Анна Вінницька ■ 60-ЛІТТЯ ШКОЛИ В БІЛОМУ БОРІ ■ №24, 2019-06-16

Pозмова з Доротою Джевєцькою — вчителькою польської мови у початковій школі № 2 ім. Тараса Шевченка.

Ви пов’язані з шевченківською початковою школою у Білому Борі від 1995 року, отже, пропрацювали тут 24 роки. Пам’ятаєте перший рік своєї роботи?

Дуже добре пам’ятаю. Я тоді отримала всього один клас, за рік – другий, пізніше – третій… На той час я працювала ще в одному закладі, отже, в життя шевченківської школи входила поступово. Початок моєї роботи в українській школі був дуже комфортним, оскільки я не вела уроки відразу в усіх класах, тож могла спокійно підготуватися до занять. Це було для мене важливо, бо я дуже переживала, досі пам’ятаю, як вечорами готувалася до уроків. Пригадую, що свій перший урок я дітям просто відчитала – мала підготовлений сценарій від «добрий день» аж по «до побачення». Кожного дня я готувала також домашні завдання, робила наперед вправи. Із часом уроки почали даватися мені легше.

Я запитала про перший рік роботи невипадково. Ви не походите з української меншини – як працюється польці в українській школі?

Я родом з цього регіону, тому на щодень перебувала у польськоукраїнському середовищі. Справді, українською я не розмовляю, але часто чую мову та засвоїла поодинокі слова. Для мене національність ніколи не була перешкодою — серед моїх знайомих є і поляки, й українці. Крім того, коли я починала працювати, у школі навчалися тільки українські діти з Польщі, всі вони розмовляли також польською мовою, і тому в нас не було мовного бар’єру. Можливо, якби я прийшла на роботу сьогодні, мала би більше проблем, оскільки тепер у школі навчаються також діти з України. Однак, пропрацювавши тут 24 роки, я зі зрозумілих причин навчилася сприймати українську мову на слух, щоправда, сама не розмовляю, бо неправильно наголошую слова, але порозумітися з учнями можу без проблем.

Справді, сьогодні школа дещо змінилася. Тепер, окрім дітей з української меншини та з України, тут навчаються також польські діти.

Так, у нас може навчатися кожен, хто має таке бажання. Зрозуміло, школа призначена насамперед для дітей з української меншини, тим не менше тут навчаються також діти з України та польські учні, які раніше ніколи не мали контакту з українською мовою. У нас мови немовби змішуються: у коридорах можна почути польську, українську, а час від часу навіть поодинокі російські слова, які іноді, особливо на початку навчання, вживають діти з України. Я сама віддала своїх дітей до української школи, оскільки вона дає набагато більше можливостей, ніж пересічний навчальний заклад. Наприклад, завдяки тому, що в школі навчається відносно мало учнів, тут можна більше працювати індивідуально з кожною дитиною. Те, що вирізняє нашу школу – індивідуальний підхід до учня і те, що кожного тут ціну- ють – це не порожні слова. Нашим дітям у школі комфортно, найкраще свідчення цього – спогади колишніх учнів, які з ностальгією згадують свої шкільні роки.

Шевченківська школа є специфічним навчальним закладом. Окрім того, що багато часу приділяється навчанню, одне із завдань школи — виховання української національної ідентичності.

Я як полька не бачу в цьому жодної проблеми, оскільки основні цінності універсальні й однакові у кожної нації — насамперед ми вчимо людяності, що має відображення і в польській, і в українській культурах. Я часто порівнюю польські та українські літературні твори, представлений у них світ, ми з учнями обговорюємо вплив історії на літературу. Можливо, мені легше про це говорити, оскільки я намагаюся показати дітям світ та події з обох боків. Зрозуміло, я не проводжу історичні дискусії. Передусім я намагаюся продемонструвати проблему морального вибору людини у складних життєвих та історичних ситуаціях. На уроках польської мови ми з учнями також розмовляємо про патріотизм, зв’язок із народом, його символи. Зрозуміло, коли ми обговорюємо, скажімо, польську патріотичну поезію, то згадуємо також про любов учнів до своєї землі. Насправді українське патріотичне виховання відбувається також на уроках польської мови, оскільки я завжди намагаюся представити учням красу їхньої батьківщини. Якщо ми не цінуватимемо здобутків насамперед власного народу, то не зможемо шанувати інших. Я також хочу прищепити своїм учням повагу до інших народів та толерантність, а водночас – гордість від приналежності до власного народу. Щоби ніхто ніколи не соромився своєї національності.

Отже, яка найбільша цінність шевченківської початкової школи сьогодні?

Я думаю, що насамперед — камерність та неповторна атмосфера у самій школі. Попри те, що у нас вчаться діти з різних середовищ та регіонів, ми вміємо порозумітися. Незважаючи на мовний бар’єр, різне віросповідання чи світогляд. Ми добре співпрацюємо та співіснуємо — разом із учнями творимо спільноту, де всі ставляться одне до одного толерантно та з повагою. На мою думку, у нашій школі можна помітити набагато більшу повагу до іншої людини, ніж в інших навчальних закладах із більш однорідним середовищем.

Те, що вирізняє білобірську школу – це також позакласна активність, до якої долучаються й учні, і вчителі.

Справді, при школі діє дуже багато художніх колективів, у яких діти можуть розвивати свої здібності. Наймолодші, наприклад, виступають під час Шевченківських святкувань, Фестивалю української казки, Фестивалю української сакральної творчості, беруть участь у загальнопольському художньому конкурсі «Барви України», який організовує наша школа. Старші діти танцюють в ансамблі «Вітрогон» чи розвивають свої декламаторські здібності в «Групі живого слова». Крім того, у нас проходить багато інших позашкільних занять, які мають на меті популяризацію української культури. Зрозуміло, школа також долучається до різноманітних заходів, приурочених до історичних чи політичних подій в Польщі і в Україні. Прив’язаність до власного народу, піклування про мову, знання своєї історії — це загальнолюдські цінності, яких я намагаюся дотримуватися також на уроках польської мови. Я завжди пояснюю ці теми з великою делікатністю й тактом, аби не зачепити нічиїх почуттів. У Білому Борі важко говорити про чіткий поділ на українців та поляків, оскільки нині ці середовища перетинаються і вже, мабуть, немає родини, яка б не була змішаною. Отже, взаємодія культур відбувається насамперед на рівні сімей та особистих зв’язків, а вже згодом — у школі. На шкільні святкування ми запрошуємо всіх мешканців Білого Бору, незалежно від національності. Трапляється, що бабуся приводить на концерт онуків, яких уже не виховують в українській культурі. Але дітям настільки припадають до душі виступи, що вони вирішують навчатися вже у нашій школі.

Ви пов’язані зі школою вже понад 20 років. Із ким або з чим вона у вас асоціюється?

Безперечно, з колишньою директоркою Іриною Дрозд, яка за 60 років існування школи неодноразово була матір’ю і для учнів, і для вчителів, які лише починали свою педагогічну кар’єру. Ірина Дрозд не менш віддано дбала про будівлю школи, тому, говорячи про початкову школу ім. Тараса Шевченка, не згадати про пані Ірину неможливо. Школа асоціюється у мене також із гарною атмосферою серед учнів та вчителів. Наочне свідчення цього — те, що за всі ці роки я не шукала іншу роботу. Зрозуміло, що трапляються суперечки, однак ми намагаємося підтримувати одне одного. Крім того, вчителі у нашій школі мають багато простору для дій та власної ініціативи, і можуть робити з учнями справді цікаві проекти.

Фото Ярослава Залітача

Поділитися: