РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №38, 2018-09-23

Перше, на що читач звертає увагу у книзі «Дівчата з Волині. Правдиві історії» ще навіть до того, як прочитає назву – це блідо-рожеве обличчя світловолосої дівчини на обкладинці. Вона дивиться великими очима, а за її спиною видніється осінній пейзаж села з дерев’яною хатою. На місці цієї бутафорії могло б бути автентичне фото «волинянки», натомість є «фантазія». Ця обкладинка книги про Волинську трагедію схиляє до думки, що в руках у читача не історична книга, а роман. Це не таке вже й далеке від правди.

Анна Гербіх, авторка книги, є журналісткою, співпрацювала з такими виданнями, як «Rzeczpospolita», «Uważam Rze» та «Do Rzeczy». Вона також є авторкою книжок «Дівчата з повстання», «Дівчата з Сибіру», «Дівчата з Солідарності». У книзі «Дівчата з Волині» описані історії Яніни Калиновської, Теодори Зглінецької, Альфреди Магдзяк, Яніни Вуйцік, Юзефи Бриг, Гелени Чішак, Розалії Вєльош, Софії Шваль та Гелени Захарчук. Це не просто випадково підібрані жінки, живі свідки, яких авторка знайшла самостійно. Першою у книзі свою історію розповідає Яніна Калиновська, яка тільки під кінець розповіді розкриває, ким є: вона – голова Товариства вшанування пам’яті убитих поляків на Волині. Інші жінки – теж активні учасниці цього товариства, які у 90-х роках їздили на Волинь ставити хрести на місцях масових убивств. Тож перше відкриття, яке не співпадає з нашими очікуваннями, що зародилися під впливом назви та обкладинки, це те, що жінки – не прості випадкові героїні.

Кожна з них втратила когось дуже рідного чи близького – батьків, когось із сестер чи братів, дехто повністю осиротів. Жах, крізь який вони пройшли, великий. Це в книзі наявне, ми з неї можемо дізнатися, які жахливі речі робили тоді українці. Однак комплексність, навіть трагічність, не повністю передані у тексті, і в цьому є провина авторки.

Вже від перших речень складається враження: Анна Гербіх «домалювала» історії жінок. Вона взяла їхні розповіді і переписала, щоб читачу (чи то ринку) «добре зайшло». Книга написана у дуже спрощеному стилі. В оповідях можна зауважити гіперболізацію, численні літературні метафори, напруження – відчувається, що історії жінок авторка не просто записала, а переписала і трохи змінила, обробивши літературно. Наприклад, Волинь постає як казкова багата земля, один із розділів так і називається – «Спогади магічної Волині».

Дійсно, героїні можуть пам’ятати своє життя у міжвоєнній Волині у яскравих та теплих кольорах, так, як кожен із нас зберігає найтепліші спогади з дитинства. Однак Анна Гербіх словами жінок описує і утворює «Волинь» – рай на кресах, якусь дивну і далеку землю, де всього було вдосталь, все було краще, а життя було простіше. Данієль Бовуа, французький історик, фахівець з історії України і Польщі, називає цю казку про країну на кресах колонізаторським мисленням, важливим елементом національної міфології – мисленням, яке властиве полякам навіть підсвідомо. Бовуа називає цю міфологію суто шляхтицькою: образ ідилічного життя в садибі, серед квітучих полів та злаків, де люди живуть в гармонії і мирі.

Адам Міхнік у своїй статті «Кінець кресоманії!» з циклу «Адам Міхнік рекомендує» зазначає: Бовуа пише про те, як поляки не розуміють чужі прагнення, про польське почуття вищості над іншими народами, наприклад, «в расистському образі українців» він бачить джерело неправдивої пам’яті про тих, хто «у волинських подіях 1943-45 років всю вину приписує тільки одній стороні».

У вступі до однієї зі своїх книг Данієль Бовуа пише, що у Польщі панує романтизація та популяризація минулого кресів, яку можна назвати «кресоманією»: «Прикрашене бачення „уявної спільноти” давніх часів, чудесної Речі Посполитої, у якій у беззаперечний спосіб багатонаціональна, багатоконфесійна, багатомовна маса людей почувалася безпечно під крилом польськості».

Політична та економічна ситуація на Волині у ті роки була далека від ідилії. У той час між українцями, поляками та євреями відбувалися нескінченні економічні суперечки, у тому числі на національному ґрунті, які часто закінчувалися фізичним насильством чи терором. Польська шляхта поводилася з кресовими землями колоніально, тобто черпала з них прибуток, не дозволяючи людям розвиватися самостійно.

Про це у книзі не згадується. Натомість у жінок, які розповідають про свої нелегкі життя, прочитується також почуття вищості над іншими народами, які співжили у той час на Волині, про що писав історик Бовуа.

Наприклад, у розповіді Яніни Вуйцік з’являються такі речення: «Одного разу мама поїхала в гето у Ковелі і купила від жидівського кравця красиве сіре пальто з коміром з каракулю. Як я гордилася цим пальто! Я ж була підлітком, я росла, хотіла гарно виглядати і подобатися іншим». Яніна у розповіді про елегантність своєї матері, яка ніколи не мусіла працювати, поки не почалися трагічні події на Волині, невимушено і несвідомо говорить про те, що її мати купувала «жидівські» речі у людей, які були у жахливій ситуації. Вона повністю оминає той аспект, що у гето такі плащі вже нікому не були потрібні, а грошей люди потребували, щоб вижити; а тому євреєві, може, й вони не знадобилися, бо перш, ніж він встиг їх потратити, його застрелили.

Книга не тільки насичена Волинню. Жінки розповідають і про решту історії свого життя, охоплюють загальніше також Другу світову війну, говорять про своє доросле життя в Радянському Союзі. Анна Гербіх не обмежується питаннями про їхнє минуле. Вона також говорить про політику: про враження від фільму «Волинь» Смажовського, про те, чи могли б героїні пробачити українцям.

Тут, на жаль, героїні у книзі говорять не від себе, а словами, запозиченими із колективної пам’яті про Волинь, яка склалася сьогодні у поляків. Крім «злочинців», зрозумілого окреслення людей, що вбивали, жінки дружно заявляють про «бандерівців» та «українських націоналістів». Але ж звідки у їхніх спогадах з’явилися бандерівці? Безперечно, для їхніх сучасників українці, які вдалися до етнічної чистки, не були бандерівцями. Тоді вони могли їх називати хіба що «бульбівці» – похідне від Тараса Бульби. В той час навіть для українців на Волині упівці не були бандерівцями чи націоналістами, а просто «хлопцями з лісу», партизанами» або «нашими хлопцями». Риторика про налитих кров’ю бандерівців – це пам’ять запозичена.

«Дівчата з Волині» – це книга безперечно політична, а не лише книга спогадів і «справжніх історій». Як зазвичай у польсько-українському діалозі про трагедію на Волині у 1943 р., це «польська правдива історія».

Поділитися: