ПОГЛЯДИ ■ №8, 2019-02-24

Кася Комар-Мацинська, культурознавчиня, Перемишль
Кася Комар-Мацинська, культурознавчиня, Перемишль

Так склалося, що я мала незвичайну нагоду реєструвати машину. Так я стала свідком подій, які зараз відбуваються в комунікаційному відділенні адміністрації княжого міста над Сяном. І тут треба нагадати невтаємниченим у нюанси прикарпатських сенсацій: після введення в Україні під кінець 2018 року закону про розмитнення автомобілів на єврономерах (так званих «євробляхах»), у згаданій польській установі відбуваються сцени, неначе створені самим Данте. Тож і я, у передчутті пригоди, зі старими реєстраціймими номерами напоготові, бадьоро поспішила до цього місця.

Графіка авторки статті

Коротке пояснення суті справи: українська влада нарахувала, що дорогами країни їздить приблизно 300 тисяч машин, зареєстрованих у Євросоюзі. Це автомобілі, які громадяни України придбали за правилом співвласності з громадянином однієї з держав ЄС (тобто Польщі) задля того, щоб не платити мита та податку в Україні. На практиці співвласниками українських машин були мешканці прикордонної зони, а вже зовсім точно – жителі перемиського повіту. Як можна здогадатися, реєстрування на себе машин стало місцевим бізнесом, підприємці-рекордсмени були співвласниками близько 3 тисяч автомобілів. Проте, після того, як в Україні вирішили посилити контроль та передбачили високі штрафи за «євробляхи», власники автівок почали масово анульовувати їхню польську реєстрацію (використовуючи 90-денний пільговий період розмитнення, який завершиться 22 лютого 2019 року). Для Польщі, а саме – для таких адміністрацій, як перемиська, це означає параліч роботи органу, відповідального за цю процедуру.

Того ранку, коли я прийшла на місце, в тісному коридорчику вовтузилося вже приблизно 50 людей – майже самі чоловіки, переважно українці. Щоб якось розрядити напружену ситуацію, чиновники встановили дві окремі черги – для поляків та для українців. Звісно, українська була набагато довша, і, як вирішили учасники подій, ставати в неї треба було за записом. Того дня у списку було вже 80 прізвищ. Серед присутніх панував, м’яко кажучи, неспокій. Коли щодо мене виникло важливе питання «A Pani Polka czy Ukrainka?» («А ви полька чи українка?»), я, не вдаючись у дискусії про національну ідентичність, з практичних міркувань чемно стала у польську чергу. Одразу за мною місце спробував зайняти громадянин України, який мав польське підприємство, але інші учасники черги твердо заперечили: «Jesteś Ukrainiec – stawaj z Ukraińcami» («Ти українець – то ставай з українцями»).

Раптом до групи українців, що скупчилися навколо списку, підбіг сердитий поляк (його викрила шапка з біло-червоним орлом). Одягнутий в спортивний костюм, готовий кинутись на кого-небудь з кулаками, він почав сваритись, що був записаний під попереднім номером, а зараз заходять вже наступні після нього, що означає – список фальшивий. Не чекаючи пояснень, він просто порвав листок. Спочатку було важко зрозуміти, чому поляк стояв в українській черзі, проте скоро з’ясувалося, що він там не один. Як і при реєстрації автівок українцям потрібні були «поляки-стовпи», так і при анулюванні реєстрації деякі українці користалися «послугами» польських помічників. У такій ролі, окрім згаданого спортсмена, виступала також одна надзвичайно сварлива жінка, яку через самовпевненість, з якою вона заходила до всіх кабінетів, навіть можна було би переплутати з тамтешньою працівницею… якби не її одяг, що пасував радше для дискотеки. Класичними «стовпами» були також троє повних чоловіків, по яких одразу було помітно, що вони тут добре розважаються. Один із них на підтвердження цієї теорії саме перекушував курячим бульйоном, розносячи відповідний запах по всьому будинку.

У моїй черзі – у вісім разів коротшій за українську, але все одно не надто швидкій – відчувалося, що це черга «першого сорту». Поляки голосно коментували «дике українське законодавство». Проте час від часу виявлялося, що поляк, який заліз у нашу чергу, насправді повинен стояти з українцями. Тоді він вибігав із кабінету з почуттям
історичної несправедливості та криком «Ale przecież ja jestem Polakiem!» («Але ж я поляк!»). Далеке відлуння голосу службовиці відповідало йому коротко, але рішуче: «Ale jest Pan tu codziennie!» («Але ви тут стоїте щодня!»), що припиняло всі можливі дискусії.

Згодом, після знищення списку, українці викликали поліцію. Ще в очікуванні на правоохоронців один із молодих українців вирішив висловити свої патріотичні мрії (чи то погрози) та крикнув: «Ви, поляки, ще колись побачите! Приїдете до нас дешеві машини купляти!». Приблизно у той самий час перед входом до будинку відбулася також бійка. Саме тоді поліцейські приїхали вкотре та втомленим голосом вихователів із дитсадка попросили присутніх почати поводитися врешті-решт як «дорослі люди».

Після трьох годин очікування мені вдалося залагодити свої справи. Протягом цього часу я не встигла знудьгуватися. Втілення в життя українського закону відкрило в Польщі ще один невеличкий фронт для польсько-українських баталій. Здається, нам навіть не особливо потрібен якийсь конкретний привід, як-от історична правда або неправда. Ми охоче погиркаємося просто так, за кожної нагоди. Щоб довести, хто пан, а хто – ніхто, а тут, як показує описаний сценарій, недалеко і до бійки. Тому я з легкою тривогою згадую слова працівниці, яка займалася моєю справою. Коли я запитала її, чи «євробляхарі» та «стовпи» ще не вигадали, як обійти незручні закони, вона хвилину помовчала і зрештою тихо відповіла: «Proszę, niech mnie Pani nie straszy…» («Будь ласка, не лякайте мене»).

Поділитися:

Категорії : Погляди

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*