Наталя Кравчук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №50, 2020-12-13

У публікації Володимира Пилиповича «Надсянський “Ліс речей”», зібрані тексти різних історичних періодів, у яких ідеться про духовні питання та церковних проповідників, що присвятили свої життя служінню вірянам Перемиської єпархії Української греко-католицької церкви у ХVІІ-ХІХ століттях. Більшість текстів автор детально проаналізував та опублікував у формі факсиміле (з максимально точним графічним відтворенням первісного вигляду текстів – ред.). Таким чином Володимир Пилипович не тільки допомагає читачам краще зрозуміти їхній зміст, а й представляє оригінальні матеріали.

Мою увагу приковують насамперед світлини рукописів із 1850 року отця Йосифа Левицького: «Слово до слушателей четвертого року Богословія» Перемиської духовної семінарії. У них духівник описує свої погляди щодо завдань українського душпастирства на Галичині після «Весни народів». Священники і церква на той час відігравали велику освітянську роль. Отець наголошував, що у проповідництві важливе мовне питання, пропонуючи поєднувати церковнослов’янську мову з народною. Доказ цього – опубліковані у формі транскрипції і факсиміле тексти, у які приємно вчитуватися і які будуть цікаві не тільки мовознавцям і священникам.

Аби доповнити образ проповідника, Володимир Пилипович розмістив у книзі також дві статті про отця Левицького. Перша – це спогад отця Івана Гавришкевича, учня священника. В оригіналі текст був написаний галицько-російською говіркою, його на українську переклав автор книжки. Друга стаття «До життєпису Йосифа Левицького», яку написав Іван Франко для львівської «Зорі» 1886 року, у книзі опублікована зі збереженням мовних особливостей. До речі, отець Левицький хрестив Івана Франка. Рукопис зберігається у Львівській науковій бібліотеці ім. Василя Стефаника.

Автор книги аналізуючи богословські і мовні роздуми Йосифа Левицького, оприлюднив і його власні тексти (раніше друкувалися у галицькій «Зорі», а 2011 року – у «Перемиських архиєпархальних відомостях»). У статті «Язик Церковно-Славенскій в Перемишлі» отець наголошує: духівники, попри те, що мають граматику церковнослов’янської мови Мелетія Смотрицького і словник Памви Беринди, знають цю мову на дуже низькому рівні. У передмові до тлумачного словника церковнослов’янської, виданого 1722 року у Супраслі, зазначається, що заледве кожен сотий розуміє цю мову. Згодом перемиські священники готували свої версії словників чи проповідних видань, які мали сприяти розвиткові руської словесності на Галичині.

Увагу до використання народної мови бачимо й у рукописах отця Антонія Ляврецького, який виголошував проповіді як парох Чертежа і сяніцький декан. Вони нараховують 18 сторінок і зберігаються у Національній бібліотеці у Варшаві. 1997 року ці матеріали аналізував професор Михайло Лесів, стверджуючи, що мови проповідей мають риси народної української з елементами лемківсько-надсянських говірок, хоча у них можна знайти і церковнослов’янські впливи. У проаналізованих виступах чертежського пароха чимало й полонізмів, які він використовував для того, аби його краще розуміли місцеві віряни. У книжці надрукований коментар автора видання, передрук проповіді мовою оригіналу та її факсиміле – надзвичайно естетичне каліграфічно. 

Володимир Пилипович, прискіпливий дослідник і аналітик пам’яток сакральної культури Перемищини, не залишив поза увагою рукописний співаник улюцького дяка Михайла Левицького, складений у 1829-1832 роках, який зберігається у Львівській науковій бібліотеці ім. Василя Стефаника. Отець Левицький – випускник Дяко-учительського інституту в Перемишлі, підготував три рукописи: співаник, молитовник та ірмолой (різновид східнослов’янської церковної нотної збірки – ред). На них зростав Михайло Вербицький, який згодом вчителював у перемиському інституті й був дяком у селі Улюч над Сяном. Рукописний молитовник ще 2011 року підготував до друку Володимир Пилипович – він вийшов у серії «Перемиська бібліотека» тамтешнього відділу ОУП. Натомість ірмолой у 2012 році він відніс до серії «Пам’ятки сакральної музики Перемиської єпархії». Тут слід зауважити, що спонсором видання був Антін Лехоцький з Ольштина, уродженець лемківського села Черемха, у якому після акції «Вісла» повністю знищили церкву. На її місці Антін побудував пам’ятник, на якому вказано, що там колись молилися лемки. У жовтні цього року Антіна Лехоцького не стало.

***

Володимир Пилипович, «Надсянський “ліс речей”». Видавництво «Домі», Перемишль, 2020. – 325с.

Поділитися: