Ігор ІСАЄВ, головний редактор порталу українців Польщі PROstir.pl

Минуло 100 років від моменту підписання союзницького договору між Юзефом Пілсудським і Симоном Петлюрою. Невдовзі перед нами – сота річниця київського походу польської армії та Варшавської битви, що були наслідком союзу Польщі, котра відроджувалася, та Директорії Української народної республіки, котрій вистояти не вдалося. Що сьогодні означають ці події – в суспільному та політичному ключі?

Пам’ять про петлюрівців для сьогоднішньої української громади Польщі є основоположною, хоч історично відносини між етнічними мешканцями Галичини та імміграцією з Наддніпрянщини були досить напруженими. У міжвоєнній Польщі обидві громади жили своїм життям, перетинаючись між собою лише подеколи.

Іммігранти ІІ Речі посполитої

У певній мірі їхні відносини нагадували контакти сьогоднішніх іммігрантів і меншини: як і сторіччя тому, наддніпрянці не мали польського громадянства (Польща і вільне місто Ґданськ єдині у світі визнавали громадянство УНР), тому їхнє щоденне життя було боротьбою за побут. Рішення не продовжити перебування приймав війт, а депортованих «петлюрівців» за Збручем розстрілювали совєтські прикордонники. Діячі УНР нерідко намагалися оженитися на польці, щоб вирішити питання перебування. Галичани натомість брали значно активнішу участь у польському громадському житті – їм «петлюрівці» здавалися занадто лояльними до польської держави.

Негативна іскра галичан і волинян щодо Петлюри лежала теж у самій суті його угоди з Пілсудським: згідно з нею, території західніше Збруча і Стиру визнавалися за Польщею. Парадокс історії полягав у тому, що якраз галичани були єдиними надійними і найбільш дисциплінованими підрозділами на службі УНР (єврейські погроми – це якраз наслідок дезорганізації армії та слабкої реакції отамана на антисемітизм). Це був, не забуваймо, військовий союз, і втрата галицьких сил була серйозною поразкою. У 1919-ому 50-тисячна Українська Галицька армія допомогла Петлюрі витіснити більшовиків із Центральної України – хоча саму УГА за Збруч виштовхала польська армія Галлера. У додатку, політично консервативним галичанам було важко домовлятися з «ліваками» з Наддніпрянщини. Обидві групи шукали союзників окремо: галичани приєдналися до «білих» росіян, а петлюрівці знайшли підтримку в Пілсудського.

У Києві Петлюра протримався недовго – від початку травня до початку червня 1920 р., проте ця перемога досі має величезне символічне значення для польсько-українських відносин. Не втримавшись у Києві, «петлюрівці» допомогли оборонити міжвоєнну Польщу – парадоксально, наддніпрянці якраз захищали Львів, котрий Сталін хотів підкреслено зухвало взяти штурмом, кінною армією Будьонного.

Символізм Петлюри для Польщі

У цій історії – досить багато знаменних, а водночас неоднозначних моментів. Її підмочує роздмуханий до символу антисемітизм Петлюри (з одного боку, він вважав євреїв принижуваним на рівні з українцями народом; з іншого – аж 40% єврейських тогочасних погромів України – на совісті відділів Петлюри), брак позитивного результату цієї історії для України, і врешті – чвари, котрі ця історія спричинила в українській політичній думці.

Водночас у польській думці ця історія виросла до хрестоматійного, недвозначного і досі домінантного символу польсько-українських відносин: партнерство перед обличчям більшої загрози. Можливо тому у день сотої річниці союзу в польській пресі з’явилося чимало присвячених цій події матеріалів, посил яких звучав однаково, незалежно від редакційної політики видання.

«Симон Петлюра заплатив життям за вірність Польщі та мрію про незалежну Україну», – можна прочитати в найбільшому ліберальному виданні Польщі «Gazeta Wyborcza». «На початку 1990-х більшовицька імперія розпалася, на її руїнах утворилася вільна Україна, і сподівання та мрії Пілсудського знову ожили. – вторить консервативна «Rzeczpospolita». – Чи усвідомлюємо ми важливість цього процесу? Пілсудський це знав, Петлюра це знав, Сталін прекрасно розумів, а Путін вважає, що вільна Україна – це щит, що захищає Європу від московського імперіалізму».

Українське недоосмислення

В українській політичній думці, поза невеликим полонофільським колом, петлюрівці досі залишаються великими програними. Для державних діячів ця тема нерідко – інструментальна похідна польської політичної думки, можливість отеплення символів із Варшавою; для російської пропаганди – шанс показати слабкість та міжнародну безпредметність України; для широкої громадськості – «terra incognita».

Моє рідне Запоріжжя – це батьківщина низки петлюрівських діячів, зокрема легендарного генерала Марка Безручка, що керував обороною Замостя. Його ім’ям названо кільце у Вроцлаві – проте у Запоріжжя його не принесла навіть хвиля декомунізації: хоч донедавна на мапі міста була вулиця Будьонного. Кілька років тому ця вулиця стала «Світлою».

У польській пресі в річницю союзу Пілсудського і Петлюри тексти про нього виходили на перших шпальтах. В українських виданнях з’явилося кілька матеріалів суто історичного напрямку (наприклад, тут). У ці дні значно популярнішою «польською» темою в українських ЗМІ було зняття в Польщі заборони прогулянок у ліс (лише до мене з проханням прокоментувати її звернулося 4 ЗМІ).

Натомість у кремлівському агітпропі до Петлюри поставилися з більшою увагою, враховуючи не лише історичний, але й сьогоднішній контекст. «Справжня капітуляція, акт національної зради, угодовство з убивчим для українців агресором. Нагадайте про це патріотам, які вважають зрадою заклики перестати стріляти на Донбасі», – можна прочитати в одному з коментарів з нагоди сторіччя союзу. «На совісті [Пілсудського] полонізація українських шкіл, ганебна пацифікація і концтабір Береза-Картузька, через який пройшло багато українських діячів. Варшавський договір, за великим рахунком, виявився корисним лише для поляків» – читаємо в іншому. «„Завоювання” України входило в плани польського лідера з відродження Речі Посполитої: поляки зобов’язувалися звільнити Україну від Червоної армії і віддати її Петлюрі, якого потім збиралися жорстко контролювати», – можна прочитати в статті під заголовком: «Як Петлюра віддав Галичину полякам». «Діячем ні про що» називає Петлюру чергове кремлівське видання, котре також визнає, що його культ «значно небезпечніший від Бандери». До речі, на початку квітня у Полтаві була розбита меморіальна дошка Петлюри: чи це теж не можна списати на увагу до його постаті з боку Москви?

Через століття від угоди з Пілсудським Петлюра знайшов своє місце в працях істориків та політичній думці сусідок України – західної і східної. Він залишається символом українського антисемітизму в історичній політиці Ізраїлю. До політичної думки України натомість Петлюра приходить лише з закордону, головно з Польщі. Це не Зеленський пропонує Дуді спільні вшанування річниці союзу Варшави з Києвом, а навпаки.

Поза «польським» контекстом, петлюрівці не функціонують у сьогоднішній Україні – не тільки як джерело політичної думки, що кувалася на еміграції, але й як символ: дипломатії, військових нагород, публічного простору (лише два роки тому Кабмін затвердив стипендію імені отамана). Хоч головна політична ідея сьогоднішньої України є прямим продовженням думки Петлюри: захист України і Заходу від російської загрози, котрий передбачає чинний військовий опір – а саме баченням будування власного війська Петлюра відрізнявся від сучасників-самостійників.

Тому в сторіччя союзу Петлюри з Пілсудським варто побажати українським політикам – дорости до спадщини своєї політичної думки, відчути себе її повноправними спадкоємцями, цінними власниками і продовжувачами. А коли це станеться? – тоді, коли Київ першим запропонує Варашаві відсвяткувати річницю київського походу Пілсудського.

Поділитися: