Анна Вінницька ■ 60-ЛІТТЯ ШКОЛИ В БІЛОМУ БОРІ ■ №24, 2019-06-16

Розмова зі Степаном КОЛОСІВСЬКИМ – випускником початкової школи ім. Тараса Шевченка в Білому Борі, нині юристом.

Ти – випускник 1967 року, отже шевченківську білобірську школу закінчив 52 роки тому. Чим вона запам’яталася?

Білобірську школу згадую з великим сентиментом – це був мій перший вихід у широкий світ із маленького пеґерівського села, що неподалік Валча. Моє навчання почалося тоді в сільській чотирикласній школі, однак батьки, розуміючи роль освіти і намагаючись відкрити переді мною ширші можливості, за порадою тодішнього пароха греко-католицької парафії у Валчі, о. Теодора Маркова вирішили послати мене до української школи в Білому Борі. Тут, до речі, вже вчилося кілька старших за мене дітей із Валецького повіту. Отже, у віці 13 років я поїхав до віддаленого за 120 км від рідної хати Білого Бору. Свідомо і за власним бажанням. Багато дітей, які жили в гуртожитку, навіть ті старші, сильно переживали через розлуку з батьками, однак я не можу сказати такого про себе, оскільки мене дуже зацікавив і захопив світ, який я для себе тоді відкривав, і тому я намагався черпати з навчання якнайбільше. Умови життя в гуртожитку були дуже важкими – зараз такий гуртожиток не мав би права існувати, а в той час це було нормально. Пригадую, що ми, хлопці, самі мусили чистити димохід, аби запалити піч чи загріти воду для купання. А щоб почистити димохід – доводилося лізти на дах. З харчуванням допомагали українські родини з Білого Бору, які приносили до гуртожитку городину та інші продукти. У гуртожитку тоді жило не більше 15 осіб, причому були й діти десяти чи дванадцяти років. Уже в старшому віці мама зізналася, що вони з батьком дуже переживали за мене й неодноразово плакали з туги. Натомість нам тугу за батьками полегшували вчителі, які намагалися на щодень заступати дітям рідних, за що я їм дуже вдячний.

Ти в білобірській початковій школі почав навчатися з 7 класу. Дехто каже, що початкова школа не надто впливає на формування людини як особистості, однак ти заперечуєш цю думку.

Так. Білобірська школа міцно вплинула на формування моєї особистості. Щоправда, українські справи не були мені чужі ще до навчання в Білому Борі, оскільки вдома розмовляли по-українськи, батьки передплачували «Наше слово», яке я читав вже з третього класу. Отже, наші справи були мені тоді справді близькими, тим не менше, крім знань, почерпнутих із «НС», небагато можна було тоді довідатися про Україну. Завдяки знанням, винесеним з уроків української мови, де, крім літератури, знайомили нас також з історією України, я відкрив для себе зовсім інший світ, яким захопився. Саме тоді я зрозумів, що українство – це світ, який не пропав, не сентиментальні речі, над якими можемо тільки плакати, а навпаки – ми в силах наше українство відбудувати й розвивати також тут, на вигнанні. Якби не білобірська школа, можливо, я б не вийшов за межі початкової чи професійної освіти. Світ літератури та історії, зокрема боротьби за певні цінності, безперечно, зродився в мені в Білому Борі, а поглибився в ліцеї у Лігниці. Однак початки свідомої ідентифікації себе як українця мали місце саме в шевченківській школі. Тоді в мене з’явилася віра й переконання, що Україна відродиться, стане незалежною – і я буду нею пишатися.

У відновленні цього українства допомагали насамперед учителі. Зрозуміло, перших наставників, які навчали в шевченківській школі, вже немає серед живих, однак пам’ять про них – назавжди в серцях колишніх учнів.

Справді, ця пам’ять вічно жива. Коли я у вересні 1965 року прийшов до Білого Бору, тоді керівником школи був Андрій Вашенко – людина з великим травматичним життєвим досвідом. У січні 1966-го він виїхав до Австралії. Після його виїзду школа опинилася в кризовій ситуації. На той час тут навчалося не більше 50 осіб. Справи почали стабілізуватися весною 1966 року, коли керівником став Данило Древко. З найбільш теплими почуттями згадую вчителів української мови: спочатку це була Оля Сорока, випускниця Педагогічного ліцею в Бартошицях, потім – Михайло Баранович, який закінчив українську філологію у Варшавському університеті. Пан Михайло вмів надзвичайним чином зацікавити мене літературою, постатями письменників, розповідаючи про їхні долі, а також історією України, зокрема періодом козацтва. Це сильно вплинуло на мій духовний розвиток та майбутнє формування. Також із приємністю згадую вчителя Володимира Шульгана, який на той час мав уже близько 80 років, та його дружину Стефанію. Володимир Шульган помер у Кошаліні у віці 106 років. Це був ветеран Червоної армії – його погляди не дуже нам відповідали, але він дружньо ставився до учнів. Учителі з великою відданістю заступали нам батьків. Значний вплив на моє духове формування мав також о. Степан Дзюбина – греко-католицький парох парафії у Білому Борі й учитель релігії, на якій зустрічалися українські діти, котрі навчалися як у нашій, так і в польській школі. Саме на цих уроках та в церкві ми відчували себе спільнотою, тим не менше критично ставилися до тих друзів, яких батьки послали до польської школи. Отець Степан Дзюбина залагоджував наші суперечки на цьому тлі.

Шевченківська початкова школа – камерний заклад, у якому всі один одного знають, і, крім навчання, там можна розвивати художні здібності. Як правило, в художніх гуртках виступали майже всі діти…

Під час мого перебування концертами займалися Оля Сорока та Михайло Баранович, які прищеплювали в нас відчуття того, що ми – важливі для інших українців. Особливо це було помітно в селах, де ми виступали, а також у Кошаліні, де на наші концерти приходило дуже багато людей. До речі, саме в Кошаліні я вперше зустрівся з поетом Яковом МушинськимГудемчуком, який допоміг нам усвідомити, що в Польщі також твориться українська література. Навчання в Білому Борі відкрило переді мною різноманітні прояви українського життя в актуальних умовах – саме тоді прийшло розуміння, що для української громади в Польщі все ж існує перспектива. До речі, один зі своїх віршів – «Дитячий щебіт у древнім Білому Борі» Яків Мушинський-Гудемчук присвятив учням білобірської школи. За моїх часів ми мали можливість проявляти свої здібності в поезії чи драмі, оскільки готували шевченківські програми. Особливо запам’яталися п’єса «Назар Cтодоля», інсценізації «За байраком байрак», «Причинна» та «Сліпий», під час показу яких люди
сприймали нас дуже емоційно. Ми, діти, відчували, що несемо їм щось важливе, чого вони просто потребують. У поемі «Сліпий», яку ми ставили, є міркування батька, який вагався, чи посилати свого сина Степана на Запорізьку Січ, де він мав набути досвіду й мужності. Особливо запам’яталися мені слова:
«І так, і сяк, І треба б то, і шкода. Ні, буде треба, хоч два года Нехай по світу поблукає Та сам своєї пошукає, Як я шукав колись. (…)»
І я зрозумів, що мої батьки теж мали таку дилему: відправлення дитини в далекий світ було тим самим, що колись вислання на Січ. Тоді я відчув, що для нас, тобто нового покоління українців у Польщі, Білий Бір – це така собі сучасна Запорізька Січ. Запам’яталися також мені слова з вірша Євгена Самохваленка: «будем у світ летіти певні юних крил українські діти з українських шкіл». Саме вони стали моїм життєвим девізом.

Поділитися: