзів, залишили батьків в Україні і не розуміють, чому вони тут, у Польщі. Таким дітям треба допомагати адаптуватися. Але ключ тут – не лише у шкільних уроках.

«Ми побачили, що просто „занурювати” їх у навчання не можна. Їм це зараз дуже важко. Дітям потрібна терапевтична допомога – через фільми, спорт… Їм треба робити щось, під час чого можна викричатись, виговоритися, “вибігатися”.  Якщо цього їм не вистачає, то вони починають між собою сваритися, ба навіть ображати одне одного», – коментує психологиня.

Після інтеграційних занять учні помалу прислуховуються  одне до одного, починають поступатися і просити вибачення, якщо треба. Це – результат внутрішньої роботи.

Людмила розповідає про інтеграційні класи: «На таких уроках ми граємо у психологічні ігри, займаємося тематичним малюванням. Наприклад, обираємо тему злості, болю і ненависті – діти зображають різні фізіономії чи щось інше, та пояснюють малюнки. Хтось так відображає емоції, що виникають щодо путіна, війни, росії, білорусі тощо. Так ми визначаємо, який біль живе всередині. Таким заняттям може бути і простий похід в кінотеатр. Ось наприклад, нещодавно ми ходили на мультик про дівчинку, у якої зруйнували місто. За сюжетом усі герої об’єдналися, почали одне одному допомагати і згодом усе відбудували. Ось так просто, паралельно зі смакуванням морозива чи попкорну, йде психологічна робота. Інтеграція дітей – це більше, ніж просто сидіти на уроках».

Діти війни – це не просто переселенці, яким треба пройти процес інтеграції та вивчити мову. Вони можуть бути тими, хто втратив батьків, дім, школу, усе життя. Переїжджаючи до нової країни, вони стикаються із безліччю проблем, якими інколи навіть нема з ким поділитися. Тут у гру вступають спеціалісти – професійні викладачі, психологи і психотерапевти. І у цій командній роботі кожна дитина може отримати шанс на нове життя – життя після війни. 

Поділитися: