Павло Лоза ■ УКРАЇНА-ПОЛЬЩА ■ №22, 2022-05-29

– Людина швидко прив’язується до іншої людини. Якщо наші гості вже повертаються в Україну, просимо їх залишити номери телефонів, адреси… О, ні, вони не можуть надати адресу, бо в декого її немає, – каже Рената Романко, активістка гуртка Об’єднання українців у Польщі з Лемборка.

Поки що в тижневику ми орієнтувались на великі воєводські міста та міські осередки, коли писали про допомогу Україні. Тепер хотіли б показати кілька менших. Це три міста Поморського воєводства: Битів, Слупськ та Лемборк. Кожна з місцевих українських громад у цих містах обрала різні форми допомоги.

Як у магазині. Тільки безплатно

У Лемборку місцева громада зосередилася переважно на допомозі біженцям. Від самого початку вони брали участь у складанні списку квартир, куди прийматимуть тих, хто втік від війни.

– Йшлося переважно про квартири чи будинки, де не мешкають власники. Ми зрозуміли, що через деякий час родині, яка приїхала, та власникам може бути складно функціонувати разом, – ділиться спостереженнями Рената Романко, діячка гуртка. Звісно, ​​серед тих, хто пропонував власні оселі чи приймав біженців, є й українські родини з міста. – Одна з наших місцевих родин опікується неповнолітнім хлопцем, батьки якого залишилися в Україні, – розповідає Рената Романко. – Коли хтось звертається до нас, він одразу отримує листівки з інформацією про допомогу, які ми перекладали, або ми додаємо таких людей до ​​нашої групи у фейсбуці, щоб вони мали все корисне в телефоні. Там подані українською адреси, куди треба звернутися, щоб отримати PESEL, банківський рахунок, підтримку у межах програми 500+, – пояснює активістка з Лемборка.

Фото з архіву гуртків ОУП

У місті українська громада не організовує регулярні збори допомоги, бо, як каже пані Рената, немає потреби «дублювати пункти допомоги».

– Ми організували збір речей та харчів лише на початку. Частину допомоги ми відправили в Україну, частина залишилася. У місті є один великий пункт, куди люди приносять їжу, одяг, дитячі іграшки, засоби гігієни для українців, які приїхали до нас.

Громада в Слупську також зосередилася на допомозі українцям, які втекли перед війною.

– Якоїсь миті наша домівка у підвалі церкви нагадувала склад. А у нас справді велике приміщення, – каже Дарій Цилюпа, голова гуртка ОУП у Слупську, який розповідав про потреби в місцевій пресі та радіо. Зараз кожен, хто того потребує, може прийти до будинку, щоб взяти собі харчі, засоби гігієни чи одяг.

– Наші підприємці виготовили вішалки для одягу. Коли заходите до нас, то відчуваєте, що ви в магазині, тільки ні за що не треба платити. На жаль, товарів стає все менше. А наближається літо, і, наприклад, дітям знадобиться літнє взуття, одяг, – закликає підтримати збір Дарій Цилюпа, тим більше, що, як він підказує, з міста уже надходять сигнали, що воно потроху звертатиме свої «пункти допомоги».

Діти та їхні батьки вчаться одночасно

Домівка OУП є центром українського життя Лемборка. Там діти можуть вивчати українську та польську мову, є заняття зі співу та катехизису. Уроки польської проходять двічі на тиждень по дві години.

– З польської мови є чотири групи дітей шкільного та підліткового віку та три групи дорослих, – розповідає Рената Романко. – Ми організувалися так, що коли діти вчать українську, їхні мами в той час вивчають польську. Мова важлива, якщо хочеш влаштуватися на роботу.

Крім того, місцевий гурток Об’єднання створив проєкт, щоб навчити танців і найняти хореографа. Охочих так багато, що їх довелося розділити на чотири групи.

– Хтось може сказати: для чого цей танець? Та у важкі моменти важливо бути активним. Ми не хочемо, щоб діти та матусі сиділи і лише сумували, – додає Рената Романко.

Крім того, в домівці організували уроки для охочих навчитися грати на гітарі. Завдяки цьому вдалося забезпечити роботу для вчителя з України. Також у планах діячів з Лемборка створення дитячого вокально-інструментального ансамблю. Звісно, ​​є й психолог з України, який проводить бесіди з мамами та дітьми.

– Для нас також важливо, щоб українські діти з Польщі та України інтегрувалися. Вони разом виступали на Шевченківському концерті, – додає активіст з лемборського гуртка OУП. Також діти взяли участь в організованій Великодній зустрічі та Святі вишиванки. У День дитини місцева громада планує у місті організувати малюкам їхнє свято.

До Слупська та міст, що поблизу Балтійського моря, приїхали не лише матері з дітьми. Дві бази відпочинку прийняли вихованців дитячих будинків, у тому числі  дітей-сиріт.

– В одному з центрів є малюки віком 1-4 роки, – розповідає Дарій Цилюпа, який завдяки тому, що має пасіку, подарував наймолодшим біженцям кілька десятків банок меду. – Вони зовсім маленькі, і їм весь час потрібен нагляд. Ними опікуються кілька нянь. Протягом дня вони можуть розраховувати на більшу допомогу волонтерів. Проте вночі гірше. Тому члени нашої громади перш за все долучаються до допомоги вночі, –каже голова слупського гуртка ОУП.

В нас є те, чого інші не мають

«У Битові місцева влада та емігранти, які вже деякий час живуть у місті, зосередилися на допомозі біженцям. Тому ми, місцеві члени Об’єднання, збираємо допомогу для військових та тих, хто її потребує в Україні. Перший транспорт ми відправили до фонду Uniters у Варшаві. Інші – безпосередньо в Україну, – розповідає Галина Гарасим із гуртка ОУП у Битові. Українка зізнається, що є речі, які важко доставити з інших регіонів Польщі. 

– У нас було замовлення з України: люди хочуть на місці робити маскувальні сітки, але не мають із чого. А ми живемо в Кашубах, регіоні, де мешканці поколіннями займаються рибальством, – додає активістка. У цьому питанні місцевий гурток звернувся по допомогу до радіо «Кашебе» (Radio Kaszëbë). Так у прибережних містах було зібрано кілька партій рибальських сіток, які трьома транспортами було доставлено до України.

Багато українських родин, які мешкають у Битівському повіті, родом з Сокальщини у Львівській області, звідки у 1947 році виселили їхніх предків. Тому вони мають безпосередній стосунок до України і родини там. Це, на думку Галини Гарасим, має вплив на «довіру».

Фото з архіву гуртків ОУП

– Я зауважую, що іноді люди бояться. Якщо вони когось не знають, бояться перераховувати гроші. Бояться, що допомога не дійде до місця призначення. Тому багато хто воліє фінансово підтримувати біженців на місці. У мене та інших українців з Битова є рідні в Україні, які на місцях волонтерять. Можливо, тому ми вирішили збирати допомогу саме для військових та внутрішніх біженців в Україні», – каже діячка.

Менше місто, більше друзів

Складно порахувати, скільки тонн допомоги зібрали у Битові. Це не лише кілька транспортів із їжею, ліками, засобами гігієни, сітками. Також з Битова в Україну відправили бронежилети, зібрали гроші і купили безпілотник. Щодо військової допомоги в Лемборку, то місцеві українці придбали обладнання  нічного бачення та тепловізори, взуття та інші речі. Цікаво, що гроші на них було зібрано. На кухні однієї із середніх шкіл місцеві українки готували вареники. Гроші від їхнього продажу пішли на придбання техніки для військових. Також з Лемборка в Україну направили медичну допомогу.

– Збирати допомогу – це відповідальність. Навіть якщо нам приносили харчі, ми перевіряли терміни придатності, тому що прострочені ми не відправляємо. Така діяльність вимагає часу та людських ресурсів, – каже Рената Романко. У Слупську зібрали три великі транспорти з допомогою, яку в Україну привезли волонтери з інших польських міст.

Фото з архіву гуртків ОУП

Активісти усіх трьох міст наголошують на важливості контактів.

– Якщо у вас є контакти на місці, ви, напевно, про щось домовитеся, – каже Дарій Цилюпа, якому в одній із компаній вдалося отримати 1000 банок рибних консервів безплатно.

– Ми тут живемо від самого народження. У нас багато друзів, які мають свої фірми, та є великі підприємства. І я вважаю, що інколи легше про щось домовитися в менших містах, де всі одне одного знають, ніж у великих, де ти анонім, – вважає активістка ОУП з Битова.

Потрібно знати, що Поморське воєводство – це регіон, де багато людей мають сім’ї в Німеччині. Вони також їздять на роботу за кордон. Через приватні контакти діячам з ОУП у Битові вдалося здобути в Німеччині та Голландії два транспорти допомоги для військових. Це були каримати, ліки, ліхтарики, спальні мішки тощо.

Крім того, один з українців у Битові безоплатно отримав з Німеччини 200 помп для вакуумної терапії рваних ран.

Як зазначають активісти ОУП з Помор’я, у менших містах також легше щось зробити на рівні місцевого самоврядування, міської та ґмінної влади.

– Ми роками співпрацюємо з місцевою владою. Зараз співпраця на лінії Об’єднання, місцевої греко-католицької парафії та місцевої влади є тим більш доречною. Один телефонний дзвінок, і в багатьох випадках відразу вдається залагодити справу, – стверджує українка з Лемборка.

На підтвердження приклад з Битова. Один з місцевих українців сам запропонував міській владі купити машину швидкої допомоги. Вдалося швидко зібрати гроші і придбати транспорт. Його обладнання профінансувала місцева компанія. Після цього на рівні повіту назбирали гроші на другу швидку, яка теж поїхала в Україну.

– Інколи потрібен лише імпульс, – вважає Галина Гарасим.

Робота є, але це залежить від галузі

Місцеві діячі також намагаються організовувати роботу для новоприбулих українців.

– Кілька осіб почали працювати  в супермаркетах. Але загалом працевлаштуватися непросто, – каже Галина Гарасим, яка власноруч телефонувала до компаній і запитувала про можливість роботи. Перш за все, багато роботодавців воліють, щоб український працівник знав польську на комунікативному рівні. Великі виробничі компанії регіону хочуть мати гарантії, що працівник не звільниться через кілька місяців. Тому працівникові довелося б підписати документ, який зобов’язує його працювати у компанії певний період.

– Відомо, що навчання чи перепідготовка працівника коштує грошей. І тому компанії хочуть мати якусь гарантію, що новий співробітник незабаром не піде, – додає українка.

Звичайно, це не загальне правило, і все залежить від галузі.

Рената Романко зазначає, що кілька осіб можна влаштувати на роботу у туристичному місті Лебі над морем.

– Розмовляємо з дівчатами, які хотіли б працювати. Ми воліємо знайти їм роботу, можливо, не за фахом, але схожу на те, чим вони займалися досі. Тому що у нас є медсестри, які, можливо, можуть допомагати в лікарнях. Проте більшості, напевно, доведеться задовольнятися роботою в галузі туризму чи громадського харчування, наприклад,  допомогою на кухні, – каже українка із Лемборка, яка радіє, що вдалося влаштувати концерти для двох виконавців сценічної музики, які приїхали з України до міста. – Це не постійна робота, але принаймні матимуть певну фінансову підтримку, – додає вона.

У Слупську деякі українці можуть розраховувати на роботу в рибопереробній компанії.

Чи війна вплинула на активність громади?

Битівський гурток організував у місті концерт народного хореографічного ансамблю «Сонечко» з Житомира, на якому вдалося зібрати кілька тисяч злотих. На думку організаторів, публіки могло прийти більше.

– На жаль, треба визнати, що меншина і мігранти, які роками живуть у Битові, не надто зацікавилися подією. Мені шкода, що люди не хочуть відвідувати благодійні заходи, які мають одну мету – фінансову підтримку України, – додає Галина Гарасим.

Аналогічна ситуація – і з залученням допомоги.

– Важко активізувати членів нашої спільноти, які раніше не були активними. Долучаються до допомоги ті, хто завжди щось організовував чи допомагав це робити у різних колективах, – вважає Дарій Цилюпа.

Але трапляються і винятки. Наприклад, один із мешканців Битова, який не має особливого стосунку до українських справ, від початку війни зайнявся розсилкою повідомлень на російські телефонні номери та електронну пошту про війну в Україні. Завдяки такій активності росіянам було надіслано мільйон повідомлень: заклики до акцій протесту проти війни, інформацію про злочини росіян з безліччю фотографій тощо.

– Кожне місто інше, і різними є наші громади. Ми маємо домівку, і тепер я знаю, яке це важливе місце. Жінки-біженки кажуть, що їм тут добре, що вони почуваються, як в Україні, – пояснює діячка організації з Лемборка. Вона підкреслює, що там всі мають змогу поспілкуватися. Часто під час таких розмов виявляється, що котрійсь з жінок потрібно звернутися до конкретного медичного спеціаліста. Можливо, іншим не хотіли б говорити про це, але вони нас уже знають і кажуть відкрито. Тоді ми допомагаємо їм зареєструватися або перекладаємо під час візиту до лікаря, – розповідає жителька Лемборка.

У місцевій домівці на стіні повісили карту України, де кожен українець позначав, звідки приїхав. Також є меморіальна книга, де гості з України залишають свої координати.

– У нас є зв’язок із деякими сім’ями, які вже залишили нас. Ми телефонуємо одне одному. Адже ніхто не знає, чи не знадобиться їм знову за певний час наша допомога. Щиро сподіваюся, що ні, – каже Рената Романко.

Поділитися:

Категорії : Україна-Польща

Схожі статті

В Україні створять Національне військове меморіальне кладовище

Інститут національної пам’яті України ■ УКРАЇНА ■ №26, 2022-06-26 Верховна Рада України підтримала ініціативу створення Національного військового меморіального кладовища. Там з почестями ховатимуть «загиблих...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*