Юлія Камінська ■ ІСТОРІЯ ■ №44, 2022-10-30

Постать Олександра Потебні належить до мало відомих широкому загалу громадськості та недостатньо знана у наукових колах. Оскільки він жив і працював у епоху, коли українське наукове слово не мало ані можливості, ані права носити українське вбрання. Тож усі думки геніального мовознавця, філософа, фольклориста, етнографа, педагога, професора, громадського діяча, важливі і вагомі саме для українства, фільтрувала і поглинала російська машина заборон і покарань.

Потебня попереджав: «Наpодность, поглощаемая дpугою, вносит в эту последнюю начала pаспадения». Бо переконавшись, що мова й мислення перебувають у тісному взаємозв’язку, утворюючи єдність, вважав національну асиміляцію тотожною душевному розкладу, що сприяє «зниженню рівня думки». Він був українським мовознавцем, який не написав жодного твору українською мовою. Науку він перетворив на фортецю, оборонними мурами якої стали численні праці із загального мовознавства, фольклористики, літературознавства, етнографії, низка досліджень із питань походження мови, фонетики, граматики, етимології української та російської мов. 

Перші кроки в науку

Народився видатний український мовознавець 22 вересня 1835 року на Полтавщині у шляхетський родині. Батько, Панас Юхимович, був відставним штабскапітаном, який брав участь у війнах з Персією та Туреччиною у 1828–1829 рр., а згодом обіймав посаду судового засідателя на Слобожанщині. Пізніше у своїй автобіографії Олександр Потебня так писав про своє козацьке походження: «Моє прізвище є прізвищем одного з моїх предків, яке він одержав, мабуть, серед кінних козаків». Розглядаючи загальний іменник потебня, вчений вказує на його зв’язок зі словом тебеньóк за значенням «шкіряні лопаті з боків козацького сідла». 

В родині було п’ятеро дітей – сини Олександр, Андрій, Петро, Микола та дочка Параска. У семирічному віці Сашко володів двома мовами – українською і російською. Серед книжок, які починав читати, були твори і Г.Квітки-Основ’яненка, і О. Пушкіна. Природно, що в дитинстві йому частіше доводилося чути українську мову. Вона звучала на хуторі, де жила його бабуся (по маминій лінії), яка зовсім не розмовляла російською. Батько був упевнений, що всі сини продовжать його військовий шлях і записував їх на чергу до кадетського корпусу.

Але коли настала пора віддавати Сашка в науку, мама, Марія Іванівна, не наважилась відпускати від себе сина під нагляд чужих людей. Родина вирішила, що хлопчик навчатиметься у польській гімназії у місті Радом, де жив брат матері Олексій Іванович. Дядько-викладач допомагав Сашкові опановувати польську мову, щоб той не відставав у навчанні. У Радомській чоловічій гімназії, до якої Олександр Потебня вступив 1844 року, викладали такі предмети: Закон Божий, священну і церковну історію, російську мову зі слов’янською та словесність, латинську, грецьку, французьку й німецьку мови, логіку, математику, географію і статистику, історію, фізику, чистописання, креслення та малювання. 

До 1833 р. у навчальних закладах Королівства Польського російську мову не викладали зовсім. Вона стає обов’язковим предметом лише із запровадженням статуту 1833 р. Саме дядько Олексій Іванович з 1834 року почав викладати російську в цій гімназії. 1851 року, відмінно закінчивши польську гімназію, Олександр вступив на юридичний факультет Харківського університету, але наступного року перейшов на історико-філологічний. Основні його дослідницькі інтереси були зосереджені в галузі слов’янознавства. Гострі дискусії викликало тоді питання про місце українців у системі слов’янської спільноти. Офіційна російська наука не визнавала їх як окремий народ. Питання національної самоідентифікації майже 200 років тому було так само, як і зараз, наріжним каменем державності.

Подальше життя молодого славіста буде пов’язане із Харковом, хоча Потебня матиме далекі закордонні відрядження та можливість не повертатись на Батьківщину. 1860 року він захистив працю «Про деякі символи в слов’янській народній поезії» і одержав звання магістра. Плідно працював у різноманітних сферах, переважно на перетині мовознавства, філософії та історичної етнології. У 1860-х роках Олександр Потебня перебував у науковому відрядженні у Німеччині, де слухав лекції у Берлінському університеті. Там він почав досліджувати санскритську мову. Згодом продовжив свою поїздку по декількох слов’янських країнах.

1862 року в авторитетному науковому «Журналі Міністерства народної освіти» було опубліковано його програмну працю «Думка й мова». Публікація відразу посприяла тому, що молодого вченого було поставлено поруч із провідними філологами свого часу і забезпечено йому заслужений авторитет у науці. 

Містичне ядро нації

Довівши, що мова «є засобом зрозуміти самого себе», Олександр Потебня стверджував, що саме вона є джерелом національної специфіки – «містичним ядром нації», «яке живе у підсвідомих глибинах етнографічної маси». А проголосивши українську й російську мови «глибоко відмінними системами прийомів мислення», відверто засуджував двомовне виховання дітей у ранньому віці: «Знання двох мов у дуже ранньому віці не є володінням двома системами зображення і одного й того ж кола думок, але роздвоює це коло і наперед утруднює досягнення цілісності світосприйняття». Досконало володів цілою низкою європейських і давніх мов, однак наголошував, що у початковій школі дитину слід захистити від навали іноземних мов, бо у першому класі дитина має вивчати ту мову, якою розмовляють її батьки. Вчений велику увагу приділяє вивченню поетичної мови і стверджує, що вона відрізняється від мови буденної, тобто мова поезії передає абстрактні почуття і сенси, а мова прози – раціональні. Нестандартними як для XIX ст. і актуальними нині є його погляди, викладені у працях з промовистими назвами «Мова і народність» (1895), «Про націоналізм» (1905), «Загальна літературна мова і місцеві наріччя».

Мову він бачив нерозривно пов’язаною з культурою народу. Звідси особлива увага Потебні до фольклору та етнографії. Оскільки творцем мови є народ, то вона уявлялася вченому витвором «народного духу», але водночас і тим, що зумовлює специфіку світосприймання та світогляду кожного народу. На формування його світоглядних переконань вплинуло вчення фольклориста Михайла Ніговського, філософські орієнтири закладалися під впливом Микола Костомарова та представників «берлінської філософської школи». В усіх основних теоретичних працях він звертається до прикладів з української народнопоетичної творчості: «Малорусская народная песня по списку XVI в. Текст и примечания» (1877), «Обьяснение малорусских и сродных народных песен» (1882, 1883, 1887), «Обзор поэтических мотивов колядок и щедривок» (1884, 1885, 1886, 1887), «Народные песни Галицкой Руси», збірник «Українські народні пісні в записах Олександра Потебні».

Погляди та переконання

Прослідковуючи українсько-польські та українсько-російські взаємовідносини в минулому, Потебня проводить аналіз, «было ли это соединение (у Переяславі 1654 р.) с правительством (російської імперії) только чистое подданство или и соединение с народом? Найближчі до Потебні люди (ймовірно, і він сам) критично сприймали самодержавно-бюрократичний лад росії.

 Брати Андрій, Петро і Микола були цілком на боці польської нації і виступали проти російського панування. Вони загинули 1863 року у ході Січневого польського визвольного повстання. Будучи освіченими і далекоглядними людьми, вони розуміли, що російська імперія несе гніт для народів, які входять до її складу. Шлях, яким ішла імперія, суперечив вільному, демократичному розвитку. Однак участь братів. Потебні у польському повстанні не лише спричинила його особисту драму, а й мала вплив на ухвалу Ради Харківського університету, яка відхилила 1866 року його докторську дисертацію «Про міфічне значення деяких обрядів і повір’їв». За ним почалося стеження з боку влади, його оголошено російським шпигуном, водночас малоросійським націоналістом-сепаратистом, на його лекціях у Харківському університеті впродовж року сидів поліціянт і слухав, наскільки вони вписуються у вимоги тодішнього режиму. Гоніння, утиски, зневага з боку влади змінюють характер і настрої Олександра Потебні. Знаходить розраду і по-справжньому розкривається він тільки на лекціях перед студентами. Свої лекції він перетворював на дійство, не стояв відокремлено за кафедрою, а сідав за стіл поруч зі студентами, щоб працювати з їхнею душею, – це був спільний творчий процес. Навколо своїх ідей Потебня згуртував учнів та створив школу, яка увійде в історію як «харківська школа лінгвістики». 

Олександр Потебня мав чіткі політичні погляди щодо функціонування української мови. Він засуджував Емський указ 1876 року, який забороняв українську мову в офіційних установах. Отже, вчений піддавав критиці твердження, поширене серед частини інтелігенції, яка вважала, що перехід українців на російську мову долучить їх до нібито «більш розвиненої великоросійської цивілізації». Майже через 150 років сьогодні ми знову бачимо імперське божевілля, яке брудним потоком пропаганди хоче накрити і поглинути всіх на своєму шляху, заганяючи у національну деградацію. «Взагалі, денаціоналізація, – вважав Потебня, – зводиться на ослаблення енергії думки; на гидоту пустки, яка витворюється на місці вирваних, але нічим не заступлених форм свідомості; на ослаблення зв’язку підростаючих поколінь з дорослими, що заступається лише слабким зв’язком з чужими; на дезорганізацію громадянства; неморальність, спідлення».

Наукова спадщина Олександра Потебні ще не опрацьована і не вивчена повністю. Залишився, на жаль, неопублікованим етимологічний словник, який протягом тривалого часу упорядковував Потебня і який на 527 аркушах містить значний лексичний матеріал з історії східнослов’янських мов. Не вдалося завершити вченому й переклад Гомерової «Одіссеї», окремі фрагменти якої засвідчують неабияку художню майстерність перекладача. 

Він був першим українським філософом мови, який, пишучи чужою мовою, зберіг усвідомлення, що силу дає тільки рідна мова. Помер Олександр Опанасович 29 листопада 1891 року в Харкові, де й був похований. Інститут мовознавства НАН України у Києві з 1945 року носить його ім’я. 

Поділитися: