Анна ВІННИЦЬКА, Марія ТУЦЬКА ■ ЮВІЛЕЙ ■ №30, 2025-07-27

Професору Михайлові Дуді – колишньому диригентові та художньому керівнику хору «Полонина», інструментального колективу «Мрія» й вокально-інструментального гуртка «Струмочок», які діяли у IV Загальноосвітньому ліцеї, – 90 років!

Михайло Дуда

Анна ВІННИЦЬКА, річник 1984-1988

Особистість та ідеї певної людини можуть продовжувати впливати на життя інших навіть тоді, коли з нею не зустрічаєшся роками. Так є у випадку професора Михайла Дуди, якого кожен випускник IV Загальноосвітнього ліцею у Лігниці або той, хто мав честь зустріти на своїй дорозі, пам’ятає до сьогодні. Його особистість та харизма відгукуються людям й зараз як у приватному, так і професійному житті. Багато з тих, хто вперше зустрівся у школі з хоровою та естрадною піснею, а також грою на інструментах, нині займається цією справою на професійному рівні.

Професор Михайло Дуда – синонім доброти, щирості, відданості музиці та українському народові. Можна було б ще довго перераховувати, але, думаю, той, хто мав щастя зустріти Його на своїй дорозі, віднайде ці враження у представлених нижче спогадах. Я теж їх віднаходжу, оскільки, навчаючись у лігницькому ліцеї в 1984-1988 роках, могла відчути доброту, теплоту та харизматичність цієї особистості. Розвиваючись музично на репетиціях, мала ще й велике щастя допомагати професору під час виїзних концертів – таких, як я, було багато, бо кожен горнувся до Нього. Пам’ятаю, коли після випуску ми перший раз зустрілись під час з’їзду випускників у Лігниці, професор упізнав мене за голосом та дотиком долоні – ці емоції відчуваю до сьогодні. Він був для нас немовби батьком, який пригортав усіх до свого серця, і за це Йому сьогодні дякуємо.

28 липня колишньому диригентові та художньому керівнику хору «Полонина», інструментального колективу «Мрія» та вокально-інструментального гуртка «Струмочок» виповнилося 90 років! Отож пропонуємо увазі читачів «Нашого слова» спогади колишніх учнів ліцею, а професору Михайлові Дуді бажаємо довгих років життя у здоров’ї!

Маруся ІВАНИК-ЯЦИЛА, річник 1972-1976

Таке велике Свято – це нагода, щоб подякувати Вам за надзвичайний внесок у життя неповторної школи – українського ліцею в Лігниці.

Ви, наш Маестро, були не тільки вчителем музики. Ви були для нас великим натхненням та зуміли з небувалим талантом прищепити любов до пісні й музики.

Ви навчали нас не тільки, як професійно співати та грати на інструментах, але як любити й шанувати музику. Це Ви підкреслювали, що незалежно від того, чи в залі присутні 100 глядачів, чи лише один, виступаємо однаково, бо це пошана до музики.

Ваша особистість була й залишається особливою. Бути Вашою ученицею стало великим щастям і привілеєм.

Завжди подивляла я Ваше почуття гумору й те, як блискуче Ви розповідали жарти, щоб дати нам передишку. Поєднати абсолютну дисципліну з тонким гумором уміли лише Ви, Пане Професоре.

Коли сталася трагедія і Ви втратили зір, то виявили небувалу силу духа. Не підкорились долі, а повернулись до професії на подив усієї української громади Польщі.

Ваш прояв нескореності надихав і надалі надихає цілі покоління.

Дякуємо Вам, Професоре, Вашій дружині Стефанії й дочкам Олі та Асі, які допомогли Вам повернутись до музичної діяльності. Їхня посвята і відданість неоціненна.

Цей момент, коли малесенькі донечки допомагають татові приходити на проби й вийти на сцену, завжди викликав захоплення та зворушення і в учнів, і в глядачів.

Ви – Диригент, Ви – Педагог, Ви – велика, нескорена, добра Людина.

Велика Вам вдячність і низький уклін.

Вітаємо Вас з ювілеєм 90-ліття та бажаємо щастя, здоров’я і радості.

Многая і благая літа, Професоре!

Марійка ТУЦЬКА-КОЛОСІВСЬКА, річник 1977-1981

«Від Бога наша пісня, наша мова,

Від щедрості ми сущі на віку,

Від Божої любові колискова

Нам душі оспівала в сповитку.

Тернова нам стелилася дорога,

Та ми на манівці не відійшли.

І пісню, подаровану від Бога,

Ми чесно хоронили від хули»

(І. Білозір)

Пам’ятаю: мене завжди тягнуло на сцену – чи то родинна традиція, чи успадковане по бабці Марійці хорове мистецтво. На сцені Народного дому в Перемишлі я виступала з дитячих літ. Було це разом з дитячими, молодіжними й театральними гуртками. Однак коли до нас у Перемишль приїхала «Полонина» – хор ІV Ліцею в Лігниці, мені захотілося у ньому співати, хоча те саме робила і в Перемишлі. Гурт молоді, незрячий диригент та створений ним хор, який заворожував співом, майстерністю і теплом ставлення одне до одного, до глядача. Оваціям не було кінця.

Моя мрія збулася. В 1977 році я потрапила у лігницький ліцей. Це був найважчий для школи рік. У вересні кураторія відкликала з посади директорку Ірину Снігур, а нам, учням, казали йти на початку нового навчального року до І Ліцею в сусідній школі. Молодь одностайно сказала, що не піде. Учителі нас підтримали й проводили уроки. Постало питання – бути школі чи не бути? Врешті призначено нового директора. Ним став Ян Бекас. Усе ніби повернулося на свої рейки, хоча атмосфера була дуже важка, всі були пригнічені.

Як кожного вересня, почались репетиції гуртків, перший клас іде на зустріч і прослухання з професором Михайлом Дудою. Надійшла моя черга. Розповідаю про себе: співала у Перемишлі, грала на мандоліні й вчилася грати на бандурі, але покинула, бо переїхала на навчання до Лігниці. Професор приділив мене до сопрано і відправив грати на мандоліні, чого я, чесно кажучи, не дуже любила. Тому почала просити його, щоб відпустив мене з гуртка мандоліністів. Однак він ніяк не погоджувався. Тоді на мій захист стала пані Стеня – дружина Михайла Дуди, кажучи: «Михале, дай їй спокій, вона буде “конферансьєркою” займатися». І так увільнила мене від мандоліни.

А репетиції хору давали мені велике задоволення і радість. Тут панувала неймовірна дисципліна. Ніхто не смів запізнитись чи говорити в час проб. Незрячий Професор знав нас з барви голосу, тембру і дотику рук! Так лишається до сьогодні, коли дзвоню йому телефоном чи заїжджаю у Лігницю провідати нашу школу, місто молодості й найкращих літ.

Дівчата наввипередки намагалися асистувати Професору і проводжати на репетиції, з репетицій, на сцену чи зі сцени. Він до цього завжди ставився з гумором та доброзичливо. Репертуар, який підбирав для нас, був несамовитим, ідейним, українським до кісток, від А до Я. До сьогодні, коли чую пісню «Ой, Дніпро, Дніпро» чи «Ой, зійшла зоря над Почаєвом…» та шевченківські пісні, сльози котяться обличчям. Було також багато лемківських пісень. Кожен виступ хору – чи у філармонії, чи сільському клубі – мав бути заспіваний від душі й серця. Зустріч з публікою була завжди завершена на високій ноті. Солісти, інструменти, сценічний одяг – сам Професор завжди питав дівчат перед виходом на сцену: «Як там моя фризура?» Зустрічі з батьками, друзями – у цілій Польщі: від Перемишля до Щеціна, від Бань-Мазурських, Кракова, Вроцлава до Варшави, Зеленої Гори, Кошаліна. Ґданськ і Сопот. Люблін і Гайнівка. Десятки концертів і кілометрів.

Професор Михайло Дуда все своє життя присвятив нам, учням, дав змогу пізнати українське музичне надбання. Слухав багато хорових творів, записував Брайлем ноти й переказував нам в нотному записі. Праці було неймовірно багато, а ще й з «матеріалом» без музичної підготовки, яким були учні. Професор зумів знайти серед нас музичні діаманти чи просто захопити молодь музикою. Рівень співу сягав професійного. У професора Михайла Дуди була «Мрія» – це ансамбль мандоліністів, і ще друга, про яку тоді нікому не говорив… Вона була і в мене: заспівати в Україні. І мрії збуваються.

Після навчання в Ягеллонському університеті повертаюсь до рідної школи як вчителька, вихователька лігницького ліцею. За час студій я мала змогу часто бувати в Україні. Познайомилася з безліччю цікавих людей та почала здійснювати свою мрію – привезти хор «Полонина» в Україну. Учні нашої школи багато вчили про Україну та, на жаль, наживо ніколи її не бачили. Їдемо в перше українське турне. Нашим партнером є хор «Щедрик» зі Стрия. Лігницький хор взяв у репертуар музику церковну та патріотичну. Професор неймовірно переживав, хвилювався. Пройшли концерти у Стрию, Трускавці, Моршині та Львові в кінотеатрі Довженка з гуртом Олега Кульчицького, а також на стадіоні з синьо-жовтим прапором. Мрія здійснилася. Коли співали «Боже великий єдиний» люди ставали на коліна і складали руки. Вони плакали, і ми стримували сльози радості.

Повернувшись до Лігниці, щасливі, з великим успіхом, зародилася думка, щоб здійснити професійний запис хору. Професор погодився. Інтенсивно йшли проби. Репертуар був готовий. У Мюнхені домовилась з друзями про запис, знайшли спонсора, що оплатить студію, але забракло коштів на житло, харчування і проїзд. На цей час не було ані проєктів, ані обмінів. Мрія не здійснилася, але виникло нове бажання поїхати в Україну. Нашим партнером став продюсер, піаніст, заслужений діяч мистецтв України Сашко Горностай, той самий, що організував українське турне Квітки Цісик. Професор Михайло Дуда зрадів, хоча побоювався, чи вдасться, чи зможемо виступити на рівні. Це ж Україна – там стільки чудових хорів. У школі погодились нас відпустити. Підготували нові костюми, Професор вибрав новий репертуар. Їдемо. Траса – довга, важка, цікава. Щоденно – концерт: Львів, Тернопіль, Бережани, Житомир, Київ, Канів і Почаїв, де мали заспівати перед іконою Божої Матері нашу пісню «Ой, зійшла зоря над Почаєвом». Ведемо хористів до монастиря – тоді ще православного, московського патріархату. Зупиняє нас монах, не впускає до середини, розпитує, хто ми, чи православні. Почувши що і православні, і греко-католики вирішує не допускати до ікони. Усе ж таки наша молодь знайшла вхід та щасливо потрапляємо до середини. Однак співати нам не дозволяють, шарпають, виганяють. Професор Михайло Дуда кличе нас до себе і каже: «Виходимо та співаємо перед церквою». Молодь блискавкою зібралась, стала в ряди на східцях перед святинею і заспівала на всю силу «Ой, зійшла зоря над Почаєвом, стала». У цю мить збіглись монахи, люди, які були на території монастиря, а хор співав-молився. Професор закінчив диригувати й сказав: «Мати Божа нас почула, і Україна – також». Не менш зворушливими були концерти в Києві та Каневі. Я розуміла емоції, переживання Професора. Хор справився, зустріч з Україною здійснилася. Професор Михайло Дуда прекрасно обрав репертуар і підготував хористів. Він точно знав, що нам треба співати. Це було напередодні Незалежності України.

Пане Професоре, дякую Вам за чудовий час, здійснення наших мрій, за формування нашого покоління, нашої свідомості, за любов до пісні.

У Ваш ювілей бажаю міцного здоров’я, вдоволення з добре виконаної праці, гордості за труд й любов, за красу того, що рідне, своє, невмируще. Ви для мене зразок самовідданості ідеї мистецтва та сили духу. На многії і благії літа!

«Минуле ніколи не минає.

Воно любить ховатися у піснях і мріях,

У спогадах і у куточку серця».

Мірка ЛЕСЬКІВ-ГАНАСКО, річник 1981-1985

Як і коли я дізналась про ліцей у Лігниці – не пам’ятаю. Він, певно, був закладений непомітно у мої жили Батьками. Коли в школі вчителька запитала, хто де хоче вчитися, то, пам’ятаю, я просто встала і сказала, що йду до Лігниці. Тобі 13 років – і ти їдеш з хати у школу кілометрів десь за 500. Навіть не варто писати тут, що без мобілки, у батьків і домашнього телефону не було.

Перший день на Хойновській. У залі № 13 сидить 12 таких, як ти. Напевно не треба вам розповідати, що вони для мене залишаються сестрами до сьогодні. Раптово до кабінету вбігає якась весела дівчина, кладе на столі різні скарби: лінійки, транспортири, математичні компаси (школа першокласникам придбала, бо тоді були часи кризи) – та вітається: «Я Аська, будемо разом в класі. Завтра по обіді на світлиці буде слухання до хору».

Яке слухання, який хор, де ця світлиця? Не було часу думати. Не було часу мислити, розглядати, тужити, нити, плакати за хатою, депресувати чи що там сьогодні є модним. Життя завирувало і пішло блискавкою. Наша школа моментально всмоктала нас у свій організм. Це була ідеальна, на мою думку, інституція, де вчителі, вихователі, кухарі й прибиральниці від 1 вересня кожного року ставали батьками для наступних чужих дітей – для нас. А навчання, кількість та насиченість післяобідніх занять не дозволили нудьгувати чи тужити.

Як дівчисько без музичної освіти співало в хорі «Полонина» і грало в шкільному оркестрі? Скажу вам – гарно!

Процес навчання був простим і непомітним.

На прослуховування до світлиці всі прийшли пунктуально. Чекали, до кінця не знаючи кого і чого. Тоді в зал увійшла Ася, а за нею з’явився Він – Професор Михайло Дуда і його собачка.

І тут – мала порада всім майбутнім вчителям і вихователям: щоб вас шанували та любили вихованці, згадували з трепетом серця, зробіть перший крок – шануйте своїх учнів. Бо з появою Професора у дверях у мене миттєво пропав страх, трепет, стрес. Я відчула спокій і зрозуміла, що тут мені буде добре, що тут на мене чекають, я важлива. Професор Михайло Дуда, геніальний диригент, мультиінструменталіст, знавець музичної спадщини світу, вчитель і вихователь поколінь, кожному і кожній приділяв свою увагу, вірив у нас. Звісно, були серед нас ті, хто закінчив музичні школи. Вони, зрозуміло, стали лідерами. Проте більшість не вміла навіть прочитати нот, не то що грати чи співати на голоси, а Професор зумів нас причарувати теплим голосом, ласкою, добротою і вишліфувати в потужний хор та оркестр. І ніхто не підписував нот!

Тоді я дізналась, що співаю альтом. Тоді ж почала грати на (другій) мандоліні, а з часом і на електричній. Тоді я вперше почула церковну, достойну, музику.

Почула про Бортнянського. Закохалася у музику українського бароко. Тоді… почала Жити.

«Іже Херувими», «Достойно», «Отче наш», «Почаївська», «Ой, верше», «Нова радість», «Вічний революціонер» – назви творів, які ми виконували, я можу перечитувати ще і ще, і підспівую їх собі до сьогодні, бо, пане Професоре, я і тепер зберігаю свої два лігницькі шедеври: мою енциклопедію знань про українську мову («зошитище», де записувала все важливе з уроків Професора Івана Співака) та хорові партитури «Полонини».

Цього року якось до мене потрапили записи наших виступів у Сопоті у 1983 і 1985 роках. Я їх дала оцифрувати та зараз дивлюся на нас та на Вас, пане Професоре, і дякую Батькам, що відкрили мені світ, а Ви мене у цьому світі великому прийняли й збагатили знанням, вмінням, любов’ю до рідного і вірою в себе.

Обіймаю думками й серцем. Бажаю здоров’я та співаю Вам альтом: многая літа, Професоре мій!

Ірина СПОЛЬСЬКА-МОКЛЯК, річник 1982-1986

Свою розповідь почну з того, що лігницька школа не була моїм першим вибором. Я вже подала документи до одного з перемиських ліцеїв. Тоді якась товаришка, не пригадую сьогодні її прізвища, розказала мені про активну діяльність художніх колективів у одному тоді у Польщі українському ліцеї (у Ґурові-Ілавецькому на той час існував український клас «Б» при польській середній школі). Це стало для мене поштовхом, щоб змінити рішення. Щиро кажучи, довго не розмислювала, оскільки вже змалку сцена була моєю великою пристрастю, моєю любов’ю.

Набагато раніше чула я про дві легенди цієї школи: диригента Михайла Дуду та Генрику Дмитрієву. Приїжджаючи до Лігниці, я одразу знала, що не можу бути осторонь шкільної художньої діяльності й записалась до хору «Полонина», інструментального колективу «Мрія» та вокально-інструментального гуртка «Струмочок». У танцювальному колективі виступала як гостя, доповнюючи співом весільний обряд на Фестивалі української культури в Сопоті 1985 року.

На репетиції хору ходила охоче завдяки великій харизмі, професіоналізму професора Михайла Дуди та відчутній гарній атмосфері серед хористів. Праця диригента не обмежувалась лише вивченням нових творів. Були й уроки емісії голосу (процес утворення голосу під час співу або декламації – прим. ред.), правильного дихання. Мені особисто найближча духовна музика, яка має здатність сягати глибини душі, й тому я залюбки її виконувала. Незабутньою була участь нашого хору в Днях церковної музики в Гайнівці, де ми завоювали одне з перших місць. А рівень цього міжнародного фестивалю був неймовірно високим. Сьогодні можу сказати, що без «Полонини», імовірно, не стала б згодом членом Молодіжного хору «Тисячоліття» та варшавського Камерного хору, що працювали під керівництвом видатного маестро Ярослава Полянського. Тут я шліфувала свої вокальні вміння, основам яких завдячую професору Михайлові Дуді. 

Не менш цікавим досвідом була участь у «Мрії», де я грала на металофоні. Робота диригента з таким колективом була дуже складною. Нелегко навчити молодих музикантів, яких було кількадесят. А серед них – мандоліністи, гітаристи, ксилофоністи, барабанщики та акордеоністи. Ще врахуймо, що диригент – незряча людина, і не всі члени колективу знали ноти, мали музичну освіту. З творів, які ми виконували, запам’ятались «Вічний революціонер» та «Ставок заснув». З обома колективами їздили усією Польщею. Виступали, наприклад, у Сопоті, Варшаві, Кракові, Ґданську, Слупську та інших містах. Неймовірним переживанням для мене  було виконання пісні «Степом» у супроводі хору та акордеону в Краківській філармонії.

Співала я також у вокально-інструментальному гуртку «Струмочок», художнім керівником якого був теж професор Михайло Дуда. Спершу виступала в дуеті з Беатою Вуйцік, а згодом як солістка. Беата була обдарована чудовим, дзвінким сопрано – наші голоси добре разом звучали, гармоніювали. Ми виконували, серед інших, пісні Романа Дрозда «Заспівала б я про весну…» та «Не плач, не сумуй…», які дуже сподобались публіці на фестивалі в Сопоті 1983 року. Як солістка я мусила взяти на себе ще більшу відповідальність за бездоганне виконання творів. Неоціненними виявились тоді влучні зауваги й вказівки професора Михайла Дуди.   

Жаль було мені прощатись з лігницькою альма-матер, з учителями, друзями, а найбільше з професором та колективами. Як я його запам’ятала? Як усміхнену, привітну людину, великого професіонала, незабутнього і невтомного наставника цілих молодих поколінь, зрівноваженого, надзвичайно терплячого й культурного.

Дорогий пане Професоре! Дякую Вам за велику роботу, яку Ви виконали. Ви зробили безперечний вагомий внесок у розвиток української культури. Підтвердженням цього стала відзнака «Вірний предкам», яку Ви отримали 2015 року на ХХХІІІ Лемківській ватрі у Ждині. Як Ви сказали тоді на ватрянській сцені: «Усе у своєму житті я робив не для фінансової користі, але для нашої молоді й для України».

З Днем народження! Бажаю, щоб Ваша життєва чаша була переповнена щастям, здоров’ям і любов’ю, щоб усі Ваші мрії обов’язково збувалися. Нехай Бог Вас благословить ще на довгі роки життя!

Тетяна ЧОРНА-НАКОНЕЧНА, річник 1983-1987

Про Професора Михайла Дуду неможливо говорити інакше, ніж з великою повагою й теплом. Не тому, що «так треба». Просто інакше не виходить.

Учителів у лігницькому ліцеї ми поважали – кожен з них мав авторитет і свій стиль. Іноді, трохи жартома, ми давали їм «м’які» прізвиська: «Цьоця», «Ясьо», «Няньо». Це був спосіб зняти дистанцію між нами й дорослими, трохи пом’якшити нав’язану дисципліну. Але Професорові Михайлу Дуді ніхто ніколи не придумав прізвиськ. Навіть більше – ніхто не говорив про нього просто «Дуда». Завжди – «Професор». З великої літери. З повагою. І не лише офіційно, а й у розмовах між собою, на перервах, у спогадах.

Він ніколи не був об’єктом жартів чи пліток, не мав з учнями жодних конфліктів. І не тому, що був строгий – навпаки, він уособлював доброту й спокій. Навколо нього завжди була якась особлива атмосфера, яку важко описати словами. А ми? Ми у стосунках з ним ставали кращими людьми. Просто відбивали світло, яке він випромінював.

У ті часи, коли школа загалом як інституція не надто зважала на емоції учнів, а партнерські стосунки були рідкістю, Професор Михайло Дуда вирізнявся своєю поведінкою: завжди добрий, завжди уважний, завжди готовий вислухати. Я не пам’ятаю жодної ситуації, щоб хтось у його присутності відчув себе приниженим чи непомітним. Для нас, молодих, часом бешкетних і розгублених, він був тим, хто бачив у кожному людину, давав простір, не судив згори.

Повага, яку ми до нього мали, не була результатом страху або авторитету, хоча останнього йому не бракувало. Це була повага до його людяності. До того, що він бачив у нас партнерів, навіть якщо нам було по шістнадцять.

З нагоди 90-літнього ювілею хочу висловити Професорові найщирішу подяку й пошану за його тихий авторитет, за світло, яке він випромінював і яке залишилося в нас. Многих, благих літ Вам, Професоре!

Петро БАРАН, річник 1984-1988

Як юний слупщанин я мав нагоду з подивом дивитися і слухати концерти лігницьких ансамблів. Хор, оркестр, танцювальний колектив – візитівка ІV Загальноосвітнього ліцею – завжди захоплювали українську молодь. Для мене це був також стимул вступити в лігницьку школу.

А там – гуртожиток і особи, люди, особливі персони, які керували життям школярів. Серед них – Професор Михайло Дуда. Від перших днів можна було стати членом артистичних ансамблів. Я хотів співати. Згадую перші прослуховування. Перша особиста зустріч з авторитетом диригента хору справила на мене велике враження. Потім першокласники мали окремі заняття: Професор хотів нас докладніше перевірити та підготувати до співу в основному складі хору.

Копітка, тяжка праця Професора Михайла була дивовижною і надзвичайно плідною. Думав я тоді й сьогодні теж:  як це можливо читати пальцями ноти, вивчити їх на пам’ять, співати за ними та ще й навчити інших. Це неймовірно! А при цьому – усмішка, гумор, пам’ять, музична уява, серце й терплячість. Він упізнавав нас за голосом, знав кожного, називаючи наші імена.

Це Професор був для мене стимулом, щоб іти в музичну школу, а потім у музичну академію. Без праці Диригента «Полонини» не зміг би я цього зробити. А було нас таких більше. Деяким Він пропонував стати перед хором й диригувати в час концерту вибраним твором. Ніколи про таке я тоді навіть не подумав би.

Завдяки цій відданій людині пізнав я українську хорову музику – церковну, народну, класичну. Кожен з нас, хористів, вчився та поглиблював своє українство та свою релігійну духовність саме через спів. Тут згадаю також про розуміння та пошану в ставленні «православний – греко-католик». Ми співали, а Професор диригував у церквах і греко-католицьких, і православних.

Завдяки Йому не один священник та єпископ гарно володіє голосом під час богослужінь чи молитви. Не один диригент інших українських хорів у Польщі й за кордоном зрадів, приймаючи до ансамблю випускника лігницького ліцею.

Для мене – це тихий, справжній Герой. Його життя і праця – неоціненний внесок у життя молодих українців.

З перспективи років я зрозумів, що Його копітка, тяжка щоденна праця зі шкільним хором та оркестром – це просто дивовижний подвиг. А плоди? Коли дивлюся на свої молоді роки, усвідомлюю, що рівень хору, оркестру, якими захоплювався я в час концертів, фестивалів, допоміг не одному хлопцеві й не одній дівчині обрати лігницький ліцей, там радіти кожній репетиції та бути гордим членом «Полонини» в час концертів.

Інтеграція старших з молодшими учнями школи, музичний розвиток, будування патріотизму та любові до всього, що українське, знання музичної літератури, всебічний розвиток, врешті особистий приклад життя Професора та вдячність за це залишаться в мені до кінця життя.

Анна ПОЛЕНИК-ЮНКО, річник 1985-1989

Коли закінчувала початкову школу в Браневі у 1985 році, вирішила піти своїм, тоді ще дитячим шляхом, сповістивши Батьків, що хочу навчатися в лігницькому ліцеї.

«А Ґурово? А Бранево?» – питали мама й тато. Казали: «Будеш близько».

«У Лігниці хороший хор», – відповідала я. Говорила так, бо дивилася концерт на фестивалі в Сопоті. У Лігниці багато гуртків й оркестр, і танцювальний ансамбль. Ще кидала їм, що в Браневі не маю змоги спілкуватися з ровесниками, а в Лігниці будуть «свої». Не думала про рівень навчання. Оскільки вчилася на відмінно, зрозумілим було, що в Лігниці воно буде на найвищому рівні. І було.

Перші дні. Гуртожиток. 12 дівчат у кімнаті. Я проплакала два місці в ліжку. Це була велика зміна для людини, у якої все дитинство пройшло в особняку у власній кімнаті. Але впоралася завдяки чудовим дівчатам поруч й позашкільним заняттям. Не повернулася додому, бо сама прийняла рішення.

Професор Михайло Дуда забрав нас на прослуховування голосу й музикального слуху. І взяв мене в хор та оркестр, а пані Генрика Дмітрєва – в танцювальний ансамбль. Що може бути кращим у цьому віці у Лігниці? Нічого!

Почала займатися у цих гуртках. Оскільки професор Михайло Дуда як незряча особа потребував допомоги в пересуванні, то запитав, хто хоче забирати його з автобусної зупинки. Я зголосилася йому асистувати.

Професор ставився до нас усіх як рівних собі. Нікого не висміював за відсутність чи голосу, чи музикального слуху. Кожен був для нього важливим. Почалася найкраща в моєму житті пригода. Професор кожного разу розповідав дуже цікаві історії зі свого, і не тільки, життя. Просто енциклопедія знань – музичних, суспільних, людських! Професор Михайло Дуда ніби замінював мого батька Славка, з яким був обмежений контакт, адже в батьківському домі тоді ще не було телефону.

Професор Іван Співак – наш вихователь (класний керівник в Україні – прим. авт.) – виховував мене ідейно, був наставником, психологом і терапевтом в одному. Професор Михайло Дуда був від усього іншого: від любові, від душі та серця і передусім від музики. Завдяки професору я здійснила свою дитячу мрію – навчилася грати на музичному інструменті мандоліна. Завдяки професору навчилася співати з нот у хорі. Завдяки йому була учасницею концертів на Ясній Горі у Ченстохові, у Стрию, Львові, Почаївській лаврі й багатьох інших місцевостях.

Пане професоре, вітаю Вас з Днем народження! Я Вас люблю й дякую за усе, що Ви зробили для мене. Велика пошана для Вас, Вашої дружини й дітей.

Іван ШУМАДА, річник 1985-1989

Сьогодні, після сорока літ з моменту, коли я вперше зустрів Професора Михайла Дуду, черговий раз усвідомлюю, що ця зустріч є однією з тих, які мають вирішальний вплив на все моє життя.

П’ятнадцятилітнім хлопцем приїхав я у вересні 1985 року до гуртожитку IV Загальноосвітнього ліцею в Лігниці, щоб вчитися тут самостійності, шукати самосвідомості та досягнути зрілості, а за нагоди здобути в цій школі середню освіту. Попри амбітні плани, перші тижні життя в гуртожитку не були легкими. Залишивши рідну хату, так само як мої однокласники, переживав я тугу за батьками й страх перед новим. У цьому неспокої підсвідомо народжувалася потреба авторитету, який визначить напрямок у новому етапі життя. Саме тоді, у цій метушні емоцій, було мені дано зустріти людей, котрі «вказали азимут», скерували, куди і як маю стреміти до своєї мети. Ними стали мій вихователь професор Іван Співак та мій диригент і другий вихователь професор Михайло Дуда. Професор Співак викликав у нас повагу своєю, на перший погляд, доволі суворою вдачею і вимогливістю та асоціювався зі старозавітним пророком, який в ім’я істини й справедливості міг різко встановити дисципліну. Тим часом професор Дуда той самий послух і дисципліну здобував своєю лагідністю та терплячістю. Отак «Закон і Благодать» – Старий і Новий Завіти – в особах двох моїх авторитетів стали основою, на якій почав я будувати свою особистість.

Професор Михайло Дуда – особистість абсолютно унікальна. Єдиний з-посеред наших вчителів Він не отримав від учнів жодного прізвиська. Михайла Дуду всі називали просто – Професор, і це вже виходило поза узвичаєне в ліцеї звернення до вчителів. В учнівській говірці Професор був тільки один – Професор Дуда. Він один серед педагогів не мав жодних офіційних засобів впливу на своїх підопічних – не мав журналу для оцінок і зауважень, яким міг би дисциплінувати учнів, як інші вчителі. Це тому, що хор та інструментальний гурток не були шкільними предметами й участь у них була добровільною. Професор не міг навіть стежити за нашою поведінкою та нашими жартами, бо цього просто не бачив. Ми часто забували, що Він незрячий. Проте те, що Професор не міг бачити очима, не означало, що Він не бачив серцем. Завжди бачив нас дуже добре і відчував наш духовний та фізичний стан. Був готовий вислухати, зрозуміти кожну емоцію молодої, незрілої ще людини: злість, розчарування, почуття несправедливості, але також слабкість, страх чи лінь. До Професора можна було прийти з кожною бідою. Він приділяв нам свій час, даруючи розуміння та мудру пораду. Він знав чи не про більшість любовних історій мешканців гуртожитку. Разом з ними переживав любовні захоплення й біль розлуки. Його любов до учнів, лагідність і тепло викликали в нас довір’я та ентузіазм до праці над собою. Кожен, хто мав можливість спілкуватися з Професором, шукав з Ним контакту. Дівчата ставали в чергу, щоб після репетиції відвести Його на автобусну зупинку, адже це була добра нагода, щоб поділитися чимось наболілим і отримати розраду. Усі намагалися, щоб Професор був задоволений нами й ніхто не хотів Його підвести. Коли траплялися ситуації, що хтось не вивчив хорової партії або пропустив забагато репетицій, Професор завжди був готовий простити й дати черговий шанс, а ми користувалися з цього кредиту довір’я.

Особливою рисою Професора була терплячість. Увесь свій музичний талант і педагогічну кар’єру Він присвятив своєрідній сізіфовій праці. Протягом кількох десятиліть працював із молоддю, яка приходила до ліцею без жодної музичної освіти, без уміння читати ноти, без елементарного знання про світову чи тим паче українську музику. Професор терпляче й послідовно, обережно, щоб не сполохати, вчив кожного з нас ставити незрозумілі крапки та риски на п’ятилінії, а потім замінювати ці знаки на звуки. І тут починався справжній феномен. Сьогодні багато з тих наляканих тоді й музично неосвічених школярів стали самостійними хормейстерами, диригентами, музикантами, церковними співцями, а дехто навіть оперними співаками, композиторами чи викладачами в музичних установах. З кожним новим шкільним роком Професор починав наново і ніколи не знеохочувався. Багато з нас саме в гуртожитку на вулиці Хойновська 98 в Лігниці, в будинку, який був для нас тоді центром світу та якого сьогодні вже навіть немає, вперше в житті мали можливість взяти в руки музичний інструмент – мандоліну, акордеон чи гітару, щоб після кількох місяців наполегливої праці виступити на концерті.

Професор приходив до гуртожитку значно раніше, ніж мала початися репетиція хору чи оркестру. Саме тоді він вчив писати ноти – чорні або білі, на черговій лінії чи полі поміж лініями – в наших зім’ятих нотних зошитах. Перед кожною репетицією нашого інструментального гуртка «Мрія» мусив налаштувати кільканадцять мандолін, мандол і підготувати інші інструменти. Робив це завжди зосереджено, але неодмінно з усмішкою. Його залученість у працю значно виходила за межі професійних обов’язків – це було покликання і своєрідна життєва місія. Професор її виконав на відмінно. Він не лише навчив музичної абетки, але влив у нас любов до музики, відкрив у кожному це живуще незбагненне джерело, яке дало нам енергію для духовного розвитку. Завдяки Професору ми мали змогу захопитися українською піснею, рідним багатоголоссям, гармонією та динамікою музики. Результатом наших музичних вправлянь у інтернатській світлиці були потім цілі вечори спільних співів на сходах гуртожитка. Чи не кожен учень, навіть той, хто не співав у хорі, власноруч переписував від старших друзів зошит із піснями, щоб потім їх вивчати й співати.

Наполеглива та жертовна праця професора Михайла Дуди принесла надзвичайні результати – відкрила нас для духовного, культурного й національного розвитку, пробудила нашу вразливість на красу, мистецтво, почуття. Через музику почала формуватися в нас національна гідність, бо ми мали змогу усвідомити цінність, багатство та історію нашої культури. Врешті відкрила нас для надбань світової музики. У часи, коли не було ще інтернету і сучасних носіїв звуку, а платівки CD лише ставали доступними, ми різними шляхами: з радіо або на магнітофонних плівках – знайомилися з музикою світових велетнів: Баха, Моцарта, Вівальді та інших.

Особливим досвідом, який був результатом праці професора Михайла Дуди, став перший в історії нашого ліцею виїзд шкільного хору «Полонина» в Україну в 1988 році. До цього моменту ми знали її лише з розповідей, книжок та уроків української мови. Ще до проголошення самостійності України й до виходу Української греко-католицької церкви з підпілля ми могли відвідати західні землі нашої батьківщини. У той час ще дуже помітним був радянський режим, який обмежував в Україні свободу слова, рідної мови й релігії.

Незабутніми для нас моментами були ті, коли на українських сценах Львова, Стрия та інших міст наш хор «Полонина» під диригуванням професора Михайла Дуди виконував церковні твори досі замовчуваних українських композиторів, яких радянська влада намагалася до того часу перефарбовувати на російських. На виступах глядачі вставали зі своїх крісел і вже до кінця концерту не сідали, бо вперше за десятиліття могли разом з нами голосно молитися словами молитов «Отче наш», «Богородице Діво» та почути інші церковні твори. Крім атмосфери духовного відродження, можна було відчути потугу народного пориву. Краса і сила церковної музики вийшла тоді поза рамки естетики, показала, як люди об’єднуються у спільноту, а також виявила зв’язок з минулими поколіннями, які за причетність до свого народу і вірність своїй мові та релігії були протягом століть переслідувані, морені голодом, піддані тортурам та знищенню. Ці переживання були початком мого свідомого рішення, щоб зробити все, однак не згубити, не дати забрати того надбання моїх предків, за яке був замордований мій Дідо і сиділа в тюрмах та концтаборі моя Мама. Це був час мого свідомого рішення не дозволити асимілювати себе та докласти всіх зусиль, щоб ці цінності передати колись своїм дітям.

Думаю, що до часу наших концертів в Україні навіть професор Дуда – наш диригент і наставник – не усвідомлював, які незвичайні та виняткові результати принесе Його щоденна, тиха, копітка, але наполеглива й послідовна робота. Тоді, вочевидь, виявилося, що наш Професор – не міфічний Сізіф, а євангельський Сіяч, який зумів засіяти в нас зерно правди та любові, що згодом у багатьох проросло в рясні плоди.

Згадані концерти в Україні відбулися в час, коли я вже закінчував навчання в лігницькому ліцеї. Після іспиту зрілості треба було почати черговий етап уже більш самостійного студентського життя. Протягом наступних років неодноразово ще приїздив я до Лігниці на репетиції та концерти «Полонини», але вже як студент шукав можливостей музичного розвитку в нових місцях. Захоплення хоровою, зокрема церковною, музикою, яке перейняв я від професора Михайла Дуди, спонукало мене до участі в діяльності інших українських студентських хорів. Спершу це був хор «Тисячоліття» під диригуванням Ярослава Полянського, потім – хор люблінських семінаристів «Мойсей», який очолював отець Богдан Дрозд, згодом – хор «Синтагма». Його вели брати отець Богдан і Роман Дрозди, які є учнями професора Михайла Дуди. Врешті опинився я в Перемишлі, де кілька літ мав честь співати в Катедральному церковному хорі, яким диригував мій друг Ярослав Вуйцик, що його знаю ще з часів ліцею. Очевидно, він також є учнем Професора Дуди. Ярослав Вуйцик також став директором Регентського інституту – першої післявоєнної дяківської школи в Перемишлі. Тут викладачами були професори з Львівської музичної консерваторії та Українського католицького університету. Отже, рівень занять був досить високим, і після двох років навчання випускники інституту отримували свідоцтво, яке дає право виконувати обов’язки професійних дяків. Таким дяком – церковним співцем – став і я разом з моїми старшими дітьми.

Не було б цього шляху і моє життя могло б виглядати зовсім по-іншому, якби сорок років тому не зустрів я на своїй дорозі професора Михайла Дуду.

Дорогий Пане Професоре! Я Вам безмежно вдячний за всю любов і мудрість, які отримав від Вас. Дякую за Вашу працю, Вашу жертву і Вашу віру, що все це не даремно. Цілую Ваші талановиті руки й постійно пригортаюся до Вашого батьківського серця.

Аня ҐЕЛЯ, річник 1987-1991

Ті роки, які я пережила в лігницькому IV Ліцеї, залишаться на все життя в пам’яті, в душі, в моєму серці. Велика заслуга у цьому наших професорів та професорок, котрі передали кожному, серед іншого, неминущі життєві цінності, незалежно від того куди й кого доля занесла. Та в цьому моменті пливе моя велика подяка до Вас, дорогий Професоре Дудо.

Ви народилися в тому самому селі на Лемківщині, де й мій тато. Ви провели там разом гарні роки дитинства, які, на жаль, затьмарила акція «Вісла». Ваші та наші Сім’ї мусили залишити рідні землі. На щастя, доля звела нас вдруге, не лише задля лігницького ліцею, але й родинних відносин. Хор «Полонина» і роки, протягом яких я мала честь Вам асистувати, подарували цінні досвіди. Вони супроводжують мене до сьогодні.

Ви були для мене не лише професором музики та великим авторитетом, але також порадником у житті, оповідачем гарних чи сумних подій, а передусім прикладом незламної людини. Наші виїзди, концерти з хором «Полонина» прищепили любов до пісні назавжди.

У Ваш 90-й ювілей хочеться висловити не лише вдячність, але й передати Вам цю радість буття, яку я отримала від Вас. Нехай Бог Вас благословить та дає силу так само мужньо й відважно надалі ступати крізь життя. Ви незабутня людина, людина миру, добра, авторитету, таланту, сили та життєвої мудрості.

Будьте здорові, щасливі, насолоджуйтеся кожною прожитою хвилиною і не забувайте, що по всьому світі живуть випускники лігницького ліцею, які Вас люблять, шанують та цінують, а між ними і я.

Андрій ОЛІЙНИК, річник 1994-1999

Задумувався нещодавно, які враження й емоції народжувались у мені, коли, бувши ще малим хлопцем, приходив з батьками на концерти хору «Полонина» в нашому лігницькому ліцеї.

Можливо, було мені чотири роки, коли зрозумів, що музика, яку виконує хор, його майстерність й інтерпретація залежить від людини, котра стоїть перед хористами – від диригента, який, піднімаючи руки й виконуючи певні жести, керує співом багатьох осіб.

Кожен концерт хору, яким керував Пан Михайло Дуда, містив у собі елементи магії й святості, а спиною мені пробігали мурашки. Відчувалась велика взаємопошана між хором та диригентом, своєрідна теплота й радість від виконання пісень, у яких жив дух і нематеріальне багатство народу.

Репертуар хору складався з творів різного характеру, починаючи від опрацювань як народних пісень, патріотичного характеру, так і класики української хорової музики. Саме контакт із народними піснями, де записаний код нації, а також класикою церковної музики у 80-ті роки був тим чинником, що допомагав зберігати ідентичність і усвідомити культурне багатство.

Коли я трішки підріс, батьки записали мене в музичну школу до класу скрипки. Пам’ятаю, як Пан Михайло Дуда часто питав батька про мої успіхи й усе підтримував добрим словом, за що йому дуже вдячний.

Любомира СПІВАК-ПИЛИПОВИЧ, річник 1968-1972

Професору Михайлові Дуді до його 90-ліття жмут спогадів учениці

У лігницькому IV Загальноосвітньому ліцеї я вчилася в 1968-1972 роках. Але перш ніж потрапила до Лігниці, де вчителем був Іван Співак, рідний брат мого батька, своє дитинство провела в родинному селі Гломча на Підкарпатті, що над берегом Сяну. Основи української мови й національно-релігійної свідомості винесла з рідного дому. Отже, здобуті домашні знання могла поглибити в стінах лігницької школи. Мені пощастило, бо саме у вересні 1968 року в школі зайшли важливі зміни – шкільний будинок на вулиці Хойновська 98 став гуртожитком, натомість шкільні заняття почали проводити в будинку на площі Завадського 7а. Про ці зміни писав Михайло Дзвінка у репортажі «В лігницькому ліцеї» (№ 43 «НС» від 27 жовтня 1968 року, с. 2): «В лігницькому ліцеї в тому році зайшли великі зміни. Молодь навчається вже в нових приміщеннях. Колишній шкільний будинок повністю відведено на гуртожиток, що поліпшило умови життя і праці учнів. <…> Після шкільних занять молодь розвиває свої здібності в таких гуртках, як хоровий, співочий, музичний, естрадний, драматичний, а також танцювальний. <…> Таким чином молодь винесе зі школи замилування до артистичної діяльності».

Стрий Іван Співак викладав українську мову та літературу, але вчив нас також українських пісень, а інші вчителі – музики й танцю. Я особливо полюбляла уроки хорового співу під керівництвом професора Михайла Дуди. Він помітив цю мою, винесену ще з дитячих років, любов до співу та доручав виконувати сольні та ансамблеві партії в хорі. Під його керівництвом пробувала я також грати на мандоліні в шкільному музичному колективі.

Пригадую першу зустріч з професором Михайлом Дудою: ми сиділи у класі й чекали приходу вчителя музики. У дверях з’явилася особа з теплою усмішкою, мила й радісна. Ця перша зустріч дуже позитивно мене вразила, і я вирішила записатися на всі можливі заняття з музики й танцю, останні вела професорка Генрика Дмітрєва. Впевненості у виборі занять з музики додавав мені професор Михайло Дуда. Як учасниця шкільного ансамблю музики й танцю, яким керував Професор, я виступала на концертах у різних місцевостях Польщі.

Важливим джерелом, що підсилило збережений у моїй пам’яті образ професора Михайла Дуди, стала низка оглядів і рецензій на виступи музичного ансамблю нашого ліцею, що у період мого навчання з’явилися на сторінках тижневика «Наше слово». Завдяки цим записам я могла в деталях пригадати концерти й виступи, у яких брала участь, згадати Професора, шкільних друзів, атмосферу, наш репертуар.

Уперше я виступила в складі хору під диригуванням Михайла Дуди на шевченківському концерті у Вроцлаві, що відбувся 16 березня 1969 року у Воєводському будинку культури й присвячений був 155-м роковинам з дня народження Тараса Шевченка. Михайло Шумада так писав про цей концерт: «Молоді артисти з IV Загальноосвітнього ліцею в Лігниці під керівництвом вчителя Михайла Дуди порадували присутніх в’язанкою українських народних пісень. <…> Головна роль в концерті припала хорові. Саме він закінчив першу частину концерту мистецьким виконанням твору “Думи мої”» («Шевченківський концерт у Вроцлаві», № 16 «НС» від 20 квітня 1969 року, с. 6).

Більш змістовний огляд шевченківського концерту, що через два тижні відбувся в Лігниці, представив Л. Клюнко в огляді «Кобзареве свято в Лігниці» (№ 18 «НС» від 4 травня 1969 року, с. 6). Автор допису писав від імені учасників нашого шкільного колективу, отже, можу припускати, що був він учнем найстаршого класу. Концерт відбувся 30 березня 1969 року в світлиці лігницького гуртка Українського суспільно-культурного товариства. Про атмосферу цього концерту автор говорить так: «Програма мала розпочатися о 18:00 годині, але вже о 15:00 годині заповнилася світлиця людьми. Всі з нетерпінням чекали, коли піднесеться завіса, а на сцену вийдуть одягнені в гарні народні строї бадьорі та усміхнені дівчата та юнаки. У визначену годину залунала пісня “Як умру, то поховайте”. Ще хористи, під диригуванням вчителя Михайла Дуди, привітали всіх присутніх словами Кобзаревого “Заповіту”. Пісню цю глядачі вислухали стоячи». Далі автор допису називає пісні, що були тоді виконані хористами: «Думи мої», «Тече вода в синє море», «Верховино, мати моя». Крім понад п’ятдесятиособового хору, в концерті виступило тріо у складі Стені Никеруй, Марійки Мокрої та Терези Барновської. Дівчата заспівали дві пісні: «По діброві вітер віє», «Віє вітер, віє буйний». В дальшій частині концерту ці ж дівчата, як пише Л. Клюнко, «схвилювали нас пройнятою глибоким ліризмом піснею “Забудь мене”. Заспівали її вони так, що той, хто чув цей спів, ніяк ні цих дівчат, ні пісні забути не зможе». Від себе тут додам, що у моїй пам’яті глибоко зберігся момент, як вони стоять на сцені й прекрасно співають цю пісню. У концерті виступив теж невеликий колектив співаків, учнів ліцею, у складі: С. Никеруй, С. Іляш, Г. Музика, Д. Вільшаниця, Р. Ладна, І. Хруник та І. Шимчик. Вони заспівали пісню на слова Тараса Шевченка «Ой, чого ж ти почорніло?». Концерт закінчився виступом музичного гуртка під керівництвом Михайла Дуди, в якому прозвучала низка народних мелодій, зокрема «Ой, Марічко, чичері», а також пісня «Без тебе, Олесю» у виконанні Стені Никеруй та Марійки Мокрої. У підсумку свого допису Л. Клюнко пише: «Велика заслуга в цьому наших вчителів Івана Співака та Михайла Дуди, які не жаліли труду для підготування концерту, і до них керуємо ці слова подяки».

26-27 червня 1969 року в Кошаліні проходив ІІІ Фестиваль української пісні й музики. Фестивальні концерти відбувалися в місцевій спортивній залі. Газета «Наше слово» у № 26 від 29 червня помістила програму цього заходу, де під 4-м номером «Ансамбль пісні і танцю Українського ліцею в Лігниці» названо репертуар, з яким ми там виступали. Гадаю, що варто нам, учасникам цього концерту, згадати ці назви: «Pieśń pokoju», слова – K. Ґрущинський, музика – З. Словацький; «Ой у полі нивка», українська народна пісня, обробка – О. Кошиця; «Верховино, мати моя», слова і музика – М. Машкіна; «Гандзя молодичка», українська народна пісня, обробка – Д. Котко; «Polonez warszawski», музика – T. Сеґетинський; «Ой, Марічко, чичері», українська народна пісня; «Я бачив, як вітер березу зломив», українська народна пісня; «Забудь мене», слова – С. Ружанський; «По діброві вітер віє», слова – Т. Шевченко; «Без тебе, Олесю», українська народна пісня; «Три подружки синьоокі», слова – В. Шевчук, музика – О. Білаш.

У підсумковій статті з ІІІ Фестивалю в Кошаліні Михайла Дзвінки «Наша пісня, наша дума…» (№ 28 «НС» від 13 липня 1969 року, с. 3) виступові нашого ансамблю присвячено кілька абзаців, які тут подаю: «Нові враження для глядачів дала поява на сцені численного ансамблю пісні і танцю Українського загальноосвітнього ліцею в Лігниці. Перше, на що глядачі звернули увагу, – це прекрасні українські народні строї, всі виконані в одному стилі. Над їх виготовленням немало потрудилися як дирекція школи, окремі викладачі, серед них мгр. Віра Длугош, та і сама молодь. Вони домашнім способом придбали собі 50 комплектів народних строїв. Це гарний приклад для інших колективів. На кошалінській сцені лігничани представили дуже багату і вартісну програму. Майже половина учнів школи бере участь в чотирьох колективах – хоровому, естрадному, музичному і танцювальному. Всі номери репертуару були гаряче сприйняті публікою, якій вони дали багато естетичної насолоди. Особливо подобалися пісні у виконанні тріо дівчат – Марії Мокрої, Стефанії Никеруй та Тереси Барновської, а також соліста Романа Ладни. Весь ансамбль підготував до виступу викладач музики Михайло Дуда, якому колектив завдячує свій високий музичний рівень. Треба також відмітити роль конферансьє, яку добре виконав Степан Клосовський. Концерт лігницького ансамблю закінчився вогнистим і дуже ефектним гуцульським танцем за хореографією Генрики Дмитрієв. Мистецтво лігничан надовго залишиться в пам’яті глядачів». З цього фестивалю збереглася у мене фотографія, на якій, одягнена в гуцульський стрій, танцюю з моїм однокласником Стефаном Косовським.

Особливим концертом в житті професора Михайла Дуди й нас, учасників музичних колективів, став шевченківський концерт в Лігниці, який відбувся 13 березня 1971 року. Доволі детально описав його наш шкільний колега Степан Мігус у репортажі, надрукованому в «Нашому слові» (№ 14 від 4 квітня, с. 1): «Взяли в ньому участь хор і музичний гурток під керівництвом Михайла Дуди. Відкрили концерт хористи “Заповітом” Шевченка. Після цього з доповіддю “Шевченко в українській літературі” виступив Богдан Гнатюк, який одночасно вів концерт. У програмі вірші виконувались вперемішку з піснями. Поему “Гамалія” прочитав Іван Шимчик. Після цього у виконанні хору присутні почули пісню “Думи мої” на слова Шевченка. Вірші на вечорі декламували Іван Козяк “На роковини Шевченка”, С. Клосовський та І. Труш уривок з поеми “Сон”, Б. Боровець і М. Шляхтич “Іржавець” та “На Тарасовій панахиді”. У виконанні хору присутні почули пісні “Видиш, брате мій” та “Горлиця”. Михайло Ковалик у супроводі мандоліністів виконав пісні “Взяв би я бандуру”, “Я бачив, як вітер берізку зламав”, а Марійка Мокра і С. Никеруй у тому ж супроводі проспівали пісню “Місяць на небі”. Піснею “Реве та стогне Дніпр широкий” хор закінчив Шевченківський вечір. <…> Особливо хочеться подякувати М. Дуді, який так багато часу присвятив підготовці хору і музичного гуртка на Шевченківський вечір. Наш дорогий вчитель М. Дуда хоч внаслідок нещасливого випадку втратив зір, але не піддався. Після виходу з лікарні він одразу повернувся до своєї праці. Ми з великою радістю зустріли нашого вчителя, адже він впоїв нам любов до української пісні. Через місяць після повернення до школи нашого диригента хор міг виступити з художньою програмою на Шевченківському вечорі. Самовідданість цієї людини, яка незважаючи ні на що, підготовляє хор до участі в IV Фестивалі української пісні і танцю, викликає в нас подив і пошану». У цьому ж числі «Нашого слова» пані Галина Водонос розповідає про шевченківський концерт у Вроцлаві: «Рік у рік директор ліцею мгр. Ірина Снігур і диригент шкільного художнього колективу М. Дуда приїжджали зі своїми учнями-солов’ями, щоб тут, у Вроцлаві, словом і піснею звеличати безсмертний геній українського народу. Приїжджали щороку, але чи приїдуть в цьому році – ніхто не мав певності. Адже внаслідок випадку з диригентом М. Дудою гурток довший час не працював. Та учнівський колектив не підвів. Незважаючи на згадані труднощі, гурток підготовив концертну програму і приїхав до Вроцлава. На сцену вийшла молоденька дівчинка, яка вела за руку диригента. Це були Михайло Дуда і його донька, що допомогла батькові, який втратив зір, вийти на сцену, щоб він міг диригувати хором ліцеїстів. Зворушливо, до плачу було бачити ту сцену. Диригент підніс угору руку і полились пісні, які переплітались з декламаціями віршів Т. Г. Шевченка». На долученій до допису Галини Водонос фотографії авторства вроцлав’янина Ореста Загвойського показано лігницький хор на вроцлавській сцені, я стою в центрі другого ряду жіночих голосів.

Останній мій виступ у складі Лігницького ансамблю пісні й танцю був на сцені IV Фестивалю української пісні й музики, що відбувся у Варшаві 27 червня 1971 року в театрі «Розривка». У мене збереглася фотографія з цього виступу, яким диригувала наша колега Євгенія Музика. Я стою в першому ряду, четверта з лівого боку. Журналіст «Нашого слова» Михайло Дзвінка на сторінках газети (№ 28 від 11 липня 1971 року, с. 3) дав таку коротку рецензію нашого виступу: «Лігницький ансамбль пісні і танцю, як завжди, представив велику художню програму. Хором диригувала цим разом учениця Євгенія Музика. Лігничанам незвичайно вдалися танці. За українську сюїту публіка не хотіла пустити їх зі сцени. Це був справжній показ таланту молодих лігницьких ліцеалістів та великого досвіду хореографа Генрики Дмітрєвої, яка працювала з колективом від самого початку його існування». Згадану в рецензії українську сюїту у виконанні лігничан представлено на фотографії Сергія Григорчука, що була поміщена на першій сторінці «Нашого слова» у № 30 від 25 липня 1971 року.

***

Набуті у Ваших колективах, шановний Пане Професоре, музичні знання й, зокрема, любов до української пісні, я з успіхом передавала моїм учням Початкової школи імені Маркіяна Шашкевича в Перемишлі протягом кількадесяти років. Від щирого серця дякую Вам за ці чотири роки навчання. Бажаю Вам щасливих та радісних днів і довгих літ життя!

Фото з приватних архівів випускників

Поділитися: